Джинґо

— Думаю, він запам’ятає цю мить щастя, — мовив Морква. 

Почалося перешіптування. Процесія застопорилася за Ваймзом. Ті учасники процесії, які легше піддавалися загальному настрою і не до кінця розуміли, що їм робити, і ті, що надто приклалися напередодні до збіса доброго академічного хересу, стали намацувати в себе, що б то попідкидати в повітря. Зрештою, це була Традиційна Церемонія. Якщо ви затялися робити щось, що, вочевидь, не має жодного сенсу, можете негайно повертатися додому. 

— Він стомився, ось у чому річ, — здогадався Морква. — Він днями бігав туди-сюди, за всім пильнуючи. В нічні і денні зміни. Ти знаєш, як він не може сидіти в офісі і перевіряє все сам. 

— Сподіваймося, ця його риса й надалі влаштовуватиме Патриція. 

— Ой, його світлість не… Він же не посміє, правда? 

Почалися смішки. Тепер Ваймз перекидав кийок з однієї руки в іншу. 

— Його меч може тричі перекрутитися в повітрі, і він його все одно спіймає… 

Ваймз повернув голову. Звів очі догори. Кийок впав, постукотів по бруківці й, забутий, скотився в калюжу. 

Тоді він кинувся бігти. 

Морква витріщався на нього, а тоді спробував угледіти те, на що дивився Ваймз. 

— Нагорі Барбакану… — мовив він. — У тому вікні… там хтось є, йому не ввижається? Перепрошую, пробачте, перепрошую… — він став пробиратися крізь натовп. 

Тепер Ваймз був маленькою цяткою з червоною накидкою, що розвівалася в нього за спиною. 

— І? Чимало людей дивляться парад згори, — відповіла Анґва. — Що тут такого… 

— Там нікого не повинно бути! — крикнув Морква і, вільний від натовпу, кинувся бігти. — Там усе запечатано! 

Анґва роззирнулася довкола. Всі обличчя були звернені до вуличного театру, а неподалік стояв візок. Зітхнувши, вона з підозріло байдужим лицем гулькнула за нього. З-за візка долинуло утруднене дихання, ледь чутний, але цілком очікуваний звук, приглушене скавчання, а затим брязкіт латів, що впали на бруківку. 

Ваймз не знав, чому він побіг. То було шосте чуття. Це коли тім’ям чуєш, що зараз трапиться щось недобре, але передчуття це без часу на пояснення бере контроль над твоїм спинним мозком. 

Ніхто не міг вибратися на верхівку Барбакану. У ті часи, коли Анк-Морпорк не вбачав у нападі армії чудесної комерційної можливості, Барбакан був укріпленим в’їздом у місто. Деякі його частини все ще були у вжитку, але сама вежа була шести- чи семиповерховою руїною без сходів, куди б ніхто при ясному розумі не попхався. Для решти міста вона роками правила неофіційним джерелом цеглин, що потрохи кришились вітряними ночами. Навіть ґорґульї уникали її. 

Він усвідомлював, що далеко позаду нього шум натовпу переріс у крик. Кілька людей лементувало. Він не озирався. Що б там не відбувалося, Морква про все подбає. 

Його щось наздогнало. Схоже на вовка, у якого був такий вигляд, ніби його предком був довгошерстий хапонський мисливський собака — витончене створіння — самі шерсть і ніс. 

Він стрибнув перед нього і кинувся крізь покришені ворота. 

Коли туди увірвався Ваймз, створіння ніде не було видно. Але Ваймзову увагу привернула не його відсутність, а куди більш насущна присутність трупа, розпростертого в купі обваленої кам’яної кладки. 

Одна з речей, яку Ваймз завжди казав — тобто, одна з речей, яку він, за його словами, завжди казав, а з командиром не сперечаються — іноді маленькі деталі, крихітні детальки, речі, яких ніхто за звичних обставин не помітить, хапають твої чуття за горло і кричать: «Побач мене!» 

В повітрі чувся нудотний, пряний аромат. А в щілині між двох бруківок затесалася голівка гвоздики. 

Надворі була п’ята година. Ваймз із Морквою сиділи в приймальні Патриція в повній тиші, якщо не зважати на уривчасте клацання годинника. 

За якийсь час озвався Ваймз: 

— Дай-но я ще раз погляну. 

Морква слухняно витягнув невеличкий аркуш паперу. 

Ваймз на нього поглянув. У тому, що на ньому було зображено, не могло бути сумнівів. Він запхав його собі в кишеню. 

— Е… нащо він вам, сер? 

— Що саме? — не второпав Ваймз. 

— Іконограф, який я позичив у туриста. 

— Я не знаю, про що ти говориш, — мовив Ваймз. 

— Але ж ви… 

— Не знаю, як ти просунешся по службі, капітане, якщо бачиш повсюди те, чого нема. 

— Ясно. 

Тепер годинник, схоже, цокав голосніше. 

— Ви про щось думаєте, сер. Чи не так? 

— Так, це функція мозку, яку я вряди-годи застосовую, капітане. Як не дивно. 

— Про що ви думаєте, сер? 

— Про те, що вони хочуть, щоб я думав, — мовив Ваймз. 

— Хто вони? 

— Поки що не знаю. Не все одразу. 

— Зателенькав дзвіночок. 

Ваймз устав. 

— Ти знаєш, що я завжди кажу, — кинув він. 

Морква зняв шолома і потер його рукавом. 

— Так, сер. «Всі в чомусь винні, особливо ті, які не мають за собою вини», сер. 

— Ні, не це… 

— Е… «Завжди пам’ятай, що ти можеш глибоко помилятися», сер? 

— Ні, і не це. 

— Е… «Як Ноббі взагалі отримав цю роботу?», сер? Ви частенько це кажете. 

— Ні! Я мав на увазі «Завжди поводься пришелепувато», Моркво. 

— А, точно, сер. Відтепер я пам’ятатиму, сер, що ви це завжди казали. 

Вони взяли шоломи собі під пахви. Ваймз постукав у двері. 

— Заходьте, — почувся голос. 

Патрицій стояв біля вікна. 

В кабінеті то тут, то там стояли чи сиділи лорд Іржавський та інші. Ваймз ніколи до пуття не розумів, як обирали місцевих чиновників. Склалося враження, що вони зненацька з’являються, як жуйка на підошві черевика. 

— А, Ваймзе, — мовив Ветінарі. 

— Сер. 

— З вашого дозволу, Ваймзе, зразу ж приступимо до справи. Як там міг опинитися чоловік, якщо минулої ночі ваші люди все ретельно перевірили? Магія? 

— Важко сказати, сер. 

Морква, все ще дивлячись перед собою, кліпнув. 

— Ваші люди, сподіваюсь, перевіряли Барбакан? 

— Ні, сер. 

— Не перевіряли? 

— Ні, сер. Я зробив це особисто. 

— Ви самотужки все перевірили, Ваймзе? — запитав Боґґіс із Гільдії злодіїв. 

Цієї миті Морква буквально відчував думки Ваймза. 

— Властиво, так… Боґґісе, — не повертаючи голови, мовив Ваймз. — Однак… ми вважаємо, що хтось пробрався всередину через забиті дошками вікна і прицвяхував дошки назад. На пилюці видно сліди і… 

— І ви цього не помітили, Ваймзе? 

Ваймз зітхнув. 

— Важко й серед дня помітити прицвяховані назад дошки, Боґґісе, що вже й казати про ніч. «Ми їх і не помічали до останнього, — додав він про себе. — Анґва вловила на них якийсь запах». 

Правитель Ветінарі сів за стіл. 

— Кепські справи, Ваймзе. 

— Чому, сер? 

— Його Високість серйозно поранений. А принц Кадрам, як ми зрозуміли, просто не тямиться від люті. 

— Вони наполягають на тому, щоб тримати його брата в посольстві, — мовив лорд Іржавський. — Це умисна образа. Ніби в нас у місті немає хороших цирульників. 

— І справді, — погодився Ваймз. — Багато з них ще й можуть його непогано підстригти і поголити. 

— Ви з мене що, кепкуєте, Ваймзе? 

— Звісно, ні, мій лорде, — заперечив Ваймз. — На мою думку, в наших цирульників найчистіші в світі ошурки на підлозі. 

Іржавський скоса на нього зиркнув. Патрицій кашлянув. 

— Ви з’ясували, хто вбивця? — запитав Патрицій. 

Морква очікував від Ваймза щось на кшталт: «Підозрюваний, сер», але натомість той відповів: 

— Так. Його звуть… Його звали Оссі Брунька, сер. Жодного прізвиська. Жив на Ринковій вулиці. Перебивався на дивних роботах. Трохи самітник. Ми не знайшли жодних родичів чи друзів. Але ще працюємо над цим. 

— І це все, що вам відомо? — запитав лорд Дауні. 

— Немало часу пішло на встановлення його особи, — байдуже відповів Ваймз. 

— О? І чому? 

— Не можу дати вам наукове формулювання, сер, але здається мені, що він і без домовини може обійтися — достатньо увіпхнути його між дверних стулок.