Катар

Натомість останній випадок стосується Артура Т. Адамса 11, який, зупинившись у неаполітанському готелі “Везувій”, збирався три тижні приймати ванни, але за кілька днів покинув, бо з’ясувалося, що в нього алергія до сірки. Цей високий сорокадев’ятирічний чоловік був жвавий, зовні спокійний, але невдоволений життям: він разів з десять міняв професію. Був банківським службовцем, працівником “швидкої допомоги”, продавав піаніно, заочно навчав бухгалтерії, дзюдо, а згодом карате, а ще охочіше вдавався до різних дивацтв. Отримав посвідчення парашутиста, був астрономом-любителем, рік нерегулярно видавав журнал під назвою “Артур Т. Адамс 11”, в якому коментував справи, які його на той час цікавили. Журнал він друкував власним коштом і задурно розсилав кільком десяткам знайомих. Був членом безлічі товариств, починаючи з мисливського й кінчаючи товариством осіб, що хворіють на сінну лихоманку.

Повертаючись машиною до Рима, поводився дивно. То гнав з максимальною швидкістю, то спинявся на безлюдді, купив камеру, хоча в нього були безкамерні колеса, а грозу, яка зустріла його під Римом, перечекав, сидячи в машині. Патрульному поліцейському, який зупинився біля нього, пояснив, що має пошкоджені “двірники”, насправді вони були справні. До Рима в’їхав уночі й, хоча мав замовлений ще з Неаполя номер у “Хілтоні”, об’їздив усі готелі, шукаючи вільної кімнати, і тільки, коли не знайшов її, то повернув до “Хілтона”. А вранці його знайшли в ліжку мертвим. Огляд виявив невелике розширення легенів і серця й переповнення судин, типове для смерті від удушення. Але як це сталося, — лишилось невідомим. Висновок судово-медичної експертизи коливався між смертю, викликаною перенапруженням симпатичної нервової системи, й серцевою недостатністю, викликаною попереднім приступом астми. Цей випадок тривалий час обговорювала медична преса, критикуючи хибний висновок експертизи. Лише немовля може задихнутися в подушці. А доросла людина, затуливши уві сні ніс і рот постіллю, одразу прокинеться. Про те, що Адамс хворів на астму, досі було невідомо, то звідки б узявся її приступ? Поза, в якій знайшли Адамса: лежав долілиць на подушці, притискаючи її до обличчя. Якщо це було самогубство, то судова медицина такого способу ще не знала. Казали про смерть від переляку, але, хоча таке й трапляється, її не може викликати кошмарний сон. У цю справу з великим запізненням втрутився Інтерпол, коли до Штатів дійшли листи, надіслані небіжчиком з Неаполя колишній дружині, з якою він і після розлучення підтримував добрі стосунки. Листи, написані з інтервалом у три дні, прийшли одночасно через страйк поштових службовців. У першому листі Адамс писав, що почуває себе приголомшеним, бо в нього знов почалися галюцинації “як після грудочок цукру”. Ці слова стосувалися періоду напередодні розлучення, коли Адамс з дружиною вживали накапаний на цукор псилоцибін. Він не міг зрозуміти, що саме тепер, через п’ять років, викликало ці “потворні” галюцинації, які переслідували його вночі. Другий лист тоном і змістом цілковито відрізнявся від першого. Галюцинації, щоправда, тривали й далі, але перестали непокоїти, бо він відкрив їх причину.

“Дрібниця, значення якої ти нізащо не зрозуміла б, відкрила мені очі на нечувану аферу. Я роздобув матеріал про злочин цілком нового типу, злочин не лише без зацікавлення, а й без адреси, наче розсипані по дорозі цвяхи. Ти знаєш, я не схильний до перебільшень, але коли почну це публікувати, зворохобиться не лише преса. Отож мушу бути обережним. Цих матеріалів я не вожу з собою. Вони в надійному місці. Тож більше не писатиму про це. Повідомлю тебе, коли повернуся. З Рима ще напишу, постараюся не баритись, адже я натрапив на золоту жилу, мрію кожного журналіста. Але це золото вбиває”.

Не варто й говорити про те, які інтенсивні були пошуки Адамсового сховку. Та вони нічого не дали. Або він нічого не розкрив, і цитований лист становив частину його маячінь, або ж сховав здобуту інформацію надто добре.

Смертю Адамса я закінчую список трагічних випадків, що почалися в Неаполі і його околицях. Слідство, крім італійської поліції, вела й поліція зацікавлених країн — шведська, німецька, австрійська, швейцарська, а також американська. Слідство контролював і координував Інтерпол. У ході його розкрито масу недоліків і дрібних порушень, серед яких були запізнілі заяви про зникнення мешканців готелів, відмова від розтину трупів людей, що померли наглою смертю, однак злочинних намірів не було виявлено, — була лише повільність, недбальство чи страх за власні інтереси.

Першим відмовився провадити цю справу далі Інтерпол, за ним усі інші поліції, а врешті, й італійська. Наново порушила її внаслідок втручання пані Урсули Барбур, головної Адамсової спадкоємиці. Залишив після себе близько дев’яноста тисяч доларів у цінних паперах і акціях. Вісімдесятирічна пані Барбур, яка була Адамсові замість матері, вирішила використати частину цього капіталу на розшук убивць її названого сина. Після ознайомлення з обставинами його смерті за змістом останнього листа до колишньої дружини вона свято вірила, що син став жертвою надзвичайно хитрого злочину, розкрити який не вдалося й поліціям різних країн.

Пані Барбур доручила справу поважному агентству “Елгін, Елгін і Торн”, яким керував юрист Самуель Оглін-Гаар, давній приятель мого батька. Це відбувалося тоді, коли вже був очевидний крах моєї кар’єри астронавта. Отож коли агенти Оглін-Гаара ще раз перегорнули передані їм досьє, пройшли всіма слідами, витратили купу грошей на консультації найвидатніших спеціалістів з криміналістики й судової медицини і не посунулися й на крок, Оглін-Гаар за порадою одного з найстаріших своїх працівників — Рендольфа Лоера, якого близькі звали Ренді, - вирішив (скоріше з розпачу, аніж у надії) організувати симуляційну операцію: вислати до Неаполя самотнього американця, якомога подібнішого до типу всіх жертв. Я був частим гостем старого пана Огліна, і якось він напівжартома втаємничив мене в цю справу, вважаючи, що не порушує професійної таємниці, бо альтернативою симуляційної операції було лише відмовитись від будь-яких дій.

Я теж спочатку потішався з думки про свою кандидатуру, доки не виявилося, що при моєму бажанні її приймуть. Справді, мені було вже за п’ятдесят, я почувався іще на силі, але при зміні погоди трохи ламало кості, а до того мав ще й сінний катар. З-за океану ця пригода здавалася досить заманливою, тож я погодився впрягтися в симуляційну машину. З документами на ім’я Джорджа Л. Сімпсона, маклера з Бостона, три тижні тому прилетів до Неаполя, щоб зупинитись у “Везувії”, взяти абонемент до Вітторіні, купатися, загоряти і грати у волейбол. Аби наблизитись до останнього рубежу, скористався особистими речами Адамса, збереженими пані Барбур. У Неаполі мене опікувала бригада з шести чоловік — дві пари чергових і, незалежно від них, двоє техніків, які на відстані контролювали мою кров, легені й серце. Я ходив без датчиків тільки на пляж. Тоді вступали в дію добре замасковані біноклі. Приїхавши, я помістив до готельного сейфа дев’ятнадцять тисяч доларів з тим, щоб через п’ять днів забрати їх звідти й тримати в номері. Я не цурався випадкових знайомств, відвідував ті самі музеї, що й Адамс, як і він, бував у опері, ходив його маршрутами понад затокою, а до Рима поїхав тим самим “хорнетом”. У нього вмонтували підсилювач для збільшення радіуса дії датчиків. У Римі на мене чекав доктор Сідней Фокс, фахівець із судової медицини. Він проглянув усі стрічки із записом моїх даних, і цим — фіаско — закінчилася операція.

Справи одинадцяти я виклав Бартові у скороченому (ми його називали панорамним) варіанті, яким ми користувалися, коли підключали до слідства нових фахівців.

Вікна кабінету виходили на північ, і від тіні великих в’язів у ньому було ще темніше. Коли я вимкнув проектор, Барт засвітив настільну лампу, й кімната враз змінилася. Барт мовчав, начебто трохи здивовано звівши брови, а мені це вторгнення до чужої людини раптом видалося цілком безнадійним. Я боявся, що він запитає, як я уявляю собі його допомогу, а то й взагалі скаже, що це не його проблема. Тим часом він підвівся, пройшовся кабінетом, зупинився за гарним старовинним кріслом і, спершись на різьблені бильця, сказав: