Катар

Сьомого червня антиквар зажадав, щоб у кімнаті напалили. Камін був оздобою великої кімнати, але в ньому ніколи не палили. Проте Міттельгорнові не довелося повторювати двічі. Незважаючи на сонячний день і температуру вище Двадцяти, його бажання задовольнили. Камін трохи димів, але Міттельгорнові це не заважало. Він замкнувся в кімнаті й не виходив на вечерю. Це було чимось нечуваним, бо він ніколи не пропускав ні обіду, ні вечері, а для більшої пунктуальності носив два годинники — наручний і кишеньковий. Оскільки він не відповідав на телефонний дзвінок і стук у двері, їх виламали (замок зсередини був заблокований пилочкою для нігтів). Кімната була повна диму, а господар лежав непритомний. Порожня коробочка з-під снодійного свідчила про отруєння, тож “швидка допомога” відвезла його в лікарню. Збираючись у кінці червня до Рима на аукціон стародруків, Міттельгорн привіз їх із собою повну валізу. Тепер валіза була порожня, зате камін забитий горілим папером. Пергаменти, які не хотіли горіти, він покраяв перукарськими ножицями на вузенькі смужки, рамки дереворитів потрощив на тріски. Проте готельне майно лишилося незайманим, за винятком обірваного шнура портьєри, зав’язаного зашморгом, наче хотів на ньому повіситися, але шнур не витримав його ваги. Про спробу повіситися свідчив і столик, приставлений до вікна.

Коли Міттельгорн після дводенного сну опритомнів, лікар, побоюючись запалення легенів, послав його на рентген. Уночі Міттельгорн був дуже неспокійний, марив, то викрикував, що він невинний, що то не він, то погрожував і сварився з кимось. Врешті, почав зриватися з ліжка, й санітарка, не даючи з ним ради, побігла по лікаря. Скориставшись її хвилинною відсутністю, Міттельгорн вскочив до кімнати чергових поряд зі своєю палатою, вибив у шафці з ліками шибу й випив пляшку йоду. На третій день він помер від тяжких опіків шлунка.

Судова експертиза констатувала це як самогубство, викликане божевіллям через раптову депресію. Однак коли слідство поновили й наново опитали обслугу, нічний черговий пригадав особливий інцидент, який стався увечері напередодні фатального дня.

На столі в приймальні стояла коробка з конвертами і чистим папером для відвідувачів і гостей. Після вечері розсильний приніс квиток в оперу, замовлений німцем, сусідом Міттельгорна. Оскільки німця саме не було, портьє вклав квиток у конверт і встромив його до ключів, які висіли на дошці, поділеній на шухлядочки. Помилково конверт потрапив у шухлядочку Міттельгорнового ключа. Той разом із ключем узяв конверт, розірвав його й підійшов до лампи в холі, щоб прочитати листа. В нього підломилися ноги, й він, затуливши очі рукою, опустився в крісло, потім ще раз глянув на аркушик у руці й мало не бігцем кинувся до свого номера. А портьє, згадавши, що замовляв по телефону квиток для німця, а не для Міттельгорна, геть розгубився. Бачачи, що в німцевій шухлядці нема конверта, він здогадався про свою помилку й вирішив зайти до Міттельгорна. Постукав до нього в двері й, не дочекавшись відповіді, увійшов. Кімната була порожня. Розірваний конверт і зім’ятий аркушик лежали на столі. Портьє зазирнув у конверт і знайшов квиток, якого Міттельгорн, очевидно, взагалі не помітив. Забравши його, спонукуваний цікавістю портьє розправив аркушик, що справив таке враження на швейцарця. Він був зовсім чистий. Спантеличений портьє вийшов. Швейцарцеві, який ішов назустріч, несучи пляшку мінеральної води з холодильника, він не сказав нічого.

Оскільки на цьому етапі слідства поліція рада була вхопитися й за соломинку, чистий аркушик набув особливого значення, тим більше, що наступного дня Міттельгорн загадав запалити в каміні і з ранку до ночі (щоправда на обід він усе-таки зійшов) палив свої неоціненні книги. Чистий аркушик був або якимось умовним знаком, що так гнітюче вплинув на Міттельгорна, або ж йому просто щось примарилося в холі й він вичитав на аркушику неіснуючий зміст. Перший варіант здавався дуже нереальним, нагадуючи дешевий трюк з якогось детектива, й зовсім не узгоджувався з постаттю Міттельгорна: він був чоловік солідний, поважний антиквар і знавець своєї справи, в його паперах не виявили нічого прихованого чи підозрілого. Однак, заглиблюючись у його минуле, поліція добралася й до давніх подій часів останньої світової війни. Міттельгорн був тоді директором одного з найбільших німецьких антикварних магазинів у Мюнхені. Магазин належав старому заможному євреєві. Після запровадження нюрнберзьких положень Міттельгорн став управителем магазину, а власник потрапив у концтабір Дахау, де й загинув. Після війни Міттельгорн став власником магазину на підставі заповіту, в якому небіжчик відписав йому все майно. Щоправда, ходили чутки, наче старого змусили підписати той заповіт і Міттельгорн доклав до того рук. Це, певна річ, були плітки, але Міттельгорн через два роки разом із своєю фірмою перебрався до Швейцарії й зупинився в Лозанні, Напрошувалася думка, що його психічна криза могла бути пов’язана зі згаданими подіями мало не сорокарічної давності і він зазнав оптичного обману, прийнявши чистий папір за повідомлення, пов’язане з колишніми подіями або ж його гріхами. Знетямившись, він вирішив знищити безцінні речі, а тоді, в зростаючому шаленстві, наважився й на власне життя. У лікарні він пробував боронитися перед докорами померлого, який з’являвся до нього, аж поки знов не вдався до спроби самогубства. Все це, звичайно, можна було припускати, але якби так і було, це не пояснювало причини раптового безумства такої врівноваженої людини. Вдалося розшукати й колишнього Міттельгорнового сусіда по готелю, який підтвердив свідчення портьє: він справді не отримав у свій час замовленого квитка в оперу, а коли дістав його наступного дня, квиток уже був ні до чого. Отож і справа ексцентричного антиквара зайшла в глухий кут.

У досьє було вже дев’ять випадків із загадковим перебігом і однаково трагічним фіналом. Їхня загальна схожість була разючою, але це й надалі не давало підстав розпочинати кримінальне слідство для розшуку винуватців, бо ж ніщо не вказувало ні на їх місцеперебування, ні навіть на існування. Найдивовижніша річ сталася по закінченні справи Міттельгорна: пансіонат передав префектурі листа, адресованого Міттельгорнові, якого вже рік як не було живого! Конверт з Лозанни був підписаний на машинці й містив аркуш чистого паперу. Встановити, хто його надіслав, не пощастило. Це не могло бути химерним дотепом якогось читача газет: преса не надрукувала й півслова про перший лист на чистому аркуші. Щодо мене, то тут я маю власну думку, але волію поки що помовчати.

Що ж до останніх двох випадків, перший з них стався давно, а другий цими днями. Почну з давнішого. Кілька років тому в Портічі біля Геркуланума зупинився німець із Ганновера Йоганн Тітц. Він оселився в невеликому пансіонаті з гарним видом на Везувій, що зацікавило його, бо він видавав листівки, і серія з Везувієм входила в його плани. Зрештою, метою його подорожі було лікування, бо він змалку хворів на сінну астму. Німець так допався до сонячних ванн, що добряче попікся. Дерматолог у Неаполі заборонив йому бувати на сонці й був вражений обуренням пацієнта, переконаного, що він мусить загоряти й далі, якщо хоче позбутися астми. Так його буцімто запевняв лікар у Ганновері. Щоденно Тітц приймав грязі у невеличкому закладі неподалік від Геркуланума, до якого їздив власною машиною. Дев’ятого травня відчув себе погано — йому паморочилося в голові, - і він вирішив, що отруївся. Влаштував скандал господині за несвіжу рибу, якою та його нібито нагодувала, й на підставі цього не хотів сплатити рахунок. Врешті заплатив і виїхав. Господиня, взявшись після його від’їзду прибирати в кімнаті, виявила на стіні напис червоною тушшю “Мене тут убили”. Фарба так просочила побілку, що інакше, як перефарбувавши стіни, ліквідувати її було неможливо, тож господиня подала скаргу на колишнього пожильця. А тим часом Тітц, їдучи на північ, неподалік від Мілана на прямій автостраді несподівано повернув ліворуч і, перетнувши газон, що розділяв трасу навпіл, помчав протилежною смугою назустріч рухові, не зважаючи на звукові й світлові сигнали, яких не шкодували водії. Дивовижна річ: таким чином він проїхав майже чотири кілометри, змушуючи до відчайдушних маневрів зустрічні машини. Дехто з водіїв згодом запевняв, що виникало таке враження, ніби в цьому русі він шукав “відповідної” машини, аби зіткнутися саме з нею. Великий міжміський фургон Інтертрансу, який став йому на дорозі, він об’їхав газоном, знову повернувшись на протилежну смугу, щоб, не проїхавши й кілометра, зіткнутися з малою “сімкою”, якою їхало подружжя з дитиною. Лише дитина, зазнавши тяжкої травми, пережила катастрофу. Тітц, їдучи з незастебнутим ременем на великій швидкості, помер на місці. Преса ставила запитання, чи це не новий спосіб самогубства, коли приречений прагне потягти за собою на той світ ще й інших. Адже, зіткнувшись з автофургоном, Тітц, напевно, загинув би один, тому й не скористався з “нагоди”. Коли довідались про події, що передували катастрофі, цей випадок було включено в досьє як безсумнівний. Виїхавши з Рима, Тітц зупинився біля станції техобслуговування, бо двигун слабо тягнув, і благав механіків терміново усунути дефект, бо за ним женеться “червоний бандит”. Механіки подумали, що він жартує, але зрозуміли, що це не так, коли він пообіцяв їм по десять тисяч лір, якщо вони відремонтують двигун за п’ятнадцять хвилин, і дотримав слова. Більше того, коли він виплатив таку “премію” всім дев’ятьом механікам станції, вони подумали, що чоловік з глузду зсунувся. Його особи, може, й не встановили б, якби німець, виїжджаючи з майстерні, не зачепив однієї машини і не зупинився. Тому на станції записали його номер.