Кіберіада

— Не думаю. Він мав завдання летіти в Лондон. Якоїсь хвилини він не витримав і перетяв собі жили, але потім зробив перев’язку й полетів виконувати завдання. Застрелився, бо не міг його виконати. Певно, був дуже гордий. Не знаю, який би мав бути Свіфтів кінець, але замолоду Свіфт був звичайний слабак, блудний син, замки з піску, ексцеси. Завжди потребував когось сильнішого — жінки, приятеля. Все це було продемонстровано в Неаполі.

Наморщивши чоло й підперши пальцем підборіддя, Барт незрячим поглядом втупився в простір.

— Ну, в принципі це пояснюється. Регресія… повернення до попереднього періоду життя. Я не фахівець, але галюциногени, мабуть, викликають… а що кажуть токсикологи? Психіатри?

— Певні аналогії з ЛСД, але ЛСД не діє так індивідуально. Коли я знайомився з життям тих людей, склалося враження, що ніхто з них, втративши глузд, не відійшов від свого єства, навпаки, їхня натура виявилась у якомусь карикатурному збільшенні. Ощадний ставав скнарою, педант… той антиквар цілий день різав валізу паперів на тоненькі смужки… це справжні поклади. Якщо хочете, я залишу вам папери, й ви самі побачите.

— Я буду вам дуже вдячний. Отже, чинник «ікс» — отрута особистості? Це істотно… але навряд чи таким шляхом можна дійти до розгадки. Психоаналіз може з’ясувати, як діє цей чинник, але не як він потрапляє в жертву.

Барт сидів, опустивши голову, нахилившись уперед і дивлячись на пальці, переплетені на коліні. Раптом він глянув мені в очі.

— Чи можна поставити вам особисте запитання?

Я кивнув.

— Що відбувалося з вами під час симуляції? Як ви себе почували? Весь час упевнено?

— Ні. Взагалі було неприємно — в Америці я уявляв собі все це інакше. Неприємно не тому, що користувався речами померлого, до цього я швидко звик. Вважали, що я найбільше підходжу для цієї операції з огляду на мою професію…

— Так? — брови його піднялися.

— Всім іншим вона видається цікавою, але насправді це рутина, нудьга, ще раз рутина й короткі моменти збудження.

— Ага, майже те саме, що в Неаполі, еге ж?

— Авжеж. Зокрема нас тренують для самоконтролю. Прилади можуть помилитися, й тоді останнім покажчиком є людина.

— Отже, нудьга й рутина. А коли ж у Неаполі було збудження? Коли й де?

— Коли боявся.

— Ви боялися?

— Боявся, принаймні двічі. Це дало мені певне задоволення.

Я вимовив це через силу. Барт не зводив з мене погляду.

— Вам подобається боятися?

— Не можу ані стверджувати, ані заперечувати. Добре, коли можливості людини збігаються з її бажаннями. А я завжди прагнув того, чого не міг. Існує безліч відтінків ризику, але мене не приваблює ризик банальний, такий, скажімо, як рулетка. Цей страх безплідний… натомість те, чого не можна визначити, передбачити, окреслити, мене завжди захоплювало.

— Тому ви стали астронавтом?

— Не знаю. Може, й тому. Нас вважають кмітливими шимпанзе, якими на відстані керує земний комп’ютер. Програма й план. Найвищий лад — це тавро цивілізації, а його противага — ось, — показав я на газету з великим фото римських сходів на першій сторінці. Я проти цього. Але якщо навіть так є, то на Марсі ми мали бути самі. Я з самого початку знав, що моя фізична вада висітиме наді мною дамокловим мечем, бо шість тижнів у році, коли цвітуть трави, я ні на що не здатний. Щоправда, я розраховував на відсутність трав на Марсі… це цілком певно, та й моє керівництво так вважало. Але врешті той нежить таки зіпхнув мене на запасну позицію, де в мене не було шансів.

— Полетіти на Марс?

— Так.

— Але ви зосталися в резерві?

— Ні.

— Aut Caesar, aut nihil?[169]

— Можна й так.

Барт розчепив руки і глибше вмостився в кріслі. Примруживши повіки, він, здавалося, перетравлював мої слова. Тоді поворухнув бровами, усміхнувся.

— Вернімося на Землю! Чи всі ті люди хворіли на алергію?

— Майже напевно. Цього не вдалося довести лише в одному випадку. Алергія була різною — переважно на пилок трав, астма…

— Чи можете сказати, коли ви боялися? Щойно ви про це згадували…

— Пригадую два такі моменти. Перший — у готельному ресторані, коли до телефону викликали Адамса. Це поширене прізвище, йшлося про іншу людину, але якусь мить мені здавалося, що це не випадковість.

— Вам здалося, що до телефону викликають небіжчика?

— Ні, чому ж! Я думав, що щось починається. Що це пароль, гасло, кинуте мені так, щоб ніхто з присутніх про це не дізнався.

— А ви не подумали, що це хтось із вашої групи?

— Ні. Цього не могло бути. Їм ні в якому разі не можна було спілкуватися зі мною. Якби щось змушувало припинити операцію, скажімо, війна, зі мною мав зв’язатися Ренді — керівник операції. Але лише в такому випадку.

— Вибачте, що я так випитую, але для мене це важливо. Отож викликали Адамса. Але якби за вами спостерігали, це означало б, що вашу гру розкрито і вам дають про це знати. Адже ви не виступали в ролі Адамса!

— Авжеж. Мабуть, саме тому я й злякався. Хотів підійти до телефону.

— Навіщо?

— Щоб вступити в перший контакт з ними — тією другою стороною. Це все-таки краще, ніж нічого.

— Розумію. Але не підійшли?

— Ні, бо знайшовся справжній Адамс.

— А вдруге?

— Це було вже в Римі, вночі у готелі. Я мав той самий номер, у якому вві сні помер Адамс. Що ж, скажу вам і це. Обговорювалися різні варіанти. Я не повинен був іти слід у слід саме за цією людиною, пропонували інших, але я брав участь у нарадах і переважив на користь Адамса… — я замовк, побачивши, як зблиснули його очі.

— Здогадуюсь. Ні маячіння, ні море, ні автострада — просто звичайний замкнутий номер — самотність, вигоди й смерть.

— Може й так, але тоді я не думав про це. Тоді, здається, вирішили, що я вибрав його маршрут, розраховуючи знайти сенсаційний матеріал, відкритий ним і десь захований, але вони помилились. Просто той чоловік був мені чимось симпатичний.

Хоча хвилину тому Барт і дітнув мене своїм «Або Цезар, або ніхто», я й далі був відвертий, як ніколи, — так мені було це потрібно. Я й сам не знаю, коли ця справа стала для мене манією. Безособовість я спершу трактував як рутину, до якої мушу пристосуватися, бо вона була ставкою у грі. Я й не помітив, коли вона захопила мене всього, аби врешті відкинути. Я повірив у обіцяну небезпеку, врешті, мав і докази, що це не вигадка, вже майже потрапив у її поле, і це, власне, виявилося ілюзією. Мені не розкрилася таємниця. Зіграв Адамса, як зумів, але не зазнав його долі, не пережив нічого й тому нічого не знав. Може, тому такими дошкульними були Бартові слова, що зачепили мене за живе. Фітцпатріків приятель фрейдист Керр сказав би, мабуть, що я хотів поставити все на одну карту, воліючи загинути, аби не програти, власне, загинути, бо програвав. А мій вибір Адамса звів би у фрейдистську схему потягу Танатоса. Так би й сказав. Та байдуже. Допомога цього француза була наче порушення кодексу альпінізму — я поступався місцем, даючи йому можливість першому піднятися на линві, але робив це, бо зазнав цілковитої поразки. Я не хотів, не міг зректися цього, мов випханий за двері.

— Поговорімо про метод, — наче розбудив мене голос Барта. — Перше — припинення збору відомостей про жертви. Відокремлення серії. Тут ви діяли надто свавільно.

— Ви так гадаєте? А чому саме?

— Бо самі випадки не розділилися, це ви розбили їх на суттєві й несуттєві. Особливістю істотних вважали божевілля й смерть, принаймні божевілля, коли навіть воно не спричинило смерті. Але ж порівняйте поведінку Свіфта й Адамса. Свіфт ошалів, так би мовити, з явним розмахом, натомість про галюцинації Адамса ви дізналися лише з його листів до дружини. Скільки ж могло бути випадків, у яких вам забракло такої подробиці!

— Даруйте, — відповів я, — але тут нічого не вдієш. Те, що ви нам закидаєте, — класична дилема при дослідженні невідомих явищ. Щоб їх відмежувати як слід, потрібно знати причинний механізм, а щоб пізнати цей механізм, потрібно чітко відмежувати явища.