Кіберіада

— Ви знаєте, що треба зробити? Послати групу «симулянтів». Щонайменше п’ятьох.

— Ви так гадаєте? — розгублено спитав я.

— Так. Якщо розглянути ваші дії з погляду точного експерименту, ви не виконали або мінімальних умов, або — максимальних. Або вам чогось забракло, або — вашому оточенню. Якщо вам, то належало взяти людей з різними, характерними для жертв, рисами вдачі.

— Он як ви думаєте! — вихопилось у мене.

Він усміхнувся.

— Ви звикли до іншої мови, так? Бо потрапили до середовища людей, що мислять у стилі поліції, добре відпрацьованому для переслідування злочинців, але не для вирішення питання, чи злочинець існує взагалі. Гадаю, що якби ви навіть потрапили в небезпеку, то не помітили б цього. До певного часу, звичайно, згодом ви побачили б супровідні обставини, але не механізм, що спричинився до них.

— Хіба перше не може бути другим?

— Може, але не обов’язково.

— Але ж на відміну від тих, я був попередньо підготований до цього і мав фіксувати кожну підозрілу деталь.

— І що ви зафіксували?

Я ніяково всміхнувся.

— Нічого. Кілька разів хотів, але врешті визнав, що це від надмірного самоконтролю.

— Ви коли-небудь були під впливом галюциногенів?

— Так. У Штатах, перед цією операцією. ЛСД, псилоцибін, мескалін — під лікарським контролем.

— Зрозуміло. Підготовка. А можна запитати вас, чого ви сподівалися, виступаючи в цій ролі? Ви особисто.

— Чого я сподівався? Був поміркованим оптимістом, Вважав, що хоча б з’ясуємо, чи це злочин, чи випадок.

— То ви були великим оптимістом! Неаполітанська пастка існує — в мене щодо цього немає сумнівів. Але це не годинниковий механізм, швидше — лотерея. Симптоми відзначаються коливаннями, примхливістю, можуть зменшуватися, а то й зовсім зникати. Адже так?

— Безперечно.

— Отож бо. За модель може правити обстрілювана місцевість. Вас можуть убити, або, взявши на мушку, або ж — випадковою кулею, внаслідок густоти обстрілу. Але хоч так, хоч інакше, а по той бік є хтось такий, кому потрібні трупи!

— Он ви про що! Сліпий випадок не виключає злочину?

— Ясна річ. А ви так не вважали?

— Мабуть, ні. В мене, правда, якось з’явилась була така думка, але було сказано, що коли це підтвердиться, то скоригують і слідство.

— Ти ба! Або лиха людина, або лиха доля! Але ж навіть у мові утвердився вираз «corriger la fortune».[167] Так-то. А чом ви не вдалися до двостороннього зв’язку?

— Це було б дуже марудно. Не міг же я ходити нашпигований електронікою. До того ж був сумнів, який виник у випадку зі Свіфтом. Отим, що його врятував приятель, зупинившись у тому ж готелі. Свіфт так впевнено викладав свою маячню, що майже переконав його.

— Ага. Folie en deux.[168] Йшлося про те, щоб ви не переконали свого ангела-хранителя у власних видивах, на випадок, якби ті з’явилися?

— Саме так.

— Поправте, якщо я помиляюсь: з одинадцяти чоловік двоє вціліло, а один зник. Його звали Брігг. Так?

— Так, але Брігг був би вже дванадцятим. Його ми не включили до серії.

— Замало даних, правда? А тепер — черговість у часі. З цього погляду вашу розповідь скомпоновано неправильно. Ви подаєте випадки за порядком їхнього виявлення, що цілком випадкове, а не за черговістю подій. Скільки було сезонів? Два?

— Так. Тітц, Кобарн і Осборн — це два роки тому. Тоді ж зник і Брігг. Всі інші — торік.

— А в цьому році?

— Коли що й сталося, однаково довідаємось не раніше як восени. Тим більше, що слідство, яке розглядало серію як певну цілість, припинено.

— Якщо ви ретельно все прочесали, це має вигляд прогресуючої серії: першого разу три жертви, другого — вісім. Авжеж, авжеж! Ви були приманкою не лише в Неаполі, а й тут, у Парижі…

— Що ви цим хочете сказати?

— Ви мене спокусили. Признаюсь вам — це захоплює! Ви все так змалювали, що справа постає надзвичайно промовисто. І її «реальність» просто напрошується. Але з того, що всі поламали на ній зуби, я роблю висновок про її підступність. Підступність, хоча з кожним випадком зростає переконання, що це певний вид божевілля, якого ніхто навмисно не викликав. Ви теж такої думки?

— Звичайно. Так усі вважають. Інакше слідства не припинили б.

— А звідки ж сумніви, що це може бути злочин?

— Як вам сказати… це ніби фотокартка. Я кажу про репродукцію з сіткою. Неозброєним оком видно загальні риси образу, але без деталей. Розглядаємо через лупу — щось ніби вимальовується краще, але водночас ніби й розпливається. А при максимальному збільшенні образ зникає, розпадається на окремі цяточки. Кожна з них сама по собі й разом вони вже нічого не означають.

— Ви хочете сказати, що гіпотеза про серію випадкових отруєнь тим переконливіше руйнується, чим уважніше її вивчати?

— Саме так.

— А як же з гіпотезою про винуватців?

— Те саме. Результати більш-менш такі самі: ніхто нікого не отруював, і ніхто не мав чим отруюватись. Однак…

Я знизав плечима.

— Чого ж ви вперлися в цю альтернативу — злочин чи випадок?

— А що нам лишається?

— Хоча б оце, — він кивнув на «Франс Суар», що лежала на столі. — Ви читали сьогоднішні газети?

Барт показав мені великі заголовки «Бомба в Лабіринті», «Бойня на сходах», «Таємничий рятівник дитини».

— Так, — відповів я. — Я знаю, що там сталося.

— Будь ласка. Класичний приклад злочину наших днів, навмисного й водночас випадкового. Загинули ті, що опинилися в його оточенні.

— Але ж це зовсім інше!

— Це не те саме. Звичайно ж. Певні особисті риси зумовили смерть у Неаполі, але не в римському аеропорту. Зрозуміло! Але й той чоловік, Адамс, писав дружині про злочин без визначеної жертви, вживши образ цвяхів, розсипаних на дорозі. Це, певна річ, надто проста модель. Але ж так само ясно, що коли хтось і стоїть за тими смертями, то йому ніщо так не потрібно, як створити враження, ніби його взагалі немає!

Я мовчав, а Барт, кинувши на мене швидкий погляд, встав, пройшовся кабінетом, повернувся на своє місце й запитав:

— А що ви думаєте про це все?

— Можу лише сказати про те, що мене найбільше вражає. Якщо припустити отруту, то слід чекати завжди тих самих симптомів.

— А вони не завжди були такими самими? Мені здалося, що завжди. Період досить типовий, фаза збудження й агресивності, фаза маячіння, найчастіше про переслідування, фаза втечі: з Неаполя або з життя. Втікали, хто як міг, — машиною, літаком, навіть пішки. І засоби — скло, бритва, мотузок, постріл у рот, йод…

Мені здалося, що він хоче похвалитися своєю пам’яттю.

— Так, ці ознаки були подібні, але якщо уважно дослідити біографію кожної жертви, виявиться несподіване…

— Ну, ну?

— Взагалі вид смерті не залежить від вдачі людини, яка вмирає. Незалежно від вдачі помирають в автокатастрофі, від раку, запалення легенів. Є й винятки, наприклад, професійна смерть льотчика-випробовувача… але, як правило, між способом життя і смертю залежності немає.

— Одним словом, смерть щодо індивідуальності не специфічна. Гаразд. А далі що?

— А тут — специфічна.

— Слухайте, це вже якась демонологія! Як це зрозуміти?

— Буквально. Добрий плавець потопає. Альпініст розбивається. Автоманіяк гине в лобовому зіткненні на дорозі.

— Стривайте! Той автоманіяк — Тітц?

— Так. Мав три машини. Дві спортивні. Вбився у «порціє». Слухайте далі: боязкий гине при втечі…

— Хто це?

— Осборн. Загинув, коли кинув машину, вдаючи шляхового робітника.

— Ви нічого не казали про його боягузтво!

— Вибачте. Скорочений варіант, який я вам виклав, багато чого обминає. Осборн працював у системі страхування, сам був застрахований, його знали як такого, що ухиляється від будь-якого ризику. Відчувши загрозу, він сів писати в поліцію, але злякався, спалив листа й утік. Адамс, чоловік ексцентричний, загинув, як і жив, — незвично. Відважний репортер тримався до кінця, поставивши крапку пострілом…

— А це не було втечею?