Фіаско

Терна кивнув головою:

— Я згоден.

— Ми складемо протокол. Напишемо його разом. Нам доведеться сфальсифікувати два пункти. Ти підпишеш?

— Так. Разом із тобою.

Ґерберт відчинив стінну шафу. У ній висіли сріблясті комбінезони з білими черевиками і скляними масками для обличчя. Він витягнув свій комбінезон і почав одягатися. Терна зробив те саме. Посеред круглої зали розсунулися двері ліфта, який світився зсередини. Двері замкнулися, ліфт поїхав униз, у спорожнілій залі світло трохи пригасло, лише над сяючими точками табло блищала змія Ескулапа.

Жертва аварії

Він прийшов до тями сліпий і позбавлений тіла. Перші думки складалися не зі слів. Почуття були невиразно-заплутані. Він кудись відпливав, провалювався й знову виринав. Лише згодом, віднайшовши внутрішню мову, спромігся на запитання до самого себе: що мене налякало? Що це за темрява? Що це означає? А коли зробив цей крок, то зміг подумати: хто я? Що зі мною сталося? Хотів поворухнутися, щоби відчути власні руки, ноги, торс, уже знаючи, що має тіло чи принаймні повинен його мати. Однак ніщо його не слухалось, він не зміг поворухнути й пальцем. Не знав, чи його очі розплющені. Не відчував ані повік, ані їхнього руху, напружував усі сили, щоби розплющити очі, й, здається, це йому вдалося. Проте не побачив нічого, крім тієї ж темряви, що й досі. Ці спроби, що вимагали напруження всіх сил, знову повернули його до питання: хто ж я? Людина? Це видалося сенсаційним відкриттям. Певно, він таки отямився, бо відразу по тому внутрішньо усміхнувся: хіба то досягнення, ця відповідь? Слова поверталися поволі, невідомо звідки, спершу розрізнені, без ладу, так ніби виловлював їх, як рибок з невідомої глибини: існую, я існую. Не знаю, де. Не знаю, чому не відчуваю свого тіла. Тоді почав відчувати своє обличчя, губи, здається, ніс. Міг навіть поворушити ніздрями, хоча це потребувало величезного напруження волі. Витріщав очні яблука і, завдяки логічному міркуванню, — а воно поволі поверталося до нього — зміг дійти висновку: або я осліп, або тут цілковита темрява. Темрява асоціювалася з ніччю, ніч — з великим простором, повним чистого й холодного повітря, а відтак — з диханням. Чи я дихаю? — запитав він себе і вслухався у морок, такий схожий на небуття і такий від нього відмінний. Йому видавалося, ніби він дихає, але не так, як завжди. Не ворушив ребрами, животом, спочивав у незрозумілому, ніби підвішеному стані, а повітря входило в нього саме і саме без будь-яких зусиль виходило. Інакше дихати він не вмів.

Мав уже обличчя, легені, ніздрі, губи. Мав очі, але вони нічого не бачили. Вирішив стиснути кулаки. Добре пам’ятав, що в нього були руки і як їх стискати. Стиснув пальці — й не відчув нічого. Тоді до нього повернувся страх, уже цілком усвідомлений, бо в голові майнуло: певно, це параліч. Або ж я втратив руки і, напевно, ноги. Ні, це видавалося неймовірним: адже він мав легені, це точно, чому ж не відчував свого тіла? У його морок і переляк нараз увійшли розмірені, далекі, глухі поштовхи. Серце? Воно билось! Першою звісткою ззовні долинули голоси. Слух повернувся раптово, щоправда звуки були приглушені. Він усвідомлював — розмовляють дві людини, бо розрізняв два голоси, — однак не розумів, що вони говорять. Мова була знайома, тільки слова якісь невиразні, немов предмети, на котрі дивишся крізь запітніле скло або туман. Він зосередився, слух загострився, і дивна річ — саме завдяки слухові він вирвався за межі замкненої свідомості. Відтак опинився у якомусь просторі, де були низ, верх і боки. Ще встиг збагнути, що означає тяжіння, а далі знову зосередився на голосах. Голоси були чоловічі, один вищий і тихіший, другий — низький баритон, і ця людина говорила зовсім близько. Хто знає, може, він зміг би озватися до тих двох, якби зробив зусилля. Одначе спершу хотів послухати — не тільки з цікавості, а через те, що то була розкіш — так добре чути і щоразу краще розуміти мову.

— Я б його ще потримав у гелії, — це був знову той баритон, він міг належати високому кремезному чоловікові.

— А я ні, — почувся у відповідь віддалений і молодший голос, тенор.

— Чому? Це не зашкодить.

— Подивися на його мозок. Ні, не calcarina[24]. Правий temporalis[25]. Бачиш? Він уже чує нас.

— Амплітуда надто мала, сумніваюся, чи він розуміє.

— Уже діють обидві лобні долі. Власне, це норма.

— Бачу.

— Альфи вчора ще майже не було.

— Бо він перебував у гіпотермії. Це нормально. Розуміє він нас чи ні — азоту все ще забагато. Додам трохи гелію.

Довга пауза і м’які кроки.

— Зажди, поглянь... — це був баритон.

— Прокинувся... але що...

Решти він не розчув, бо ті заговорили пошепки. Думка його працювала вже чітко. Хто це говорить? Лікарі. Я потрапив у аварію? Де? Хто я? У голові зринало щоразу більше запитань, але ті й далі перешіптувалися.

— Добре, фронтальні бездоганні... але з thalamus[26] не дуже... Увімкни нижче... не можу розрізнити. Підключи Ескулапа. Або краще Медиком... Так. Відрегулюй зображення. Як там спинний мозок?

— Майже на нулі. Це дивно.

— Дивно те, що не зовсім на нулі. Покажи дихальний центр... гм...

— Стимулювати?

— Ні, не варто. Він ще надихається сам. Так спокійніше.

Щось коротко дзенькнуло.

— Він не бачить, — вражено сказав молодий голос.

— Дев’ятка у нього вже в нормі. А чи бачить що-небудь, зараз ми дізнаємося...

У цілковитій тиші почувся металевий брязкіт. Водночас у морок увійшов бляклий сіренький відблиск.

— Ага! — радісно вигукнув баритон. — Це було тільки на синапсах. Зіниці реагували вже впродовж тижня. Зрештою, — додав він тихіше, — він не зможе...

Нерозбірливе шепотіння.

— Агнозія?

— Та що ти! Було б добре, якби... Дивися на вищі складники...

— Пам’ять відновлюється?

— Не знаю, не можу сказати напевно. Що з кров’ю?

— У нормі.

— Серце?

— Сорок п’ять.

— Тиск?

— Сто десять. Може, вже від’єднати?

— Краще не ризикувати. Стривай! Малий імпульс у спинному мозку...

Він відчув, як у ньому щось здригнулося.

— Повертається тонус м’язів, бачиш?

— Я не можу дивитись одночасно на міограми і на мозок. Рухається?

— Руками... незграбно.

— А тепер? Стеж за обличчям. Кліпає?

— Розплющив очі. Бачить?

— Ще ні. На скільки реагують зіниці?

— На чотири люкси. Перемикаю на шість. Бачить?

— Ні. Тобто відчуває світло. Це реакція таламуса. Нехай Медиком перевірить електроди і дасть струм. О, чудово...

Крізь туман він побачив над собою щось блідо-рожеве і сяюче. Водночас почув голос, що затинався від хвилювання:

— Ти врятований. Будеш здоровий. Не намагайся говорити. Якщо зрозумів мене, двічі заплющ очі. Двічі.

Він двічі кліпнув.

— Чудово. Я говоритиму з тобою. Якщо не зрозумієш чогось — кліпни раз.

Він дуже старався збагнути це бліде й рожеве, але марно.

— Намагається роздивитися тебе, — долинув тенор.

«Як він здогадався?»

— Побачиш і мене, і все, — мовив поволі баритон. — Мусиш бути терплячим. Розумієш мене?

Він опустив повіки. Хотів озватись, але в ньому тільки щось захрипіло.

— Ні, ні, — зупинив його той самий голос. — Розмовляти ще зарано. Не можеш говорити, бо дихаєш крізь трубку. Власне, й дихаєш не сам — це ми дихаємо за тебе. Розумієш? Чудово. Тепер спи. Коли відпочинеш і прокинешся, побалакаємо. Тоді й довідаєшся про все, а зараз... Вікторе, приспи його потроху... гарних тобі снів...

Він перестав бачити — йому здавалося, ніби світло згасло в ньому, а не над ним. Не хотів засинати. Хотів схопитися на ноги. Але вже й ота темрява, що була в ньому, розпливлась і зникла. Він бачив багато снів, дивних, гарних і таких, які не можна ні запам’ятати, ні переказати. Бував багатьма людьми одночасно і переживав усі їхні почуття. Відходив кудись далеко й повертався. Бачив людей, пізнавав їхні обличчя, але не міг пригадати, хто це. Часом у нього залишався тільки зір, нічим не обмежений, сповнений невидимого сонця. Йому здавалося, що в цих снах та в безоднях між ними проминають віки. Несподівано він прокинувся. Водночас зі свідомістю відчув своє тіло. Лежав навзнак, сповитий якимсь пухнастим, м’яким матеріалом. Він напружив спинні м’язи, й стегнами пройшов нервовий дрож. Над ним була блідо-зелена пласка стеля, поруч блищали якісь дроти і склянки, але він не міг ворухнути головою — щось її тримало. Узголів’я було м’яке, але охоплювало голову аж по скроні й еластично стискало її. Очима міг водити вільно. За прозорою стіною видніли апарати, на самому краєчку поля зору миготіли вогники; помітив, що і вогники якось з ним зв’язані, бо коли він глибше вдихав повітря — так, що аж розпирало груди, — вогники спалахували яскравіше. А там, куди він уже не міг сягнути зором, щось рожевіло, коливаючись в одноманітному ритмі, — то був ритм його серця. Він уже не мав сумніву: так, він у лікарні. Отже, нещасний випадок. Який і де? Він зводив брови, чекав, що пояснення вирине з глибин пам’яті. Дарма. Тоді завмер, заплющив очі й сконцентрував волю на цьому питанні — марно. Те, що тепер міг би вільно ворушити ногами, руками, пальцями, якби не тканина, в яку був загорнений, більше його не задовольняло. Він спробував кахикнути, водив язиком по внутрішній поверхні зубів. Урешті почув свій власний голос: — Я... Я!..

24

Йдеться про острогову (зорову) борозенку, що розташована в задній частині медіальної поверхні півкулі головного мозку.

25

(Права) скронева частина головного мозку (лат.).

26

Таламус (лат.) — ділянка головного мозку, яка відповідає за перерозподіл інформації від органів чуттів, за винятком нюху, до кори головного мозку.