Фіаско

Щоби зняти ковпак із контейнера, довелося скористатися гідравлічними лещатами, бо маніпулятор виявився заслабкий. Обидва фізики та лікар відступили на кілька кроків від платформи, й коли ковпак, подібний до головки величезного гарматного снаряда, здригнувся й почав сповзати з верхньої частини контейнера, з-під ванадієвих лещат полетіли великі уламки броні. Люди мовчки чекали кінця операції. І лише коли чорні, мовби шлак, перепалені уламки перестали сипатись, а стягнутий з кріотейнера дзвін відкрив своє порожнє нутро, Лакатос підняв його під склепіння чотириважелевим маніпулятором, а Б’єла зібрався ще раз обстежити контейнер. Та всі мимоволі застигли, бо, розпадаючись уздовж зварки, металеві плити затремтіли й повільно зсунулися на платформу, ніби повторюючи вже пережиту колись агонію. Кліщі з дистанційним управлінням перенесли важкий ковпак в інший кінець зали і там опустили його, ніби половинку порожньої бомби, так обережно, що він і не дзенькнув.

Б’єла підійшов до розтерзаного контейнера. Всередині, ніби спалене листя, темніла зотліла внутрішня прокладка. Лакатос дивився через плече Б’єли. Він непогано знав історію вітрифікаторів. За часів Роембдена і Ґрааля у верхню частину вітрифікаторів закладали вибухові заряди, щоби процес проходив якнайшвидше. Вітрифікований спершу мав скинути шолом, але при цьому залишатись у скафандрі. Для того, щоби череп не тріснув од удару, на устілці ковпака надувалися подушки. Вони рвалися й огортали заморожуваному голову, а в рот йому встромлявся конус, крізь який впорскувався рідкий азот. При цьому, як правило, виламувалися зуби й навіть щелепи. Найважливішим було перетяти всі зв’язки з мозком одночасно, а отже, і з основою черепа, що над піднебінням. При такій операції тодішня медицина не могла уникнути травм. Фізики обережно віддирали шари прокладки, аж поки оголили металеве дно кріотейнера. Серед спопелілих клаптів вони натрапили на якийсь предмет, він був зім’ятий, але зберіг форму книжечки з обсмаленими кутиками. Напівобвуглений предмет став таким крихким, що від доторку розсипався б на попіл, отож вони поклали його під скляний ковпак, боячись пошкодити диханням.

— Схожий на невеликий чохол. Може, навіть зі шкіри тварини. Футляр для документів? Тоді люди носили при собі такі речі. А документи виготовляли найчастіше з целюлози, переробленої на папір.

— Були й із пластикових полімерів, — докинув Ґерберт.

— Так, на вигляд не вельми приваблива штука, — відказав фізик. — Целюлоза не витриваліша за старі пластики. Як воно могло потрапити аж сюди?

— Це неважко уявити, — Лакатос спершу розвів, а потім з’єднав долоні. — Коли він натиснув на кнопку, стики з’єдналися, нижній дзвін підскочив йому від ніг до грудей, а верхня частина вітрифікатора, вистрілена одночасно з нижньою, накрила її. Заряд не такий сильний, щоби розчавити людину. Азот заповнив скафандр так, що той тріснув під пахвами, і повітря, що витискалося крізь щілини, могло здерти з нього ввесь одяг. Вибухова хвиля від розірваних гранат не раз отак оголювала солдатів.

— Що ми з цим робитимемо?

Ґерберт спостерігав за фізиками, які наповнили скляний ковпак фіксуючою рідиною, тоді вийняли виливок, в якому чорнів плескатий клаптик, схожий на комаху, застиглу в бурштині, й узялися до аналізів. Виявили хімікати, що застосовували колись при друкуванні банкнотів, органічні сполуки, характерні для натуральної шкіри, дубленої і фарбованої, а також незначні сліди срібла. Певно, то були рештки фотознімків, бо в ті часи для цього використовували солі срібла. Змінюючи силу променів і закріпивши вийнятий із виливка клаптик, фізики зрештою дістали заплутаний палімпсест — щось на взірець безладно набраних літер і маленьких кружечків, можливо, печаток. Хроматограф відділив сліди друкарської фарби від чорнила письма, бо, на щастя, чорнило мало мінеральні домішки. Усе інше зробили фільтри мікротомографа. Результати виявилися скромними. По суті, вони знайшли посвідчення особи, проте імені прочитати не зуміли, а від прізвища залишилася тільки перша літера — «П». Це прізвище могло мати від п’яти аж до восьми літер. На «П» починалися прізвища двох людей, з яких вони мали оживити одного. На моніторах відтворили спінограми усіх тих, хто спочивав тепер у рідкому гелії. Це просвічування на всіх рівнях було набагато результативнішим за рентген і дало змогу визначити вік жертв із точністю від одного до десяти років за допомогою дослідження кісткової тканини, суглобів і кровоносних судин, бо за життя цих людей медицина ще не вміла гальмувати процесів, які звалися склерозом. Обидва придатні до реанімації чоловіки мали подібну будову тіла, обидва потребували пластичної операції обличчя, а відкладення солей на ребрах і ледь помітне завапнення аорти свідчили про те, що їм було, наймовірніше, від тридцяти до сорока років. За біографіями, в яких містилися й історії хвороб, жоден із двох кандидатів на оживлення не переніс операцій, які залишили б на тілі рубці. Лікарі про це знали, але покладалися на фізиків: просвічування базувалося на магнітному резонансі атомних ядер в організмі. Фізики лише похитали головами: ядра сталих елементів і справді добре зберігаються, але при цьому не фіксують віку. Інша річ, коли б мати справу з ізотопами. Отож фізики знову зайшли у глухий кут. Обидва загиблих колись отримали по 100-200 ремів опромінення. Найімовірніше, в останні години життя.

Оглядати в різних площинах внутрішні органи людини — це справа анонімна й абстрактна. А ось картина чорних трупів, умерзлих в азотний лід, особливо вигляд їхніх сплюндрованих облич був такий, що Ґерберт хотів уберегти фізиків від цього видовища. В обох загиблих були неушкоджені очні яблука, і це завдавало медикам додаткових клопотів, бо сліпота одного із загиблих, безумовно б, вирішила справу на користь того, хто не втратив зору. Коли фізики пішли, Терна сів на платформу з розрізаним кріотенером і сидів, не озиваючись, аж поки не почув Ґерберта.

— Ну то як? — спитав він. — Котрого?

— Можна ще проконсультуватися з Хрусом... — невпевнено промовив Терна.

— Навіщо? Tres faciunt collegium?[23]

Терна підвівся, вдарив по клавіатурі, й екран слухняно показав два ряди зелених цифр та одну червону праворуч. Вона застережливо блимала. Терна вимкнув машину, наче не міг витримати цього миготіння. Він хотів знову торкнутися клавіш, але Ґерберт обхопив його за плечі й затримав простягнену руку.

— Годі. Це нічого не дасть.

Молодший колега глянув йому в очі.

— Може, порадитися із... — почав він, але не доказав.

— Не варто. Ніхто нам не допоможе. Хрус...

— Я мав на увазі не Хруса.

— Знаю. Я хотів сказати, що формально вирішуватиме Хрус, якщо ми до нього звернемося. Буде змушений як головний лікар, але це не вихід. Зрештою, ти ж помітив, як він зник. Не будемо зволікати. За годину... вже менше, Харґнер зменшить швидкість, — Ґерберт відпустив плечі Терна й увімкнув систему підготовки реанімаційного залу.

— Померлих нема, — сказав він. — Ці померлі просто не існують, так ніби ніколи й не народжувалися. Ми нікого не вб’ємо. Лише відновимо одне життя. Поглянь на це з такого боку.

— Чудово, — відказав Терн а, блиснувши очима. — Ти мудро говориш. Я згоден з тобою, але вибиратимеш ти.

Біла змія, обвита навколо келиха, заблищала на стінному табло. То був сигнал готовності.

— Згода, — мовив Ґерберт. — За однієї умови. Це залишиться між нами, і ніхто не довідається, що тут відбулося. Насамперед ВІН. Розумієш?

— Розумію.

— Добре подумай. Після операції всі останки полетять за борт. Я зітру всі дані у голотеці. Але ти і я знатимемо, мусимо знати, бо стерти власної пам’яті не зможемо. Чи зумієш ти забути?

— Ні.

— А мовчати?

— Так.

— Хоч би хто питав?

— Так.

— До кінця?

Терна завагався.

— Послухай... але ж усі знають — ти сам сказав на нараді, що ми маємо право на вибір...

— Я був змушений це зробити, Хрус знав, що й до чого. Але після знищення даних ми збрешемо, що цей чоловік мав об’єктивні переваги, які ми виявили тут і тепер.

23

Троє утворюють раду? (лат.).