Гендерсон, повелитель дощу

Я пробував поставитись до нього, як ми ставимося до хворої дитини, частуючи її віршиками або цукерками. Я виводив його на прогулянку, бігав із ним наввипередки. Я розважав його, співаючи йому колискових пісень або читаючи книжку. Та все марно. Я перевдягався в комбінезон, ставав на драбину й тинькував тріщини в стелі; я колов дрова, водив трактор, чистив свинарник. І все дарма! Звук того голосу пробивався крізь бійки, крізь п’яний чад, крізь тяжку працю, він лунав у полі й у місті. Жодна покупка, хай яка дорога, не послаблювала його. І я втрачав терпець і допитувався з нього: «Ну скажи мені, скажи, чого ти домагаєшся? Може, тобі чимось дошкулила Лілі? Може, ти хочеш якоїсь бридкої хвойди? Може, ти голос моєї хоті?» Та цей здогад справджувався не більше, ніж решта. Вимога лунала все дедалі гучніше й гучніше: «Я хочу, хочу, хочу, хочу, хочу!» І я заходився плачем, я починав благати: «Ну скажи мені, прошу тебе, скажи! Скажи, чого ти хочеш!» Аж поки терпець у мене уривався, і я заявляв: «Ну гаразд, гаразд! Рано чи пізно я випитаю твою таємницю, дурню. Будь певен, що випитаю!»

Ось це і змушувало мене казитися. На третю годину дня я вже був у розпачі. І тільки по заході сонця голос давав мені спокій. Хоч іноді я, мабуть, забував про нього, бо о п’ятій вечора він раптом ніби виключався сам собою. Америка — велика країна, і кожен у ній трудиться, кожен щось виготовляє, копає землю, водить бульдозер, машину, щось вантажить або розвантажує, і, думаю, в тому самому ритмі й страждають усі ті, хто страждає. Кожен прагне не відставати від решти. Я випробував усі засоби, які тільки міг придумати. Звичайно, в епоху божевілля розраховувати на те, що божевілля тебе обмине, це теж форма божевілля. Ще однією формою божевілля слід вважати надмірне прагнення до тверезого глузду.

Серед усіляких лікувальних засобів я випробував і гру на скрипці. Якось я нишпорив у коморі й натрапив на запорошений футляр, відкрив його і знайшов у тому невеличкому саркофазі інструмент, на якому грав мій батько; скрипка видалася мені схожою на дівчину з лебединою шиєю і гарно вигнутим станом, але смичок був розтріпаний, і волосінь на ньому теліпалася. Я взяв смичок, підкрутив гвинта і провів по струнах. Скрипка видала хрипкий, плаксивий звук. Ніби живе створіння, яким довго нехтували. Тоді я спробував пригадати свого старого. Можливо, він би гнівно це заперечив, але ми з ним на диво схожі. Він теж не міг пристосуватися до тихого, спокійного життя. Він бував жорстоким і несправедливим до мами. Якось він цілих два тижні примушував її лежати долілиць у нічній сорочці під дверима своєї кімнати, перш ніж простив їй якісь дурні необачні слова на зразок слів Лілі, коли вона сказала в телефонній розмові, що мене нічим не вб’єш. Як і я, він був дуже міцний, та коли почав підупадати, а надто після смерті мого брата Діка (завдяки якій я став у сім’ї єдиним спадкоємцем) батько усамітнився і дедалі частіше грав на скрипці. Помалу я поновив у пам’яті його зсутулену спину, пласкі, а може, викривлені, стегна, бороду, що, здавалося, стриміла, мов утілення протесту, із самої його душі, хворобливо-біле обличчя, якого не могла зарум’янити рідка й холодна кров старої людини. Колись густі й пишні, його баки втратили кучерявість, і корпус скрипки притискав їх до ключиць, поки батько зирив лівим оком на гриф, і його великий, худий лікоть совався туди-сюди, а скрипка тремтіла й плакала.

Отже, я вирішив: «Спробую-но і я». Я опустив віко футляра, застебнув пряжки й поїхав до Нью-Йорка, де звернувся в ремонтну майстерню на П’ятдесят сьомій вулиці і попросив настроїти скрипку. Коли її довели до ладу, я пішов у науку до старого мадяра на ім’я Гапоні, який мешкав неподалік від Барбізонської площі.

На той час я вже розлучився і жив на своїй фермі самотою. Старенька міс Ленокс, що мешкала через дорогу, щоранку приходила до мене зготувати сніданок, а більш мені не треба було нічого. Френсіс залишилася в Європі й жила тепер там. І ось одного дня я, поспішаючи з футляром під пахвою на П’ятдесят сьому вулицю на урок, зустрів Лілі. «От і чудово!» — сказав собі я. Я не бачив її понад рік, відтоді як посадив на паризький поїзд, але ми відразу ж поновили приязні, невимушені стосунки, ніби й не розлучалися так надовго. Її велике чисте обличчя не змінилося. Воно не було і відтоді вже ніколи не буде спокійним, та мені воно видалося прекрасним. Правда, Лілі пофарбувала волосся. Тепер воно в неї було жовтогаряче — досить недоречного кольору, як на мене, — і розділялося від середини лоба, мов дві половини театральної завіси. Високим і гарним жінкам часто бракує смаку — це просто їхня біда. Лілі підфарбовувала тепер і очі в такий спосіб, що вони здавалися неоднаковими завдовжки. І як би ви повелися, зустрівшись із такою особою і переконавшись, що вона «така, яка була завжди»? І що б ви подумали, якби ця висока жінка (на зріст не менш як шість футів) у зеленому костюмі, пошитому з матерії, схожої на плюш, яким оббивають пульманівські вагони, в туфлях на високому підборі, — отож якби така жінка стояла перед вами й погойдувала станом? Жінка на міцних ногах з великими округлими коліньми, а стоїть і погойдується, і вже самим своїм поглядом заперечує всі принципи поведінки, яких дотримуються ті, хто живе на П’ятдесят сьомій вулиці, — і вам здається, що в одну мить вона стягує з себе й плюшевий костюм, і капелюшок, і блузку, й панчохи, і пояс, кидає все це собі під ноги й радісно вигукує: «О Юджіне! Жити без тебе — для мене мука!»

Та першою фразою, яку вона промовила, було:

— Я заручена.

— Як? Знову? — запитав я.

— А чого ти дивуєшся? Адже я послухалася твоєї поради. Ми тепер з тобою просто друзі. Ти мені друг, як тобі й хотілося. Думаю, інших друзів ані в тебе, ані в мене немає на всьому світі. Ти навчаєшся музики?

— Може, й навчаюсь, а може, йду грабувати банк. Бо в цьому футлярі не конче має бути скрипка. В ньому дуже зручно носити й автомат.

Мабуть, я трохи розгубився. Лілі стала розповідати мені про свого нового жениха, але мимрила собі під ніс так невиразно, що я нічого не розчув.

— Облиш мимрити, — сказав я. — Що з тобою? Прочисти собі носа. Чого ти частуєш мене цим псевдоінтеліґентським шепотінням? Голос у тебе пропав чи що? Так говорять лише тоді, коли хочуть познущатися з людини, хочуть, щоб вона витягла шию й зігнулась у три погибелі, намагаючись розчути твоє бубоніння. Чи ти забула, що я трохи глухуватий? Ану, говори гучніше! Не будь кривлякою. І розкажи мені, де навчався твій жених. Звичайно ж, у престижному закладі, чи не так? Як і твій останній чоловік. Адже він, коли не помиляюся, ходив до підготовчої школи, яку заснував сам президент Рузвельт.

Лілі заговорила виразніше і сказала:

— Моя мати померла.

— Померла? — перепитав я. — Це жахливо. Але стривай-но, хіба ти не казала мені ще у Франції, що вона померла?

— Та казала, — відповіла Лілі.

— То коли ж вона померла?

— Лише два місяці тому. Тоді я сказала неправду.

— Навіщо? Чортівня, та й годі! Так порядні люди не роблять. Ти що, граєшся в похорон зі своєю рідною матір’ю? Який сенс було дурити мене?

— О, я вчинила зле, Юджіне. Проте я не мала на думці нічого поганого. А тепер я кажу правду. — В очах у неї блиснули сльози. — Тепер вона спочила навіки. Мені довелося найняти літак, щоб розвіяти її попіл над озером Лейк-Джордж. Так вона заповідала.

— І ти це зробила? Повір, я тобі співчуваю.

— Я надто часто завдавала їй горя, — сказала Лілі. — Як того разу, коли привела тебе додому. Але й вона вміла мені дошкулити — цю рису я успадкувала від неї. Ти мав рацію щодо мого жениха. Він навчався в Гротоні.

— Ха-ха, виходить, я як у воду дивився, так?

— Він — приємний чолов’яга. І зовсім не такий, як ти думаєш. Дуже порядний і батькам своїм допомагає. Та якби я себе запитала, чи змогла б жити без нього, то відповідь, мабуть, була б ствердна. Зрештою, я вже навчилася сама долати життєві труднощі. В цьому світі слід розраховувати тільки на себе. Жінці не конче виходити заміж, бо з багатьох причин людині краще залишатися одинокою.