Гендерсон, повелитель дощу

І ще одне. Всі успіхи, яких мені пощастило домогтися в житті, я завдячую любові й тільки їй. І коли Смолак (замшілий, наче лісовий в’яз) та я їхали там удвох і він розпачливо ревів на вершині перед бездонним ковзанням униз по благенькій жовтій смузі, а потім знову вгору на тлі голубої барви вічности (о, скільки емоцій народжувалося в тій барвистій оболонці, в тому замкнутому, але розтяжному просторі, наповненому життєдайним газом!), поки червонопикі канадські селюки, всі оті мужлаї зі шкарубкими долонями веселилися внизу, ми обіймалися, ведмідь і я, об’єднані чимось більшим, ніж жах, і мчали у своєму позолоченому вагончику. Я заплющував очі, притиснувшись обличчям до його зваляного, злинялого хутра. Він тримав мене в лапах і додавав мені почуття впевнености. І найдивовижніше — він мене ні в чому не звинувачував. Він бачив у житті багато й десь у своїй величезній голові виробив переконання, що люди бувають дуже різні.

Лілі доведеться просидіти зі мною цілу ніч, якщо я захочу розповісти їй про все це, подумав я.

Що ж до хлопчика, який спав у мене на колінах і якого відіслали в Неваду лише з його перською мовою, то він поки що носив свій німб. Богові відомо, що я теж носив свій, поки міг, поки він не забруднився і не потьмянів, перетворившись на клапті сірого туману. Одначе я завжди знав, що колись то був німб.

— О, ви не спите обидва, — сказала стюардеса.

І справді, хлопчик уже прокинувся. Його чисті сірі очі з чистими білками втупилися в мене — очі цілком нові для життя. В них був первісний блиск. Та була в них і якась правічна мудрість. Ніхто б не зміг мене переконати, що вони дивляться на світ уперше.

— Ми сядемо на якийсь час, — сказала дівчина.

— Оце чортівня! То ми так швидко доповзли до Нью-Йорка? А я просив дружину, щоб зустрічала мене пополудні.

— Ні, ми сядемо в Ньюфаундленді, щоб заправитися, — пояснила вона. — Скоро почне розвиднятися. Та ви й самі, либонь, бачите, що вже світає.

— О, мені страшенно хотілося б подихати холодним повітрям, крізь яке ми пролітаєм, — сказав я. — Адже я багато місяців прожив у царстві спеки. Ви мене розумієте?

— Гадаю, у вас буде така можливість, — сказала стюардеса.

— То дай мені ковдру для малого. Хай і він ковтне зі мною свіжого повітря.

Ми почали знижуватися й заходити на посадку і в якусь мить крізь хмари, що клубочилися на східному обрії над самим океаном, пробилися червоногарячі сполохи. Вони тільки зблиснули й відразу зникли за стіною сірої сутіні; скелі, сховані під крижаним панцирем, зімкнулися із зеленавою збриженою поверхнею води, і ми увійшли в нижні шари повітря, що висіло, біле й сухе, під сірим склепінням неба.

— Я піду прогуляюся. Хочеш вийти зі мною? — запитав я в хлопчика. Він відповів мені по-перському.

— Ну, то й добре, — мовив я.

Я розгорнув ковдру, він став на сидіння і притулився до неї. Обгорнувши малого, я взяв його на руки. Стюардеса понесла каву невидимому пасажирові першого класу.

— Все гаразд? А де ж ваше пальто? — запитала вона в мене.

— Отой лев — увесь мій багаж, — сказав я. — Але не бійтеся за мене. Я виріс у селі. Я товстошкірий.

Отож нас випустили з літака, хлопчика та мене, і я зійшов трапом із ним на руках у майже вічну зиму й рушив по мерзлій землі, вдихаючи повітря так глибоко, що тремтів після кожного вдиху, тремтів од ні з чим не зрівнянного блаженства, а тим часом холод шпигав мене з усіх боків крізь шорсткий італійський вельвет, посмугований грубими рубцями, і волосинки в моїй бороді оберталися на крижані голки, бо моє дихання вмить замерзало. Ковзаючись, я побіг по кризі в тих самих своїх шведських черевиках. Шкарпетки там усередині прогнили й розсипалися на порох, бо я жодного разу їх не міняв. Я сказав малому:

— Вдихай повітря. Обличчя в тебе надто бліде від твого сирітства. Вдихай свіже повітря, хлопче, і хай твої щоки трохи зарожевіють.

Я пригорнув його до грудей. Він, здавалося, не відчував найменшого страху, що я впаду разом з ним. А для мене він був наче ліки, так само, як і повітря; воно теж зціляло мене. А на додачу й щасливе передчуття близької зустрічі з Лілі в Айдлвайлді. А лев? І він брав участь у моїй радості. Я все бігав і бігав навколо блискучого, вкритого заклепками корпусу літака, обминаючи ваговози з пальним. Чорні обличчя визирали у вікна. Великі, гарні пропелери були нерухомі, всі чотири. І в ті хвилини, я, мабуть, відчував, що тепер рухатися черга моя, тому бігав і бігав — підстрибуючи, вистрибуючи, тупцяючи ногами та цокаючи обмерзлими підошвами по чистому, білому дну сірої арктичної тиші.

Інформація видавця

Літературно-художнє видання

Серія «Лауреати Нобелівської премії»

Сод Беллоу

Гендерсон, повелитель дощу

роман

Переклад з англійської

Віктора Шовкуна

Відповідальний редактор Л. Пішко

Дизайн та верстка О. Баратинська

Підписано до друку 18.07.16

Формат 84x108 1/32

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру

суб'єкта видавничої справи № 2770. Серія ДК

ФОП Жупанський

Україна, 08293, Буча, вул. Тарасівська, 7а,

тел.: (096) 350-61-05;

E-mail: [email protected]

http://publisher.in.ua

Беллоу, Сол.

Б43 Гендерсон, повелитель дощу / Сол Беллоу; пер. із англійської. В. Шовкун — К.: Вид-во Жупанського, 2016. — 384 с. — (Серія «Лауреати Нобелівської премії»).

ISBN 978-966-2355-72-7

Удостоєний Нобелівської премії «За глибоко людське розуміння та тонкий аналіз сучасної культури».

Сол Беллоу [Соломон Білоус] (1915–2005) — видатний американський письменник, народився в провінції Квебек у єврейській родині. Після закінчення школи вступив до Чиказького університету.

Увійшовши в літературу на початку 40-х років, опублікував кільканадцять романів і повістей, збірки оповідань, низку п’єс. Американська критика вважає Беллоу одним з найталановитіших письменників свого покоління.

Роман «Гендерсон, повелитель дощу» — один з основних його творів, написаний у своєрідному філософсько-притчевому ключі, де дуже виразно звучить тема відчуження людини у сучасному світі.

УДК 821.111(73)'06–31=161.2

ББК 84(7Спо=Англ)6-44

Примітки до електронної версії

Перелік помилок набору, виявлених та виправлених верстальником

с. 77: <…> натиснувши обома великими пальцями на його стегно поблизу [поліна] => коліна <…>

с. 87: І жінки все плескали в долоні, мовби [фали] => грали в м’яча <…>

с. 137: <…> я скрегочу [зубамий] => зубами й лютую як тільки можу <…>

с. 164: Він приязно і в цілком цивілізованій [Манері] => манері потис мені руку <…>

с. 190: Ці двоє були [настількі] => настільки схожі <…>

с. 198: <…> перестала [боротись обклала] => боротись і обклала його лайкою <…>

с. 235: <…> палко жадаючи [и] => й постійно знаходячи розчарування <…>

с. 273: <…> виявилася вона аж ніяк [нелегкою] => не легкою.

с. 278: <…> сказав я, люто зиркнувши на [Бунамата] => Бунама та його поплічника.

с. 283: Інші прикрасили себе [коралама] => коралами й перами <…>

с. 362: Наконечник списа дряпнув [до] => по стіні <…>