Гендерсон, повелитель дощу

Коли суть мого задуму нарешті дійшла до Ромілаю, він сказав:

— Ой ні, ой не треба, пане!

— Чому «не треба»? Не будь слиньком. Я старий солдат і знаю, про що кажу.

Та не було сенсу сперечатися з ним; думка про вибух налякала його, і я промовив:

— Гаразд, Ромілаю, в такому разі вертаймося в нашу хатину і трохи поспімо. День був важкий, а завтра в нас багато роботи.

Отож ми повернулися у свою хижу, і мій супутник почав проказувати вечірню молитву. Ромілаю почасти розкусив мене; думаю, він щиро прихилився до мене, але почав усвідомлювати, що я відчайдух, невдаха і схильний до необачних дій. Того вечора він опустився навколішки, накривши свої литки стегнами, з-під яких стриміли його великі п’яти. Потім стулив долоні з широко розчепіреними пальцями і сперся на них підборіддям. Не раз я казав йому або мурмотів: «Замов слівце й за мене», — і просив про це майже серйозно.

Коли Ромілаю закінчив молитися, він ліг на бік і всунув одну руку собі між коліна, підібгані до живота. Другу руку він підклав під щоку. В такій позі він спав завжди. Я теж примостився на своїй ковдрі, обравши таке місце в темній хижі, куди не сягало місячне проміння. Я рідко мучуся безсонням, але тієї ночі в моїй голові вирувало надто багато думок: Даниїлове пророцтво, кіт, жаби, африканське селище, яке мало такий стародавній вигляд, умита слізьми делегація, борцівський поєдинок з Ітело і цариця, що заглянула мені в саму душу й розповіла про грун-ту-молані. Все це перемішалося в моїй свідомості й страшенно збуджувало мене, і я все думав і думав, обираючи найліпший спосіб поглушити жаб. Певна річ, я дещо знав про вибухові пристрої і мав намір вийняти з ліхтарика батарейки й, насипавши туди пороху з патронів до своїх рушниць, виготовити досить потужну бомбу. Мої рушниці, одна марки «375-Н», а друга «Н-Маґнум», заряджалися набоями, з якими можна було виходити проти слона. «375-Н» я купив умисне для цієї поїздки по Африці, вичитавши про неї чи то в «Лайфі», чи то в «Луку». Там ішлося про те, як один мічиганець вирішив провести відпустку на Алясці; прилетівши туди, він найняв провідника, з яким вони вистежили аляскинського бурого ведмедя; вони довго йшли за ним по сліду через гори й болота і застрелили його з відстані в чотириста ярдів. Я сам свого часу трохи захоплювався полюванням, та, коли постаршав, цей спосіб спілкування з природою перестав приваблювати мене. Адже його суть у тому, що людина вбиває живі істоти, з якими їй випало жити на Землі, замість налагодити з ними добрі взаємини. Який же в цьому глузд? Тому в жовтні, коли починається сезон і над кущами плавають хмари порохового диму, а нажахані тварини розбігаються хто куди, я виходжу з дому й затримую мисливців за стрілянину на своїх угіддях. Я спроваджую порушників до мирового судді, і він накладає на них штраф.

Надумавши використати патрони для виготовлення бомби, я лежав і зловтішно посміхався, міркуючи про сюрприз, що його підготую жабам; я також уявляв, як дякуватимуть мені Віллатале, і Мталба, й Ітело, й усе плем’я; у своїх мріях я зайшов так далеко, аж перейнявся надією, що цариця підвищить мене до свого рівня. Але потім я сказав собі: «Ні, ні. Я покинув дім не для пошуків влади чи слави, і якщо я зроблю їм бодай невеличку послугу, то зроблю її цілком безкорисливо».

У такому збудженому стані я довго не міг заснути, а відпочити мені треба було конче, якщо я справді хотів виготовити на другий день бомбу. До свого сну я ставлюся дуже ревниво і коли, наприклад, просплю не вісім годин, а сім із чвертю, то це впливає на мене гнітюче, і я ходжу роздратований, хоча почуваю себе здебільшого цілком нормально. Це просто одна з моїх химер. А для них властиво, що виявляються вони тим сильніше, чим слабшим роблюся я.

Поки я лежав отак і не міг заснути, до мене прийшла Мталба. Я побачив, як її постать затулила місячне світло в отворі дверей; вона підійшла, сіла біля мене на підлогу, взяла мене за руку і, зітхаючи, заговорила лагідним голосом, а потім провела моїми пальцями по своїй шкірі, дивовижно м’якій і гладенькій; вона мала всі підстави пишатися нею. Хоча я все відчував, я був неуважний і не відповідав на поклик Мталби; моє величезне тіло лежало випростане на ковдрі, а погляд прикипів до стріхи, і всю свою увагу я намагався зосередити на виготовленні бомби. Подумки я відкрутив кришку ліхтарика й вийняв батарейки; потім відкрив патрони й пересипав порох у коробку ліхтарика. Але як підпалити вибухівку? Вода дуже ускладнювала проблему. З чого я зроблю запал і як домогтися, щоб він не намок? Може, витягти кілька ниток із ґноту до своєї австрійської запальнички й добре вимочити їх у бензині? Або використати шнурки від черевиків; провощені шнурки — це, мабуть, якраз те, що треба. В такому напрямку снувалися мої думки, а тим часом принцеса Мталба сиділа поруч, облизуючи мене і обціловуючи мої пальці. Я почував себе недостойним такої ніжної уваги й думав, що якби ця жінка знала, скільки неправедних вчинків здійснив я цими самими руками, то вона, певно, двічі подумала б, перш ніж притулити їх до своїх губів. І ось вона цмокнула той самий палець, яким я націлював пістолет на кота, і гострий біль пронизав його, а від нього й руку, а від руки — усю мою нервову систему. Якби Мталба могла мене зрозуміти, я сказав би їй: «Люба красуне (бо її вважали за велику красуню, і я розумію чому), люба красуне, я зовсім не той чоловік, за якого ви мене вважаєте. Я накоїв багато лиха, що обтяжує мою совість, і в мене шалена вдача. Навіть мої свині боялися мене».

Та не так легко буває віднадити жінку. Яких тільки чоловіків не обирають вони — пияків, йолопів, злочинців! Мабуть, на це штовхає їх кохання, воно застилає їм очі рожевою пеленою. Я не глухий і не сліпий, і я спостерігав взаємозв’язок між коханням жінки та першоосновами життя. А якби я не дійшов до цього власним розумом, то мене, безперечно, просвітила б Лілі.

Ромілаю не прокидався; він спав, підклавши руку під свою покраяну рубцями щоку, і волосся на його голові збилося й стриміло в один бік. Крізь отвір дверей до хижі проникало сріблясте місячне сяйво, а десь надворі горіли багаття, розкладені з висушених кізяків та колючого хмизу. Арнюї не спали, доглядаючи своїх умирущих корів. А Мталба все зітхала, все голубила та облизувала мене, все водила моїми пучками по своїй шкірі, і до мене раптом дійшло, що ця гладка й масивна жінка з волоссям кольору індиґо прийшла сюди не просто так, а з певною метою. Я підняв руку й дав їй упасти на обличчя Ромілаю. Він розплющив очі, але не забрав долоню з-під щоки і не змінив пози.

— Ромілаю!

— Чого твоя хотіти, пане? — спитав він, усе ще лежачи.

— Вставай, вставай! У нас гостя.

Ромілаю підвівся, не виявивши найменшого подиву. Місячне світло вливалося знадвору крізь заплетені гіллям стіни та в розчинені двері; місяць був прозорий і чистий — здавалося, він не лише освітлює повітря, а й насичує його пахощами. Мталба сиділа в невимушеній позі, поклавши руки собі на стегна.

— З’ясуй, яка мета її візиту, — сказав я.

І Ромілаю заговорив до неї, дотримуючись усіх правил придворного етикету, бо він виявився великим фахівцем у питаннях ґречности в африканському стилі, і навіть тепер, серед глупої ночі, був на висоті. Вислухавши мого супутника, Мталба заговорила й собі. Голос у неї був приємний, слова вона іноді розтягувала, вимовляючи їх із горловим звуком, а іноді вони вилітали в неї з рота дуже швидко. Як з’ясувалося з цієї розмови, вона хотіла, щоб я її купив, і, розуміючи, що я не маю чим заплатити за наречену, вона ж таки принесла мені все необхідне для викупу.

— В нас, пане, за жінки платити.

— Я це знаю, друже.

— Ви не платити, жінка себе не шанувати.

Я почав був пояснювати, що я чоловік багатий і можу собі дозволити заплатити будь-яку ціну, але потім збагнув, що йдеться не про гроші, і змінив тон.

— О, це дуже мило з її боку. Вона збудована, як гора Еверест, але напрочуд делікатна жінка. Скажи, я їй дякую і прошу її повернутися додому. Котра зараз година, хотів би я знати? Господи Ісусе, якщо я не посплю бодай трохи, то не буду завтра в належній формі, щоб поквитатися з жабами. Невже ти не розумієш, Ромілаю, що тільки я і більш ніхто можу дати раду цій справі?