Страница 2 из 89
Але вони помиляються. Лілі знає, що я так роблю умисне, і, коли ми залишаємося вдвох, дає волю своєму гніву:
— Навіщо ти мене ображаєш, Юджіне? Навіщо знову викаблучуєшся?
Підперезаний поясом, сплетеним із червоних шнурів, я стою перед нею у своєму оксамитовому халаті, що відстовбурчується ззаду, човгаю по підлозі взятою в гіпс ногою, тіпаюся від люті й повторюю:
— Цить!.. Цить!.. Цить!..
Бо коли мене привезли додому з лікарні в цьому самому клятущому важкому гіпсі, я почув, як вона комусь казала по телефону:
— З Юджіном знову халепа. Уже вкотре нещасливий випадок. Халепи з ним трапляються мало не щодня, але він у мене товстошкірий. Його нічим не вб’єш!
«Його нічим не вб’єш!» Ну як вам це подобається? Я дуже засмутився, почувши від неї такі слова.
Можливо, Лілі просто пожартувала. Вона любить жартувати по телефону.
Лілі жвава на вдачу й велика на зріст. Обличчя в неї приємне, а характер майже відповідає обличчю. У нас із нею були й щасливі хвилини, таки справді були. І, як мені пригадується, чи не найщасливіші дні ми пережили, коли вона ходила вагітна, вже перед самими пологами. Коли ми вкладалися спати, я натирав їй живіт дитячим кремом, щоб запобігти розривам. Її пипки з рожевих стали яскраво-червоними, а близнята вовтузилися в її лоні, і округлий живіт весь час змінював форму.
Крем я втирав легенько і дуже обережно, щоб мої грубі, шкарубкі пальці не завдали їй найменшої шкоди. А перед тим, як вимкнути світло, я обтирав пальці об свого чуба, і ми казали одне одному «добраніч», обмінювалися поцілунком, а вже потім засинали, вдихаючи пахощі дитячого крему.
Та згодом ми почали сваритися знову, і коли я почув, як вона сказала: «Його нічим не вб’єш!» — я це витлумачив як неприязнь до мене, хоча добре знав, що Лілі мала на увазі зовсім інше. Я умисне звертався до неї при гостях, наче до чужої, бо мені не подобалося, що вона виставляє себе господинею дому й саме так і поводиться, бо хоч я й волоцюга та пияк, але я і тільки я єдиний спадкоємець свого славетного імені та маєтку, а вона тут не господиня, а лише моя дружина — лише моя дружина і більше ніхто.
А що взимку я робився ще нестерпніший, то вона умовила мене поїхати на курорт, на узбережжя Мексиканської затоки, де я міг би порибалити. Один мій завбачливий приятель подарував кожному з близнюків по рогачці, випиляній з фанери; одну я знайшов у себе у валізі, коли розпаковувався, і мені припало до вподоби стріляти з неї. Я занедбав рибальство і бавив час на пляжі, стріляючи камінцями по пляшках. Отже, люди могли сказати: «Бачите отого вусатого здоровила з величезним носом? Так от, його прадід був державним секретарем, дідові брати служили послами в Англії та у Франції, а його батько був знаменитий учений Вілард Гендерсон, друг Вільяма Джеймса і Генрі Адамса, той самий, що написав відому книжку про альбігойців». Казали вони це чи не казали? Можете не сумніватися, що казали. Отак відпочивав я на тому курорті зі своєю миловидною і стурбованою другою дружиною та синами-близнятами. В їдальні я доливав до своєї вранішньої кави віскі, а на пляжі бив камінцями пляшки. Постояльці в готелі скаржилися управителеві, що я засмічую пляж битим склом, і управитель намагався залагодити цю справу з Лілі — мене вони не насмілювалися зачіпати. Готель вищого класу, євреїв вони не беруть, і раптом у їхньому престижному закладі оселяється таке страховище, як я, Юджін Г. Гендерсон! Решта дітлахів перестали гратися з нашими близнюками, а жінки обминали Лілі.
Лілі спробувала навернути мене до здорового глузду. Ми були в своїх апартаментах, я розгулював у плавках, і тут вона почала розмову про рогачку, про бите скло та про моє ставлення до решти постояльців у готелі. Загалом Лілі жінка вихована й розумна. Вона ніколи не свариться, але полюбляє читати мораль. До цього вона дуже схильна і в таких випадках блідне й говорить аж задихаючись. Не тому, що боїться мене — просто в її душі відбувається певна криза.
Звісно, розмова зі мною нічого не дала. Лілі розплакалась, а я, коли побачив її сльози, втратив терпець і загорлав:
— Я пущу собі кулю в лоба! Я застрелюся! Я не забув покласти у валізу пістолет. Він у мене завжди напохваті!
— О Юджіне! — заголосила Лілі й, затуливши обличчя долонями, вибігла з кімнати.
Зараз я вам поясню, в чому річ.
2
Бо її батько наклав на себе руки, і саме в такий спосіб — застрелився з пістолета.
Ми з Лілі обоє мучимося зубами — і це нас теж поєднує. Вона молодша за мене на двадцять років, але має штучні зуби, як і я. В мене вони кутні, в неї — передні. Лілі втратила всі чотири верхні різці. Це сталося ще в ті роки, коли вона навчалась у середній школі, під час гри в гольф із батьком, якого вона обожнювала. Того дня бідолаха добре нализався, і йому не слід було виходити на гольфовий майданчик. Без попередження, не оглянувшись, він замахнувся ключкою біля першої мітки і вдарив по зубах дочку, яка стояла позаду. Мене завжди пробирає морозом, коли я уявляю собі той клятущий гольфовий майданчик, нагрітий липневим сонцем, п’яного торговця водогінним обладнанням і п’ятнадцятирічну дівчину із закривавленим ротом. Ганьба отаким розвезеним п’яницям! Ганьба слабакам! Я ненавиджу блазнів, котрі, зачмеливши собі голову, виходять на люди й базікають про те, як їм тужно на серці. Проте Лілі нікому не дозволила б сказати про свого батька бодай одне погане слово, і якби його хтось образив, то заплакала б скоріше, аніж якби образили її. В своєму гаманці вона постійно носить його фотокартку.
Особисто я її старого ніколи не знав. Коли ми з Лілі познайомилися, його вже років десять чи дванадцять як не було на світі. Незабаром по смерті батька Лілі вийшла заміж за одного балтиморця, що посідав досить значне становище, як мені казали, — хоча, мабуть, сама ж таки Лілі й казала мені про це. Одначе подружнє життя в них не склалося, і десь під час війни вона взяла розлучення (саме тоді, коли я воював у Італії). Хай там як, але коли ми познайомилися, вона жила у себе вдома разом з матір’ю. Їхня родина з давніх-давен мешкала в Данбері, столиці капелюшного ремесла. Якось ми з Френсіс поїхали в Данбері на вечірку, причому Френсіс погодилася супроводжувати мене вельми неохоче. Річ у тім, що вона постійно листувалася з тим або іншим європейським інтелектуалом. Френсіс багато читає і пише багато листів, вона курить запоєм, і коли її опановує якась нова манія в галузі філософії або чогось такого, я бачу її дуже рідко. В такі дні вона з ранку до вечора сидить у себе в кімнаті, смалить сиґарети «Собрані», кахикає та робить записи, щось там досліджуючи. В такому стані розумової напруги перебувала вона й тоді, коли ми вибралися на ту вечірку, і в самому її розпалі Френсіс раптом пригадала, що має розв’язати якусь вкрай невідкладну проблему, отож сіла в машину й поїхала собі, геть забувши про мене. А я нічого не помітив, бо захопився розмовою. На тій вечірці я був єдиний чоловік при чорній краватці. Чорна смуга на блакитному тлі. Бо, мабуть, у всій околиці не знайшлося б суб’єкта в такому голубому смокінгу, який був на мені. Я мав відчуття, ніби мене загорнули в синій клапоть площею в цілий акр. А Лілі, якій мене відрекомендували хвилин десять тому і з якою ми гомоніли, мала на собі різдвяну сукню в червону та зелену смужку.
Коли Лілі побачила, що сталося, вона запропонувала підвезти мене, і я сказав: «О’кей!» Ми вийшли надвір і, грузнучи в снігу, добралися до її машини.
Ніч була зоряна, і сніг лунко рипів у нас під ногами. Свою машину Лілі залишила на пагорбі, що був близько трьохсот ярдів завдовжки і гладенький, мов залізна штаба. Як тільки вона виїхала на дорогу, машину занесло, Лілі розгубилася, заверещала: «Ой, Юджіне!» — і обхопила мене обома руками.
Ні на тому пагорбі, ні на розчищених від снігу доріжках, ні довкола, наскільки я міг бачити, не було видно жодної живої душі. Машина обкрутилася навколо своєї осі. Голі руки Лілі висковзнули з коротких хутряних рукавів і тримали мене за шию, її широко розплющені очі були втуплені у вітрове скло, а машина тим часом ковзала по кризі та насту. Зчеплення не було ввімкнуте, і я просто дістався рукою до ключа й заглушив мотор. Тягнучи за собою снігову лавину, автомобіль зсувався з пагорба, проте незабаром став, і я пересів за кермо. Ніч була місячна, ясна.