Страница 18 из 89
Радіючи, що мені не довелося вдаватись до вбивчих прийомів, я відразу й відпустив його. Я добре розумів, що на мою користь зіграв ефект несподіванки (або везіння) і що боровся я не зовсім чесно. Ітело дуже розгнівався — я бачив це з того, як змінився колір його шкіри, хоча чорні рамки навколо очей анітрохи не посвітлішали, — але не сказав ні слова, лише скинув із себе матроску та зелений шарф і глибоко втягнув у груди повітря, від чого м’язи на його животі заграли, перекочуючись до хребта. Ми знову почали кружляти і зробили по хижі кілька кругів. Я зосередив свою увагу на ногах, бо ноги в мене найслабші і я завжди ходжу, ніби запряжений у плуга кінь, уся сила якого в шиї, у грудях, у животі й у морді, авжеж, у морді. Здається, він зрозумів, що найкращим для нього шансом було повалити мене на мату, де я не зміг би застосувати проти нього своєї маси, і поки я стояв, нахилившись у його бік і водячи руками, наче краб клішнями, він швидко пірнув під мої руки, схопив мене нижче підборіддя і вмить опинився в мене за спиною; моя голова була затиснута, і він почав здавлювати її. Власне, це був не справжній борцівський захват, а захват на взірець того, який трапляється в боксі. Одна його рука залишилася вільна, і він міг нею затопити мені в обличчя, але це, мабуть, не дозволялося правилами. Натомість Ітело пригнув мене додолу й спробував повалити на спину, але я впав долілиць і дуже боляче вдарився, мені навіть видалося, що я роздер собі живота, вгору від пупа. Я гепнувся також носом, і мене опанував страх, чи, бува, не розколовся його корінь: я майже відчував, як у розколину між кістками проникає повітря. Але якимсь дивом мій мозок не весь затуманився, в ньому збереглася чиста місцина для тверезих висновків, що вже було чималим моїм досягненням. Від того сльотавого дня, коли я колов дрова і мене вдарило цурпалком, і я подумав: «Ось вона, мить істини!» — я вочевидь відкрив, як здобути перевагу з такого досвіду, і це принесло мені користь, і тепер, хоча тепер моє відкриття прибрало іншої форми, тепер я подумав не: «Ось вона, мить істини!» — а трохи іншими словами, і навряд чи вони видадуться комусь більш дивними чи незвичайними, моя думка сформувалася приблизно так: «Ось вона, та хвилина, коли пробуджується мій дух».
А тим часом принц Ітело обхопив ногами мої груди; моє опасисте черево не дозволило б йому зімкнути цей захват нижче. Коли він мене здавив, я відчув, що кров у моїх жилах зупинилася, рот роззявився, язик вивалився назовні, а очі полізли з орбіт. Але мої руки діяли, і я, натиснувши обома великими пальцями на його стегно поблизу коліна, вдавивши їх у м’яз (здається, його називають «привідним м’язом»), домігся, щоб нога розігнулась і захват ослаб. Зіп’явшись на ноги, я схопив принца за чуб; він був у нього короткий, але з моїх пальців не вислизнув. Повернувши йому голову, я перехопив його зі спини й різко крутонув. Потім узявся за пасок на штанях, просунувши пальці всередину, й підняв Ітело високо вгору. Я не пожбурив його далеко, щоб не пошкодити стріхи, а просто кинув додолу й знову підняв і кинув, двічі вибивши з нього дух.
Мабуть, він анітрохи не сумнівався в своїй перемозі, коли побачив мене, здоровенного тілом, але старого, з великим черевом і вкритого потом, вайлуватого й сумного. Не можна винуватити його за те, що він вважав себе дужчим і спритнішим. І тепер я мало не шкодував, що не він став переможцем, бо коли він летів униз, головою вперед, я побачив, — так іноді схоплюєш поглядом якусь річ, скажімо, пляшку, що падає з водою Ніагарського водоспаду, — скільки смутку було у виразі його обличчя. Він не міг повірити, що старий, неоковирний людський цурпалок, на зразок мене, позбавив його чемпіонських лаврів. І коли я гепнувся на принца всім тілом удруге, його очі закотились, і не тільки від того, що на нього навалилася така вага.
Звичайно, я не мав найменшого бажання зловтішатися чи поводитись, як гордий звитяжець, можете мені повірити. Я почував себе так само зле, як і він. Коли голова Ітело вдарилась об долівку, вся стріха мало не обвалилася на нас. Ромілаю стояв збоку, прихилившись до стіни. Хоча в грудях у мене аж заболіло, коли я збагнув, що здобув перемогу, а серце моє стислося, я все ж таки наступив на принца коліном, щоб притиснути його лопатками до підлоги, бо якби я відпустив його, не поклавши, як належить, на лопатки, він би глибоко образився.
Коли б такий двобій відбувся в дикій природі, він би переміг, я ладен об заклад побитись, але він змагався не з простою мускульною силою. Це було й змагання духу, бо коли йдеться про боротьбу, мене слід зарахувати до особливої категорії, ще з самого малечку я боровся майже без перепочинку.
— Ваша високосте, не беріть цього близько до серця, — сказав я йому.
Він затулив обличчя долонями, що мали колір зволоженого граніту, і навіть не намагався підвестись на ноги. Я хотів якось утішити його, але на думку мені спадали лише слова, якими користувалася за таких обставин Лілі. Я знаю з біса добре, що на моєму місці вона б зашарілася, потім зблідла, втупила погляд перед себе і, хапаючи ротом повітря, почала б торочити щось геть недоречне. Сказала б, що кожна людина збудована лише з плоті й кісток, і що всяк, хто хизується своєю силою, рано чи пізно зазнає ганьби, і таке інше. Я міг би слово за словом повторити все, що виголосила б Лілі, але сам я був здатний тільки мовчки співчувати. Мало того, що вони терпіли від посухи та нашестя жаб, на довершення лиха ще й я припхався з пустелі — вигулькнув із сухого річища струмка Арнюї зі своєю австрійською запальничкою — і прийшов у село, й двічі поспіль повалив його на долівку. Нарешті принц зіп’явся на коліна, посипаючи пилюкою собі голову, а потім узяв мою ногу, взуту в шведський черевик на ґумовій підошві — спеціальне взуття для пустельної місцевості — й поставив собі на голову. Стоячи в цій принизливій позі, він заплакав слізьми гіркішими, ніж ота дівчина чи вся делегація, яка зустріла нас біля втиканого колючками сільського муру. Але я повинен сказати вам, що не тільки через свою поразку плакав Ітело так гірко й розпачливо. Він був у полоні надзвичайно глибоких і суперечливих почуттів та переживань. Я спробував забрати свою ногу з його голови, але він усе тримав і тримав її там, приказуючи:
— О шановний гостю Гендерсоне! О Гендерсоне, тепер я вас знати. О, тепер я вас добре знати!
Я не міг промовити вголос того, що почував, а мав би йому сказати: «Ні, ви мене не знаєте. І не знатимете ніколи. Горе підтримує в мені силу, і тому це тіло таке дуже. Воно вергає каміння, заливає бетон, коле дрова й доглядає свиней; моя сила — сила людини нещасної. Це не був справедливий двобій. Я віддаю вам свою перемогу, ви краща людина, ніж я».
Чомусь я ніколи не міг примусити себе програти жодне змагання, хоч би як старався. Навіть граючи в шашки зі своїми малими дітьми, попри всі маневри, до яких я вдавався, аби дати їм перемогти, і навіть у тих випадках, коли їхні губки тремтіли від розчарування (немає сумніву, що в такі хвилини дітлахи ненавиділи мене!), я проводив шашку через усю шахівницю і звитяжно вигукував: «Ось я й у дамках!» — хоча подумки знай повторював: «Ох ти ж дурень, дурень, дурень!»
Та я не уявляв собі по-справжньому, як почувається принц, аж поки він не звівся на ноги й не поклав посипану пилюкою голову мені на плече, сказавши, що відтепер ми друзі. Це вразило мене просто в те місце, де жеврів вогник мого життя, в самісінький мій духовний центр, і я відчув водночас і біль, і вдячність і сказав:
— Ваша високосте, я гордий, я щасливий!
Він узяв мене за руку досить незграбно, але зворушливо. Я густо почервонів — освітитися таким сяйвом, мабуть, має право немолодий чоловік після такої перемоги. Але я спробував принизити значення цієї події і сказав йому:
— На моєму боці досвід. Ви ніколи не довідаєтеся, скільки його в мене і якого він ґатунку.
— Я тепер знати вас, Гендерсоне. Я знати вас, — відповів він.
7
Про мою перемогу всі дізналися, коли ми вийшли надвір, — із пилюки на голові в Ітело та з того, як він ступав поруч мене. Отож коли я з’явився там, знову надівши теніску та прилаштувавши на місце свій корковий шолом, усі палко мене вітали. Жінки плескали в долоні, притискаючи зап’ясток до зап’ястка, і водночас роззявляли рота майже на ту саму ширину, що й розтулені долоні. Чоловіки свистіли, закладаючи в рота пальці й надимаючи щоки. Замість виявляти невдоволення чи заздрість, принц сам брав участь у вітальній церемонії, показуючи на мене та всміхаючись.