Гендерсон, повелитель дощу

— Он які справи, — сказав я. — Бачу, ви побували в світі. Чи, може, англійська мова тут друга мова для кожного?

— Ні, пане, англійську тут знаю лише я, — відповів Ітело. Він говорив трохи в ніс — можливо, тому, що ніс у нього був дуже широкий. — Школа в Малінді. Я там навчався. А також мій покійний брат. Багато молодих хлопців посилають звідусюди до школи в Малінді. Потім — школа в Бейруті. Я добрався аж туди. Тому й говорю по-англійському. Один я. І на багато-багато миль навкруги — ніхто більше, крім царя племені варірі Дафу.

Я зовсім забув поцікавитися, хто ж він, Ітело, такий, і тепер запитав:

— О, даруйте, либонь, і ви належите до царського роду?

— Моя тітка — цариця, — сказав він. — Віллатале. А житимете ви в другої моєї тітки, Мталби. Вона вам надасть свій дім, шановний гостю.

— О, чудово, — сказав я. — Ви дуже гостинні. Виходить, ви — принц?

— О, так.

Це мене трохи втішило. Він був такий великий і такий поважний, що я від самого початку здогадався про його високе походження. А він, прагнучи розвіяти мій поганий настрій, сказав, що, наскільки йому відомо, я тут перший білий за останні тридцять років.

— Знаєте, ваша високосте, — сказав я, — мабуть, для вас же ліпше не приваблювати сюди багато чужих людей. Думаю, те, що ви маєте, — це справжні скарби. Не знаю, в чому тут загадка, але я відвідував найстародавніші руїни в Європі, і вони не видаються навіть наполовину такими стародавніми, як ваше село. Якщо ви боїтеся, що я покваплюся розповісти про вас усьому світу чи що я почну робити знімки, то хай вас це не турбує. Така поведінка аж ніяк не в моєму дусі.

Ітело подякував мені за мої добрі наміри, але сказав, що тут немає нічого вартого уваги, аби приваблювати мандрівників. А я й досі переконаний, що мені вдалося проникнути в суть глибше, аніж це зробила географія. Зрештою, я ніколи не захоплювався географією; чи не найголовніша її властивість у тому, що коли ви визначили координати якогось місця, то вам більше немає чого сказати про нього.

— Вельмишановний гостю, пане Гендерсоне. Прошу, заходьте в наше місто, — сказав Ітело.

І я йому відповів:

— Сподіваюся, ви мене познайомите з усіма, хто в ньому живе.

Погода була розкішна, хоча й надміру суха, все затоплене сяйвом, і навіть пилюка здавалася запашною і діяла на мене збудливо. Нас уже чекав цілий гурт жінок, дружин Ітело, всі вони були голі, і чорні кола навкруг їхніх очей утворилися немовби внаслідок якоїсь особливої дії сонця. Світліша шкіра на їхніх долонях постійно нагадувала мені рожевий мармур. Через цю різницю кольорів і пальці видавалися більшими, ніж були насправді. Згодом я бачив, як декотрі з тих молодих жінок годинами стояли, кожна з мотузкою на пальцях, і грали в «ліжечко», причому за двома гравцями звичайно спостерігало по кілька глядачів, які кричали «Аху!», коли в котроїсь виходила особливо складна фігура. Жінки, що тепер зустрічали нас, стуляли докупи зап’ястки й плескали в долоні — їхня форма вітальних оплесків була саме така. Чоловіки вкладали пальці в рота й свистіли, іноді хором. Тепер, коли вже ніхто не плакав, я весело сміявся, широко роззявляючи рота під своїм великим запилюженим шоломом.

— А зараз, — сказав Ітело, — ми відвідаємо цариця Віллатале, моя тітка, а згодом чи, може, й водночас, і друга моя тітка, Мталба.

В цей час до нас підійшли дві жінки — кожна з парасолею в руках. Сонце пряжило немилосердно, і я обливався потом, бо ручки цих двох урядових парасолей, що мали форму розплесканої квітки, були футів вісім завдовжки і з такої висоти давали дуже мало затінку. Люди, які юрмилися навкруг мене, були надзвичайно вродливі; декотрі з них задовольнили б вимоги самого Мікеланджело. Далі ми вирушили по двоє, майже церемоніальним маршем, з Ітело на чолі процесії. Я посміхався, але вдавав, ніби це — гримаса, спричинена пекучим сонцем. Так ми марширували в бік царициного подвір’я.

І тепер я почав розуміти, яке тут стало лихо й чому всі плакали. Ми саме проминали загороду для худоби й побачили хлопця з великим, неоковирним дерев’яним гребенем; він стояв над коровою, горбатою, як і решта, коровою. Але річ не в цьому, річ у тому, що хлопець чистив і пестив її з такою дбайливою ніжністю, якої мені ще не випадало бачити. Гребенем він розчісував їй чубчик, дуже густий на опуклості між рогами. Він гладив її, обіймав, а вона почувала себе погано. Навіть коли б ви виросли не в селі, як я, ви відразу помітили б, що з твариною негаразд. Вона навіть не тицяла в нього мордою, як завжди робить корова, коли її пестять і вона розкошує від утіхи. Та й сам хлопець був зажурений і похмурий. Навколо них обох витала якась безнадія. Мені був потрібен час, щоб скласти все докупи. Ви повинні зрозуміти, що ці люди люблять свою худобу, як рідних братів і сестер, як власних дітей. Ось що пояснив мені Ітело: тільки для того, щоб описати різні форми рогів, вони там мають понад півсотні слів, і є сотні слів для позначення виразу коров’ячої морди, і ціла окрема мова для опису поведінки худоби. До певної міри я міг оцінити ці почуття. Я сам дуже любив декотрих своїх свиней. Але свиня — це тварина, наділена від природи дипломатичними здібностями. Вона чутливо реагує на всі прояви людської поведінки, і в спілкуванні з нею взагалі можна обійтися без слів.

Процесія на чолі з Ітело та мною зупинилась, і всі погляди звернулися до бідолахи та його корови. Але мене так тяжко вразило це гнітюче видовище, що я не став затримуватись і рушив далі. Проте далі моїм очам відкрилася ще сумніша картина. Сивоголовий чоловік років п’ятдесяти стояв навколішки й тремтів, і плакав, і посипав собі голову землею, бо його корова відходила. Всі з глибоким смутком спостерігали, як він узяв її за роги, вигнуті у формі ліри, й почав благати, щоб вона не покидала його. Але корова була вже в стані цілковитої апатії, і шкіра над її очима зібралася в зморшки, наче тварина хотіла прокинутися, коли він її будив, та не могла. На це видовище у мене самого затремтіли коліна; я відчув глибоку жалість і сказав:

— О Господи, невже цьому не можна якось зарадити?

Широкі груди в Ітело здійнялися під короткою просторою матроскою, і він глибоко зітхнув, так наче йому було прикро псувати гостеві настрій усім тим горем і тугою.

— Боюся, що ні, — відповів він.

І саме тоді сталося несподіване: раптом мені привидівся блиск води, цілого озера води, і спочатку я мало не сприйняв це як дзеркальне світіння відполірованої металевої штаби, що погойдувалась перед моїми очима. Але воду, коли вона близько, наші чуття впізнають непомильно. Я впізнав її запах і, зупинивши Ітело, сказав йому:

— Поясніть мені, будь ласка, принце, в чому тут річ? Онде чоловік ладен руки на себе накласти з розпачу, а онде ліворуч, якщо не помиляюся, блищить вода. Ви мені скажіть, вода то чи не вода?

Він визнав, що то справді вода.

— А тим часом корови у вас помирають від спраги? — провадив я. — Отже, з тією водою щось негаразд? Вона отруєна? Але в такому разі ви повинні знайти якийсь вихід, процідити її абощо. Можна зробити великі глеки й викип’ятити шкідливі домішки. Либонь, мої поради здаються вам нездійсненними, так? Але ви самі здивуєтесь, якщо скличете всіх своїх людей і вони візьмуться до діла. В будь-якому становищі не слід піддаватися почуттю безнадії.

Поки я говорив, принц кивав головою, ніби погоджувався зі мною, але насправді він не погоджувався. Його дужі руки були схрещені на матросці, і пошматована тінь падала на нього згори від парасолі у формі розплесканої квітки, яку дві голі жінки тримали над ним усіма своїми чотирма руками, ніби боялися, що вітер вихопить її в них із рук. Проте вітру не було. Повітря застигло так нерухомо, ніби його приклеїли до небесного склепіння, і воно висіло під ним розпечене й голубе, полуденне й прекрасне.

— Дякую… дякую вам, — сказав він, — за добрі наміри.

— Але мені не слід пхати носа до чужого корита, чи не так? Може, ви й маєте рацію. Я не хочу ламати ваші звичаї. Але важко дивитись, як ви страждаєте, і навіть не запропонувати тої чи тої ради. Ви принаймні дозволите мені глянути на ваш водний припас?