Страница 12 из 56
Ці двоє надзвичайно схожих між собою чоловіків незрушно сиділи мовчки, склавши унизані перснями пухкі руки на своїх чималих черевах. Вони сприймали мене лише як жінку, а тому силкувалися не дивитися на мене, зиркаючи навсібіч.
Весь час, доки я заледве доїдала місцеве частування — чорнильного кольору морозиво з шовковиці і останні шматки пирога, вони розводили балачки.
Коли міський голова забирав у мене тарілку, стався такий собі конфуз: він випадково пролив кілька крапель розталого морозива мені на спідницю і геть зніяковів. Хоча я запевняла, що нічого страшного, він звелів прибиральнику принести ганчірку й мило і вже був поривався стерти пляму сам. Але потім зрозумів, що не зможе зробити цього, не торкаючись до мене, і не знайшов нічого кращого, як тицьнути ту ганчірку мені в руки.
Незрозуміло чому, але я раптом зайшлася сміхом. Добравши момент, головний секретар, мабуть, бажаючи бути люб’язним, бовкнув таке:
— Чи ти ба, наша ханум мов той соловейко заливається. Що то за душа, а вже гордині…
Нарешті я втямила, в чому річ. Коли я тільки приїхала в Силіфке, від гостей у домі не було відгону. До частини з них я навіть не вийшла, бо саме тоді мене охопили душевні переживання. Решту гостей, зустрітися з якими мене змусила мати, я відвадила своєю відлюдкуватістю і затятим мовчанням. Через те й поповзли чутки, особливо серед жінок, про те, яка я гордячка й химорода.
Найсучаснішою людиною поміж усіх місцевих виявився знов-таки секретар. Саме він офіційно спростував ці чутки.
Наймолодшим членом комітету був молодик з густими бровами, про якого я вже говорила вище. Звали його Фікрі. Фікрі-бея серед решти вирізняли не тільки родимі плями. Ще він мав хвилясте, набризкане брильянтином, волосся, що злиплося через літню спеку, та золоті зуби. Чоловік, який мені його рекомендував, вже й лік загубив, згадуючи всі його кращі якості та вміння. Виявилося, що він грає на кемані[23] та уді,[24] малює і, звичайно ж, створює живописні олійні полотна, залюблений у фотографію та кіно, ремонтує будь-які механізми й меблі, клепає.
Починання Фікрі-бея — а він протягом кількох років устиг побути дорожнім підрядником, фотографом і викладачем гімнастики, — не були підтримані громадою. Щоразу підприємець змушений був згортати свої справи з тим же успіхом, з яким до них брався. І ось тепер разом із сучасним рестораном і крамничкою з продажу канцелярського приладдя він заправляв ще й чимось на зразок універсального магазину під назвою „Ічель Бюкеті“. У магазині можна було знайти будь-які новинки — від електричних ламп, платівок з турецькими та європейськими мелодіями й жіночих панчіх до взуття та головних уборів.
Але про один з подвигів Фікрі-бея мені в комітеті чомусь не розповіли. Та я знала про нього ще раніше завдяки одній базіці, що приходила до нас додому, це — його донжуанство.
Дівчата містечка все ніяк не могли поділити Фікрі-бея, і завжди, коли збиралося їх разом більш ніж двоє, розмова, понад усякий сумнів, заходила про нього.
Підприємець і сам знав про свій незмінний успіх у жіночої частини населення і одно нарікав, повторюючи, що „слово честі, коли-небудь вони мене в гори силоміць потягнуть“.
Фікрі-бей сам розповів, як він розпізнає жінок, яким подобається:
— Варто мені лиш побачити на вулиці жінку, що звернула увагу на те, як я (точнісінько як зараз) підводжу одну брову і впівока озираю її, і я неодмінно з нею пожартую. Що-небудь на кшталт: я ось розповідаю, а ти дослухайся до моїх слів. Якщо це не діє, вдаю, що йду своєю дорогою, а сам у цей час читаю газель.[25] А коли й це не допомагає, то вже, як кажуть, махни рукою. Я пас. І провина тут не моя, просто у цієї дівчини немає серця.
У комітеті більше жодна людина крім Фікрі-бея не могла сказати нічого практичного про сучасні розваги, тому в будь-якому разі організовувати підготовку весілля з балом, чи пак, балу з весіллям випадало нам двом.
У той момент, коли міський голова мені це запропонував, та ще так нетактовно, що в мене виникло бажання дати йому ляпаса, я розгубилася.
І ви, звісно ж, здогадалися, що я відмовилася вести ділові розмови з мануфактурником.
Лише з пошани до муніципалітету за виявлену до мене довіру я сказала, що недобре почуваюся і мушу йти.
Весільний бал відбувся вчора ввечері в просторому саду, де на кожній гілці висіли ліхтарики.
Свого часу Фікрі-бей відкривав кінотеатр. Від тих його колишніх безуспішних починань залишився двигун, за допомогою якого він і збирався усе владнати з електрикою. Та механізм, що стільки часу провалявся непотребом у вогкім підвалі, виявився непридатним. В останню мить стало зрозуміло, що відремонтувати його неможливо, а тому замість електричних лампочок доведеться попідвішувати гасові лампи „люкс“.
Ми й самі трохи спізнилися, а Фікрі-бей у брудній засмальцьованій робочій сорочці на той час усе ще розвішував лампи. Він намагався відрегулювати в них насоси. Запрошені пані, чиї столики стояли просто під ліхтарями, лякалися його дій. Чоловіки, й самі побоюючись різних несподіванок, усе ж намагалися заспокоїти жінок, адже інших вільних місць у передній частині саду не було.
Голова муніципалітету в новому фраку, який мав дивний вигляд на його високій і поставній фігурі, з розеткою на вилозі та нагородами на грудях усе бігав сюди-туди, віддаючи накази.
Улучивши вільну хвилину, він підійшов до нашого столика, щоб привітатися.
— Цей бал коштував мені сил і нервів більше, ніж усі битви, в яких ми з вами брали участь, — звернувся він до батька. — Тепер, мов на зло, ще й автомобіль, яким мав приїхати джаз-банд з Мерсіна, зламався близько Кизкалесі… Щойно дізнався про ту халепу — подзвонили з жандармського управління — відразу відправив машину… Та поки що від них ні слуху ні вісті…
Коли міський голова це говорив, видно було, що йому важко стримати гнів і досаду. Можливо, він і хотів був дати волю язику, бо чого не скажеш спересердя, та не дозволив собі цього, адже поруч була я.
Дякувати Аллаху, що в спеціально відведеному для джаз-банду місці (щось таке ніби альтанка поряд з майданчиком для танців) грав невеликий ансамбль. Неподалік казковим чарівливим голосом без устанку читав газелі хафиз.[26]
Цього вечора неприємності так і сипалися, як той горох з мішка, на голову муніципалітету. Багато хто з запрошених гостей поприводив із собою ще по десятеро. Були й такі, хто з’явився взагалі без запрошення. І, зрозуміло ж, просто випровадити їх усіх за ворота було неможливо. Існувала й інша проблема. Хоча сад і пильнував кордон із жандармів, зі стін навколо звішувалася не одна пара ніг.
Тут же дебоширив підхмелений волоцюга, якому, бачте, забандюрилося будь-що пробратися через ворота. Його п’яні вигуки: „В демократичній державі немає закритих для народу дверей! Увійти всередину — право будь-кого!“ — підштовхували натовп узяти сад штурмом. Ніде було сісти, хоча лави до саду звозили на возах з усіх кав’ярень містечка. Коли, виконуючи отриману від голови муніципалітету настанову, церемоніймейстери з кокардами дуже ввічливо намагалися втлумачити це набіглому народові, у відповідь вони чули те саме, що вигукував волоцюга біля воріт. Але оскільки теорія конституційного права зараз навряд би допомогла, то їм залишалося лише мовчати і все це терпіти. І навіть наш столик, столик армійського командира, заледве змогли оборонити два офіцери поліції.
У центрі саду розташовувалося близько п’ятнадцяти столів, призначених для вищих офіцерів, представників вельможних родин та високопоставлених службовців. Саме вони репрезентували місцевий вищий світ. Ці столики відрізняло оздоблення: біла скатертина та мініатюрні букетики квітів у склянках з водою.
У другому ряду поряд з дрібнішими службовцями сиділи ті, чиє матеріальне або політичне становище не було таким надійним. Тут же розмістилися консерватори, які не хотіли виставляти напоказ під яскраве світло ламп чесних і добропорядних мусульманок, що зовсім недавно відкрили свої обличчя. Ще далі, в найтемніших куточках саду, чути було як ворохобиться натовп чоловіків і жінок, яким не пощастило опинитися серед обраних. Серед цього натовпу не визнаних гідними сидіти в перших рядах були діти, підлітки та слуги. І, скільки сягало око, аж до стін навколо саду все було запруджене людьми.
23
Кеман — турецька скрипка.
24
Уд — струнний щипковий інструмент.
25
Газель — віршова форма поезії народів Сходу, що складається з 10–12 двовіршів, об’єднаних наскрізною римою, яка повторюється в кожному парному рядку.
26
Хафиз — читець Корану, що знає його напам’ять.