Женоненависник

Але ж, скажу я тобі, моя популярність продовжує рости з кожним днем; я перетворююсь на місцеву цікавинку, яку кожен мусить побачити... Ось чотири дні тому, ну, коли був шторм, і ми з дядьковим зятем їздили до міста, навколо мене розгорнулося справжнє дійство...

Ми зупинилися на набережній, в закутку, віддаленому від причалу. Я сиджу в екіпажі, Ремзі-бей стоїть поруч, дивимося на вкрите білою піною море...

Дивлюсь — навколо нас мало-помалу починають збиратися люди. Молоді, старі, цивільні, військові, побожні дідусі — шикуються за нами на тротуарі.

Я ніколи ще не бачила таких наївних, щирих, безцеремонних людей, які б настільки не соромились демонструвати свої почуття, свої слабкості. Дивляться на мене й щиряться, обговорюють мене практично вголос, ті, хто опинився позаду — повставали навшпиньки... Кажу ж тобі — вистава, та й годі! Тут взагалі ніхто не переймається тим, що ми про це подумаємо, чи не соромно так робити, чи не почуватимемося ми незручно...

От тільки вони не могли мене роздивитися так, як їм би хотілося, бо я відвернулася до моря. Декілька чоловік вишикувалося перед нами, не боячись намокнути в бризках хвиль. Ось статечно, карбуючи, мов на параді, крок, пройшов повз нас молодий жандармський офіцер, косуючи на мене оком. Раптом хвиля, вдаривши в парапет набережної, здійняла страшенні бризки й облила бідолаху з голови до ніг... Здійнявся регіт. Офіцер спершу розгубився, тоді знавіснів, крутнувся на місці й зміряв веселунів поглядом, сповненим люті й погрози. За інших обставин такий погляд, безсумнівно, настрахав би їх. Але коли з жандарма ручаями стікає вода... Я й собі засміялася. Можливо, через це, а можливо, тому, що вважав неелегантним і негалантним лютувати при дамі, він не став ні на кому вимішати злість. Стоїть собі ні в сих ні в тих: ні гримнути не може, ні засміятися. Обличчя стало червоним, як комірець однострою... Коли він пішов геть, так само статечно й пихато, байдуже, що мокрий, мов хлющ, ще одна хвиля розбилася об валуни набережної, бризки хмарою злетіли в повітря й накрили нас із головою. Цього разу в центрі рейваху опинився Ремзі-бей, який стояв поруч із екіпажем. Чепурні білі брюки дядькового зятя вмить обляпало багнюкою. Частина натовпу знову розреготалася, а кілька осіб кинулися до коней, які сіпнулися, злякавшись хвилі. Ремзі-бей ніяково усміхнувся:

— То може вже поїдемо, Саро-ханим? Я думаю, чекати вже марно.

— Ну то їдьмо, — відповіла я.

Ремзі-бей взяв у руки віжки. Натовп неквапно розступився, дав нам дорогу. Екіпаж в’їхав у безлюдну вузьку вуличку.

Ремзі-бей, не повертаючи голови, завів зі мною розмову. — Саро-ханим, ви маєте в нашому селі шалений успіх.

— Он як?

— Люди зібралися, щоб подивитися на вас, а не на море...

— Це ж треба! А я й не звернула уваги...

— Якби ви не споглядали море, а обернулися назад, то самі б побачили.

— Це ж треба таке!

Дядьків зять, повідомляючи мені ці «новини», раз по раз обертався, примружував очі й дивився на мене з хитрою посмішкою. Слухаючи його, я ледве стримувала себе, щоб не розреготатися.

Наречений Весіме — дуже гарний і ерудований молодий чоловік, але нестерпно наївний. Як вони пасують одне до одного, еге ж?

Отже, того дня я повернулася, так і не відправивши тобі листа. Але ми нічого не втратили, адже це був куценький лист ні про що. Я не встигла в ньому розповісти тобі нічого з того, що хотіла. Отож починаю зараз... Звичайно, перш за все розповім, як пройшла моя подорож... Того ранку, коли ми розпрощалися... Зачекай-но хвильку, Нермін... Хтось тихенько стукає в двері...

Чорт забирай! Це був дядьків зять:

— Саро-ханим, вже час рушати. Я їду до міста. Якщо хочете особисто відправити листа, то треба поквапитись...

— Я б хотіла, але дайте мені щонайменше п’ятнадцять-двадцять хвилин, щоб я встигла одягтись, — відказала я йому.

Ремзі-бей після недовгого вагання погодився:

— Ну що ж поробиш? Будемо їхати трохи швидше...

За той час, що я пробуду тут, возити екіпажем листи до міста в поштовий день, очевидно, стане звичкою, ба навіть традицією...

Вибач, Нермін... До середи, коли знову буде пошта, я напишу тобі довгого-предовгого листа. Цілую!

IV

Сара — Нермін

Люба Нермін,

В кінці листа ти пишеш мені: «Ми чекаємо на тебе — не дочекаємось. Я вже рахую дні: дев’ять днів, як поїхала Сара, десять днів, одинадцять... Думаю собі: це ж вона помирає з нудьги в дядьковому оливковому гаю... Ні, вона неодмінно щось придумає, знайде якийсь привід, щоб найближчим часом вирватися до Стамбула. І не тільки я, вся наша компанія так вважає і хлопці, і дівчата...»

Нермінусю, я боюсь, що ви разом із хлопцями та дівчатами ще довго марно мене чекатимете, бо мені все більше подобається тут, у цьому містечку.

Є відомий вислів: «Краще бути першим у малесенькому селі, аніж другим у Римі». Не знаю, чи претендую я на друге місце в Стамбулі... Але ж місто величезне, і якщо навіть не можна сказати, що мене затьмарюють, проте дехто Сперечається з моїм впливом, намагається зі мною конкурувати... А тут я королева, і в мене немає конкурентів... Мій вплив і успіх з кожним днем ростуть... Я часто їжджу до міста, і щоразу це подія, це свято... Чоловіки в провінції — це не наші салонні джентльмени, схожі на дресированих мавпочок. Вони висловлюють свої емоції, свою оцінку без вивертів, нічого не приховуючи і не прикрашаючи. Виглядає це, звичайно, грубувато й кумедно, але ж... Нічого не поробиш, за їхню щирість мусиш їх вибачати!..

Ось як, наприклад, вони висловлюють своє схвалення й захоплення — чула на власні вуха:

— Ех, ну чому я не муха?! Сів би на це личко, сів би на ці ручки...

— Слухай, а як ти думаєш, вона так само їсть і п’є, як оце ми?

— Позавчора моя щось розприндилась... Раптом згадав я цю кралю, взяв у руки дрючка і давай свою чухрати...

— Аллах-Аллах, з чого ж її зроблено? Вона ж мовби кришталева... Обличчя аж просвічується...

Мабуть, мені вже остогидли барвисті салонні компліменти, поцуплені з книжок, але ці безглузді, примітивні висловлювання мене просто-таки тішать...

А є навіть і такі, що закохалися в мене. Розповім тобі про одного з них. Ім’я його я не запам’ятала. Пам’ятаю тільки, що закінчується на «ллах»: чи то Абдуллах, чи то Нуруллах... Дідок років п’ятдесяти п’яти-шістдесяти, заможний. Нібито староста якогось там кварталу... Ну знаєш, є такі прискіпливі, капосні дідугани, які все вчать жителів кварталу розуму й моральності, збурюють людей різними гидкими плітками, винюхують щось по домівках, ходять по людях, збирають підписи під петиціями, аби вижити з кварталу невгодних їм мешканців... То оце один із таких. Мені розповіли, що цей староста скаржився, що я, мовляв, вільнісінько розгулюю у надто відвертих туалетах, а також вичитував молодикам, яким я подобалась. Я навіть одного разу сама чула, як він прикрикнув на парубків, що дивилися на мене через дорогу:

— Ну, чого витріщились? Звичайної дівчини ніколи не бачили?

Я краєм ока роздивилася його. Сам маленький, мармиза здоровенна, видовжена, мов коняча морда... Він не з тих щирих фанатиків, що повчають народ для примноження слави Божої; він радше з тих, хто псує дурненьких, бідних, недосвідчених дівчат, раз на два-три роки міняючи жінку за принципом: «маю право оженитись, маю право й розлучитись».

«Шановний ефенді, а давай-но познайомимось поближче. Іншим ти закидаєш, що вони, мовляв, ніби ніколи звичайної дівчини не бачили. Ану ж погляньмо, чи багато ти сам бачив таких, як я!» — подумала я собі.

Якось поїхала я знову до міста. Чекаю на Ремзі-бея, який зайшов до одного з рундуків на ринку щось купити. Бачу —-суне повз мене староста: очі додолу, густі брови насуплені, щось бурмоче собі під ніс. І я одразу ж скористалася нагодою:

— Перепрошую, ефенді.[10] Можу я попросити хвилинку вашої уваги?

10

Звертання до освіченої, інтелігентної людини.