Страница 2 из 34
Ферхан. А чому?
Сара. Звичайно, перш за все — заради мого здоров’я. Довелося розіграти для неї кілька маленьких сценок, аби вона побачила, що я не дуже добре почуваюся, погано переношу довгі подорожі, особливо морем. Одного разу під час поїздки пароплавом на Острови я трохи знепритомніла... Я ж дві ночі не спала — танцювала. А мама звернула це все на лодос... Але якщо подивитися з цього боку, то і мамі на руку, щоб я залишилась у Стамбулі, — тоді батько навряд чи протримає її в Ерзурумі більше трьох місяців...
Ферхан. Ну, то й добре, що ти залишаєшся в Стамбулі — я хоч буду з тобою часто бачитись.
Сара. Ну, так часто, як ти сподіваєшся, ми бачитись не зможемо, Ферхан... У мене намічається невеличка подорож, днів на тридцять-сорок.
Ферхан. Ти жартуєш.
Сара. Та хіба я стала б так невесело жартувати? На жаль, це правда... Слава Богу, хоч недалеко їду. В село’на березі Мармурового моря... Шість-сім годин пароплавом...
Ферхан. А що, неодмінно треба їхати?
Сара. Якби не треба було б, хіба я залишила б Стамбул? Я частково і від Ерзурума врятувалася завдяки цій подорожі. Ти ж знаєш, у мого дядька Риза-бея є великий оливковий гай... Він раніше проводив там два-три місяці на рік — і справам давав лад, і здоров’я поправляв. Після Перемоги[5] дядька потягло на сільське господарство. Тим більше що в Державній Раді[6] він уже не працював.
Утримувати численну родину в Стамбулі стало важко, а там він замість маленької хижки, яка згоріла під час грецької окупації[7], збудував чималенький будинок, куди й переселився з усією родиною. Справи в нього начебто йдуть нівроку. А тепер ось він надумав видати Весіме за заможного молодого чоловіка з місцевих.
Ферхан. Виходить, Весіме тепер стане селючкою? Бідолашна!
Сара. Навпаки, Весіме дуже пощастило... Її наречений зовсім не селюк. Довго жив у Європі, вивчився на агронома. Крім того, я бачила тут, у Стамбулі, його родину. Як і більшість провінційних багатіїв, вони більші стамбульці, ніж ми з тобою... У них будинок у Нішанташи[8]... Вони більшу частину року живуть тут. Це, напевно, краща партія для нашої бідолашної наївної Весіме, аніж можна було сподіватися... Через місяць у оливковому гаю відіграють бучне весілля... От почасти завдяки цьому весіллю я й залишилась у Стамбулі... Я підбурила дядька, дядину, Весіме понаписувати моєму батькові довжелезні прохальні листи. А коли ще й лікар Гайдар написав, що мені необхідно змінити клімат і місяців зо три побути в селі...
Ферхан. Батько одразу погодився, еге ж?
Сара. Мій татусь-пашусь найкращий у світі! Одного ніяк я йому не пробачу... Невже він не може бодай на тиждень вирватись до Стамбула відвідати свою донечку?
Ферхан (сміється). Ох і чемна в татка доця! Тільки одного я не доберу: спершу ти вела мову про тридцять-сорок днів. А зараз кажеш, що їдеш на три місяці...
Сара (сміється). Ну, три місяці — це так... Ніхто ж наперед не знає, чи піде мені на користь тамтешній клімат. Можливо, лікар Гайдар порекомендує мені повернутися до Стамбула раніше. Можливо, через якісь обставини ці тридцять-сорок днів теж скоротяться вдвічі... Може, я знайду якийсь гандж у весільному вбранні Весіме, можливо, чогось не вподобаю... Дядько для своєї доньки готовий на все, тож дивишся — через тиждень я знову в Стамбулі... Там поки замовили те, що потрібно — вже й весілля... А після весілля молодята можуть захотіти прогулятися до Стамбула. Або ж я візьму й захворію. Так що бачиш: ніщо не завадить моїй подорожі скоротитися з трьох місяців до пари тижнів...
Ферхан. Capo, а ти зовсім не міняєшся!
Сара. А чого мені мінятися? Крім того, коли ти побачиш, як я живу, як я розважаюся, то зрозумієш, чого я так тримаюся за той Стамбул... По-перше, в нас тут зібралася надзвичайно весела компанія. От дивись: Нермін Ведат, ти ж її знаєш, правда?..
Ферхан ....
Сара. Ну, чого ти мовчиш? Ферхан! Ферхан!.. (Зв'язок перервався.) Мадемуазель... Ми ж розмовляємо... Мадемуазель... Мадемуазель! (Чекає якусь хвильку, тоді, втративши надію, кладе слухавку.) Ох, уже ці телефони! Справедливо з них газети глузують. Два слова не можна подрузі сказати...
III
Сара — Нермін
Люба Нермін,
Вже тиждень не можу тобі написати. Ти, мабуть, вже на мене ображаєшся... Ми ж збиралися щодня листуватися, поки я тут. Ти мала писати мені, що там у Стамбулі робиться. Я мала тобі розповідати, що бачу тут. Це трохи рятувало б мене від нудьги в цьому маленькому глухому селі на березі Мармурового моря. Не сердься, що я не дотримала слова. По-перше, тут зовсім не так, як я собі уявляла. Поки що мені вистачає розваг і без листування. Але є й вагоміша причина моєї мовчанки: пароплав заходить на цю маленьку пристань лише двічі на тиждень. Оце вже справді поважна причина, чи не так? Ну не голубиною ж поштою відсилати тобі листи!
Та хоч би вже двічі на тиждень та пошта працювала справно... Три дні тому дув сильний лодос. Берег тут скелястий, і пароплав так і не наважився причалити. Попахкав ріденьким димком над білою морською піною, постояв віддалік, та й подався геть. Скрині, кошики, бідолашні пасажири, що чекали на пристані, — так і залишились ні з чим. Але мені було більше шкода тих, хто був на пароплаві, — і шкода, і смішно. Подивилися здалеку на омріяну пристань, та й мусили собі по шторму, по цьому шаленству повертатися до Стамбула. От пошилися в дурні!
Від оливкового гаю до узбережжя їхати хвилин сорок п’ять. Дядько привіз зі Стамбула маленький фаетон з плетеним верхом, тож на ньому ми й їздимо до містечка. Я хотіла власноруч кинути листа в поштову скриньку. Як вияв надзвичайної поваги й благовоління, правити кіньми погодився дядьків зять Ремзі-бей. Весіме справді дуже поталанило: Ремзі-бей, хоч трохи й наївний, але чистий і ґречний молодий чоловік... Балакаючи про те, про се, доїхали ми до пристані. В містечку, на невеличкій пристані, в той день було несподівано людно й пожвавлено. Я спочатку думала, що цей ажіотаж викликано штормом, але Ремзі-бей розтлумачив мені справжню причину:
— На нашу пристань пароплав заходить двічі на тиждень, і це важлива подія — як свято чи ярмарок... Вона вносить трохи розмаїття в одноманітне життя містечка. Жителі навколишніх сіл чекають на цей день, цю годину, аби прийти до міста... На базарі рундуки зачиняються... На перехрестях влаштовуються стихійні базари. Торгівці, чиновники, військові виходять на берег моря покрасуватися, містечкове жіноцтво стікається на набережну з насінням та горішками, а хто й наїдки в кошиках тягне. Здається, це — єдина розвага в нашому чудовому містечку...
Легкий сум бринів у словах та інтонаціях Ремзі-бея. Мабуть, сердешний агроном згадав Європу...
Отже, цей пароплав двічі на тиждень бодай на деякий час лікує хворобу під назвою «нудьга», якою заражене містечко. Люди збираються на майдані перед будівлею митниці й чекають на нові обличчя зі Стамбула.
Абсолютно надзвичайне враження справила тиждень тому я. Шкода, що тебе тут не було, що ти не бачила це на власні очі, Нермін... Це було не сходження з пароплава звичайної пасажирки, а радше вихід на сцену знаменитої актриси... Мене вітали, я розсипала усмішки, перемовлялася то з тим, то з тим... Я начебто не помічала, що відбувається навколо мене... Втім, у мене є одна риса, яку я виховувала в собі довгими вправами: я мимохідь, не роздивляючись довкола, помічаю все, що відбувається. Всі дивилися на мене з захопленням та жагою, люди мало не потовкли одне одного, аби краще мене роздивитися. Деякі насилу пропихувалися крізь натовп, бігли, падали, ба навіть билися, аби тільки знову трапитись мені на шляху, хоч разочок поглянути на мене зблизька... Коротко кажучи, повний сценічний успіх... Жоден артист не зміг би так швидко завоювати популярність, Нермін... Дядьків екіпаж чекав перед невеличкою мечеттю. Поки ми туди дійшли, з кав’ярень повибігала різношерста публіка в куцих жакетах-салта[9] та шароварах, з дільниці вискочили жандарми, повисовувалися голови з вікон...
5
Мається на увазі перемога в Визвольній війні 1919—1922 років.
6
Державна Рада — центральний дорадчий орган в Османській імперії, який функціонував у 1837—1922 роках.
7
Мається на увазі окупація під час Визвольної війни 1919— 1922 років.
8
Один із респектабельних районів тодішнього Стамбула.
9
Елемент турецького традиційного чоловічого вбрання.