Месія Дюни

***

Кажемо про Муад’Діба, що він відійшов у подорож в ті краї, де людина не залишає слідів на піску.

Пісок відділяла канава з водою — зовнішня межа насаджень, що належали до січі. Далі кам’яний міст, що починався під ногами Айдаго, а за ним відкрита пустеля. У нічному небі за спиною проступав скельний масив січі Табр. Світло обох місяців приморозило його високі краї. Сад спускався просто до води.

Айдаго зупинився на краю пустелі й вдивлявся у квітуче гілля над тихою водою, у чотири місяці: два з-поміж них відображались у воді, а ще два були справжніми. Дотик дистикоста до шкіри здавався йому масним. Незважаючи на фільтр, у ніздрях відчувався запах вологого кременю. У саду зловісно висвистував вітер. Він прислухався до звуків ночі. У траві край води шелестіли кенгурові миші; гучні крики яструбиної сови луною розходилися в тіні скель, а з відкритого бледу доносився шерех звіюваного вітром піску.

Айдаго повернувся на звук.

На залитих місячним сяйвом дюнах ніщо не рухалося.

Сюди Пола привів Тандіс. Відтак повернувся, щоб доповісти про все. Пол пішов у пустелю, як фримен.

— Він був сліпим, по-справжньому сліпим, — наче виправдовуючись, говорив Тандіс. — Раніше було в нього видіння, про яке він нам казав… але…

Він знизав плечима. Сліпих фрименів покидали в пустелі. Муад’Діб міг бути Імператором, але також і фрименом. Хіба він не заповів, щоб фримени охороняли й виховували його дітей? Він був фрименом.

Айдаго бачив перед собою скелет Пустелі. Посріблені місяцем кам’яні ребра проглядали крізь пісок, а за ними починалися дюни.

«Я не мав права навіть на мить покидати його самого, — міркував Айдаго. — Я знав, що в нього на думці».

— Він сказав мені, що майбутнє більше не потребує його фізичної присутності, — доповів Тандіс. — Залишивши мене, він обернувся й гукнув, і ось його слова: «Тепер я вільний».

«Бодай тобі дідько!» — подумав Айдаго.

Фримени відмовилися послати ’топтери чи будь-які інші пошукові загони. Порятунок суперечив їхнім давнім звичаям.

— За Муад’Дібом прийде хробак, — сказали вони. І завели пісню про тих, котрі віддали себе пустелі, про тих, чия вода дісталася Шай-Хулуду. «Мати піску, батьку Часу, початку Життя, дайте йому перехід».

Усівшись на пласкому камені, Айдахо вдивлявся в пустелю. Ніч вкрила її маскувальними плямами. Годі було розгледіти, куди пішов Пол.

— Тепер я вільний.

Айдаго промовив ці слова, вражений звуком власного голосу. На якийсь час він дозволив своїм думкам відбігти в минуле, згадати той день, коли він повів малого Пола на морський ринок на Каладані. Відблиски сонця на воді, мертві дари моря, призначені для продажу. Айдаго згадав, як Ґурні Галлек щось награвав для них на балісеті, згадав радощі, сміх. У його свідомості загойдалися ритми, ведучи мозок, наче невільника, уздовж каналу забутої насолоди.

Ґурні Галлек… Ґурні звинуватив би його в цій трагедії.

Музика пам’яті зникла.

Він згадав Полові слова: «У цьому Всесвіті є проблеми, які не мають розв’язання».

«Як Пол помре там, у пустелі? — розмірковував Айдахо. — Помре швидко, убитий хробаком? Повільно під палючим сонцем? Дехто з фрименів там, на січі, каже, що Муад’Діб ніколи не помре, що він вступить у світ Рух, де існують усі можливі майбуття, що відтоді він буде присутнім в Алам аль-Митгаль, блукаючи там без кінця навіть тоді, коли його тіло перестане існувати».

«Він помре, а я не можу запобігти цьому», — думав Айдаго.

Він уже почав бачити в такій смерті якусь вишукану делікатність: померти, не залишивши жодного сліду, нічого взагалі, коли вся планета стає для тебе гробницею.

«Ментате, розв’яжи себе сам», — подумав він.

У його пам’яті зринули слова, ритуальні слова лейтенанта федайкінів, котрий стояв на варті біля колиски дітей Муад’Діба: «Се буде обов’язком чергового офіцера…»

Тяжка, самовпевнена офіційна мова розлютила його. Вона заморочила голови фрименам, заморочила голови всім. Не стало людини, великої людини, а мова тяжко сунула далі… далі… далі…

Він питав себе, що трапилося з усіма ясними смислами, прихованими цими нісенітницями? Десь, у якомусь забутому десь, де створювалася Імперія, їх було замуровано, запечатано від випадкового відкриття. Його думка шукала розв’язку на ментатський лад. Там виблискувало знання. Так могло сяяти волосся Лореляй, принаджуючи… принаджуючи зачарованого моряка до смарагдових печер…

Різко здригнувшись, Айдаго вирвався з кататонічного забуття.

«Отак! — подумав він. — Замість протистояти поразці, я ледь не загубився в собі!»

Хвиля того майже-занурення закарбувалася йому в пам’яті. Обдумуючи це, Дункан відчував, що його життя триває стільки ж, скільки існує Всесвіт. Нехай смертне тіло його зоставалось у смарагдовій печері безсмертного буття, але безсмертя все ж таки навідало його.

Айдаго підвівся, почуваючись очищеним пустелею. Пісок почав тихенько теркотіти на вітрі, шепотіти на листі в саду, що за ним. У нічному повітрі стояв сухий, колючий запах куряви. Його одяг затріпотів у такт із раптовими поривами вітру.

Айдаго зрозумів, що десь далеко в бледі розшалілася мати-буря, із сильним шипінням здіймаючи та закручуючи чорториї пилюки — величезний піщаний хробак набував сили, здатної відокремити плоть від кісток.

«Він з’єднається з пустелею, — подумав Айдаго. — Пустеля його заповнить».

То була дзен-сунітська думка, що омила його мозок, як чиста вода. Він знав, що Пол піде далі. Атрід не може цілковито скоритися долі, навіть повністю усвідомлюючи її неминучість.

Дотик ясновидіння пройшов крізь Айдаго, і він побачив, що люди майбутнього говоритимуть про Пола як про водну стихію. Нехай все життя його тонуло в куряві, вода йшла вслід за ним. «Його тіло затонуло, — казатимуть вони, — але він поплив далі».

Чоловік, котрий стояв за Айдаго, кашлянув.

Айдаго повернувся й побачив Стілґара: той стояв на мостику, перекинутому через канат.

— Його ніколи не знайдуть, — сказав Стілґар. — Але згодом — знайде кожен.

— Пустеля забере його й обожествить, — промовив Айдаго. — А все-таки він був тут чужинцем. Приніс на цю планету чужинську хімію — воду.

— Пустеля нав’язує свій власний ритм, — промовив Стілґар. — Ми привітали його, назвали нашим Магді, нашим Муад’Дібом і дали йому таємне ім’я. Основа колони — Усуль.

— А все-таки він не народився фрименом.

— Це не змінює того факту, що ми заявили свої права на нього… і врешті здобули ці права. — Стілґар поклав руку на плече Айдаго. — Усі люди — чужинці, давній друже.

— Це ти щось мудре сказав, Стіле?

— Достатньо мудре. Я бачу, який безлад ми чинимо у Всесвіті своїми міграціями. Муад’Діб дав нам якийсь лад. Люди пам’ятатимуть принаймні його джигад.

— Він не піддасться пустелі, — сказав Айдаго. — Він сліпий, але не піддасться. Він людина честі й принципів. У нього атрідівський вишкіл.

— А його вода проллється на пісок, — промовив Стілґар. — Ходімо. — І він легко потяг Айдаго за плече. — Алія повернулася й питає про тебе.

— Вона була з тобою на січі Макаб?

— Так, допомагала навести лад поміж розм’яклих наїбів. Тепер вони коряться її наказам… як і я.

— Яким наказам?

— Вона розпорядилася стратити зрадників.

— Ох, — Айдаго переборов почуття запаморочення в голові, глянув на скельний масив. — Яких зрадників?

— Гільдієра, Превелебну Матір Могіям, Корбу… кількох інших.

— Ти вбив Превелебну Матір?

— Так. Хоча Муад’Діб сказав, відходячи, що цього робити не слід. — Він знизав плечима. — Але я не підкорився йому, і Алія знала, що я так вчиню.

Айдаго знову вдивлявся в пустелю, відчуваючи себе цілісною особистістю, спроможною розгледіти все, що створив Пол. «Стратегія міркувань», — так називали це Атріди у своїх навчальних підручниках. Люди коряться уряду, але й ті, ким правлять, впливають на тих, хто править. Цікаво, чи ті, ким правлять, мають бодай якесь уявлення про те, що було тут створено за їхньої співучасті?