Месія Дюни

— Ах, дякую тобі, Дункане Айдаго, дякую. Потреби тіла рятують нас. Оскільки в жилах Імператора тече кров Харконненів, то він зробить те, чого ми бажаємо. Перетвориться на машину для випльовування слів, які мило звучатимуть у вухах наших панів і наставників.

Гайт закліпав очима й подумав, що карлик виглядає як насторожене звірятко, злостиве й напрочуд розумне. Кров Харконненів в Атріді?

— Ти думаєш про звіра Раббана, огидного Харконнена, і тебе засліплює лють, — промовив Біджаз. — У цьому ти схожий на фрименів. Коли слова підводять, меч завжди під рукою, чи не так? Думаєш про тортури, яких зазнала твоя сім’я через Харконненів. А по матері твій дорогоцінний Пол — Харконнен! Тобі нескладно було б убити Харконнена, правда?

Гхолу охопило гірке розчарування. Чи це була лють? Лють на що?

— Оххх, — сказав Біджаз, — аха-ха-ха! Фокус-покус! Але це ще не все. Тлейлаксу пропонують твоєму дорогоцінному Полові Атрідові угоду. Наші пани й наставники повернуть його кохану. Твоя сестра — ще одна гхола.

Гайт раптом відчув, що у Всесвіті зникло геть усе, крім биття його серця.

— Гхола, — продовжив Біджаз, — буде тілом його коханої. Вона народжуватиме його дітей. Кохатиме тільки його. Можемо навіть удосконалити оригінал, якщо він цього захоче. Чи ж колись людина мала більші шанси повернути собі втрачене? Це нагода, за яку він ухопиться.

Біджаз кивнув, прикриваючи повіками очі, наче від утоми.

— Він збентежиться… замислиться, і в цю мить ти наблизишся. А тоді вдариш! І тоді буде двоє гхол замість одного! От чого жадають наші пани й наставники!

Карлик відкашлявся і, знову кивнувши, промовив:

— Говори.

— Я цього не зроблю, — відповів Гайт.

— А Дункан Айдаго зробив би, — сказав Біджаз. — Це буде найзручніша можливість помститися цьому нащадку Харконненів. Не забудь цього. Ти запропонуєш удосконалення коханої — можливо, безсмертне серце, нев’януче кохання. Відтак, наблизившись до нього, запропонуєш їм обом притулок — планету, яку він обере для себе десь за межами Імперії. Подумай про це! Його кохана повернеться. І більше не буде жодних сліз, а лише ідилічна місцина, де вони зможуть у злагоді доживати собі віку.

— Коштовні дарунки, — обережно зауважив Гайт. — Але ж він запитає й про ціну.

— Скажеш йому, що він повинен зректися своєї божественності й дискредитувати Квізарат. Дискредитувати себе й свою сестру.

— Більше нічого? — глузливо запитав Гайт.

— Природно, він мусить відмовитися й від своєї частки в ДАПТ.

— Природно.

— А якщо ти при цьому ще не наблизишся настільки, аби вдарити, скажи: тлейлаксу захоплюються тим, чого навчилися від нього про можливості релігії. Скажи, що тлейлаксу створили цілий відділ релігійної інженерії, яка формує віру для конкретних потреб.

— Напрочуд спритно, — прокоментував Гайт.

— Гадаєш, що можеш кепкувати з мене й не коритися мені, — промовив карлик, хитро схиливши голову вбік. — Не заперечуй.

— Тебе добре зробили, мала тваринко, — сказав Гайт.

— Тебе теж, — промовив карлик. — Скажи йому, щоб поспішав! Плоть розпадається, а її тіло слід помістити в кріогенний резервуар.

Гайт відчув, що грузне, пійманий у матрицю предметів, яких не міг розпізнати. Карлик видавався таким самовпевненим! А все-таки в логіці тлейлаксу мусив існувати якийсь ґандж. Творячи гхолу, вони налаштували його на голос Біджаза, але… Але що? Логіка / матриця / об’єкт… Як легко було прийняти зрозумілі міркування за правильні! Чи це логіка тлейлаксу була перекрученою?

Біджаз усміхнувся, наче прислухаючись до прихованого голосу.

— А тепер ти забудеш, — сказав він. — Коли ж настане потрібна мить, то згадаєш. Він скаже: «Її не стало». Тоді Дункан Айдаго прокинеться.

Карлик плеснув у долоні.

Гайт кашлянув, відчуваючи, що його перервали на половині думки… чи на половині фрази. Про що йшлося? Наче про мету.

— Сподіваєшся мене заплутати й маніпулювати мною, — сказав він.

— Як це? — спитав Біджаз.

— Я твоя ціль, і ти цього не заперечиш, — промовив Гайт.

— Навіть і не подумаю заперечувати.

— І що ж ти хочеш зробити з моєю допомогою?

— Добру справу, — відповів Біджаз. — Одну добру справу.

***

Якщо не брати до уваги найнезвичайніших обставин, сили ясновидіння не висвітлюють із достатньою точністю послідовний характер реальних подій. Оракул підхоплює ланки подій, вирізані з історичного ланцюга. Вічність змінюється. Вона однаково впливає на оракула й на прохача. Нехай підданці Муад’Діба сумніваються в його величності і його пророчій візії. Нехай заперечують його силу. Але нехай вони ніколи не сумніваються у Вічності.

Гайт дивився, як Алія виходить зі свого храму й перетинає площу. Круг неї юрмилися охоронниці, лютий вираз облич яких мав маскувати риси, сформовані добрим життям і самовдоволенням.

У ясному пообідньому світлі над храмом блиснув геліограф[24] на крилах ’топтера, що належав Королівській Гвардії та ніс на фюзеляжі символ Муад’Діба — стиснутий кулак.

Гайт повернувся поглядом до Алії. Подумав, що вона не пасує до цього міста. Належним оточенням для неї була б пустеля — відкритий вільний простір. Коли дивився, як вона наближається, то йому спала на думку дивна річ: вона виглядала замисленою лише тоді, коли всміхалася. Він вирішив, що це омана зору. Спалахом епізодичної пам’яті згадав, якою вона була, коли з’явилася на прийомі Посла Гільдії: сама гордість посеред цієї музики й уривків дріб’язкових розмов, посеред екстравагантних суконь та уніформ. Алія була в сліпучо-білих шатах непорочності. Він дивився на неї з вікна, поки вона переходила через внутрішній сад із неодмінним ставком, флейтами водограїв, мітелками пампасової трави й білим бельведером.

Усе не так… усе неправильно. Вона належала пустелі.

Гайт глибоко зітхнув. Тоді, після повернення з пустелі, вона зникла йому з очей, як і зараз. Він чекав, стискаючи й розтискаючи кулаки. Розмова з Біджазом занепокоїла його.

Він почув, як супровід Алії проходить повз кімнату, у якій він чекав, як сама вона йде в родинні апартаменти.

Він намагався зосередитися на тому, що його схвилювало. Те, як вона перетнула площу? Так. Вона рухалася, наче переслідувана тварина, що втікає від хижака. Він вийшов на балконний перехід, підступив до пласталевого протисонячного екрана й зупинився, продовжуючи триматися в тіні. Алія стояла біля балюстради, що виходила на храм.

Він глянув туди ж, куди дивилася й вона, — удаль, на місто. Прямокутники, кольорові плями кварталів, метушня й гамір життя. Будівлі блищали, мерехкочучи на сонці. Розпечене повітря спіралями сповзало з дахів. По той бік вулиці, у тупику, закритому скелею, що змикалася з рогом храму, хлопець відбивав м’яча. М’яч літав уперед-назад.

Алія теж спостерігала за м’ячем. Вона відчувала дивну, органічну єдність із ним — уперед-назад… уперед-назад. Здалося, що це вона сама відбивається в переходах Часу.

Порція меланжу, випита нею перед відходом із храму, була найбільшою, на яку вона коли-небудь зважувалася. Величезне передозування. Ефект іще не настав, але він уже жахав її.

«Навіщо я це зробила?» — питала вона себе.

Вона мусила вибирати між небезпеками. Чи й справді мусила? Це був спосіб перебороти туман над майбутнім, викликаний тим клятим Таро Дюни. Бар’єр існував. Його треба було пробити. Вона вчинила так із необхідності побачити, куди прямує наосліп її брат.

У її свідомість почала вкрадатися знайома меланжева фуга. Вона глибоко зітхнула, піймавши коротку хвилю ламкого спокою, урівноваженості та неупередженості.

«Володіння другим зором схиляє до небезпечного фаталізму», — подумала вона. На жаль, у пророцтві не існувало «спускового гачка», ясновидіння не піддавалося розрахунку. Візію майбутнього не здобудеш, маніпулюючи формулами. До неї треба увійти, ризикуючи життям і фізичним здоров’ям.

24

Геліограф — тут прилад для передачі сигналів (телеграфування) за допомогою дзеркал, що відбивають сонячне проміння.