Месія Дюни

— Гаразд, Аліє. У такому разі поцілунок, якого ти бажала.

Обійшовши її, він ступив у спускове поле ліфта.

Його рух наче загострив її почуття — нараз вона усвідомила, що він каже щиру правду. «Поцілунок, якого я бажала, — сказала собі. — І це правда».

— Ти небезпечний, тому що правдивий, — промовила вона, ідучи за ним.

— Ви повертаєтеся на дорогу мудрості, — сказав він, не збиваючись із кроку. — Навіть ментат не міг би висловити цього відвертіше. А тепер скажіть, що ви побачили в пустелі?

Вона вхопила його за плече, змусивши зупинитися. Він знову це зробив — привів її мозок у стан загостреної свідомості.

— Не можу цього пояснити, — сказала вона, — але я постійно думаю про лицеплясів. Чому?

— Тому ваш брат і послав вас у пустелю, — відповів гхола, кивнувши. — Розкажіть йому про цю нав’язливу думку.

— Але чому? — Вона труснула головою. — Чому лицепляси?

— Там лежить мертва молода жінка, — промовив він. — А можливо, з-поміж фрименок не зникала жодна молода жінка.

***

Я думаю, що то за радість — бути живим, і питаю себе, чи зумію колись дістатися коренів цієї плоті та пізнати себе такого, яким я був колись. Бо корені там є. Чи зумію я знайти їх завдяки власним вчинкам — це сховане в майбутньому. Але все, що до снаги людині, до снаги й мені. Кожен мій учинок може призвести до цього.

Занурений у пронизливий аж до крику запах прянощів та вдивляючись усередину себе крізь провидницький транс, Пол побачив, що місяць стає розтягнутою кулею. Він обертався й стискався зі страшним сичанням — сичанням зірки, що гасне в безмежному морі… униз… униз… униз… наче м’яч, що його кинула дитина.

І місяць щез.

Місяць не зайшов. Усвідомлення цього затопило Пола. Він зник, і місяця не стало. Земля затремтіла, по ній пішли брижі, наче по шкірі переляканого звіра. Його охопив жах.

Пол рвонувся, схопився на своїй постелі, вдивляючись перед себе широко розплющеними очима. Частина його свідомості дивилася назовні, частина — усередину. Зовні він побачив пласталеву вентиляційну решітку своєї приватної кімнати. Він знав, що перебуває між стінами величної, мов гора, споруди — його власної Твердині, а внутрішнім зором продовжував бачити падіння місяця.

Геть! Геть!

Зовні пласталева решітка виходила на яскравий арракінський полудень, а натомість усередині панувала найчорніша ніч. Солодкі аромати, які струменіли зливою з висадженого на даху саду, ніжно дражнили його відчуття, але жодні квіткові запахи неспроможні були повернути назад зниклий місяць.

Пол торкнувся стопами холодної поверхні підлоги й заглянув крізь решітку. Просто перед собою він бачив пологу дугу мостика, збудованого з кристал-стабілізованих золота й платини. Його оздоблювали вогненні самоцвіти з далекого Сідона. Здіймаючись над басейном і фонтаном, заповненими водорослими квітами, мостик вів до галереї середмістя. Пол знав, що, зійшовши на мостик, він міг би зазирнути в їхні пелюстки — такі чисті та червоні, наче свіжі краплі крові: щойно ця кров кружляла в жилах, а зараз розбризкалася притіненими кружечками по смарагдовій заболоні.

Його очі всотували довколишнє, але він залишався в’язнем викликаної прянощами дрімоти.

Жахливе видиво загиблого місяця.

Видиво віщувало страхітливу особисту втрату. Можливо, він бачив крах створеної ним цивілізації, яку згубили її власні амбіції.

Місяць… місяць… загиблий місяць.

Потрібна була величезна доза прянощів, аби подолати каламуть, викликану Таро. Усе, що йому явилося, — це падіння місяця й той ненависний шлях, який він знав від початку. Щоб закінчився джигад, щоб затих вулкан різанини, він мусить заплатити власною дискредитацією.

Розлучися… розлучися… розлучися…

Квіткові аромати із саду на даху нагадали йому про Чані. Він затужив за її обіймами, за руками, які пригорталися до нього, несучи кохання й забуття. Але навіть Чані не могла прогнати цього видіння. Що сказала б Чані, якби він прийшов до неї, сповістивши, що обдумує певну, конкретну смерть. Знаючи, що цього не уникнеш, чому б не вибрати аристократичну смерть, звівши всі порахунки з життям у розквіті, знехтувавши всіма майбутніми своїми роками? Померти, перш ніж згасне сила волі — хіба ж це не аристократичний вибір?

Він підвівся, звернув у відкритий прохід у решітці й опинився на балконі — просто над ним цвіли квіти й п’ялися вгору виноградні лози саду. У роті йому пересохло, наче після переходу пустелею.

Місяцю… місяцю, де ти?

Він згадав про звіт Алії, про тіло молодої жінки, знайдене в дюнах. Фрименка, узалежнена від семути! Усе якнайкраще вкладалося в ненависну картину.

«Неможливо щось узяти у Всесвіту, — подумав він. — Усесвіт сам дає, що захоче».

На низькому столику обіч балконної огорожі лежала напівзнищена мушля з морів Матері-Землі. Він узяв її в руки, блискучу, гладеньку, і спробував відчути, як це — переміститися назад у часі. Перламутрова поверхня відбивала мерехтливі цятки світла. Відірвавши погляд від мушлі, він глянув угору, понад сад, де небо наче палало, — у срібному сонці сяяла смуга райдужного пилу.

«Мої фримени називають себе дітьми Місяця», — подумалося йому.

Він відклав мушлю й рушив уздовж балкона. Чи залишає надію на порятунок це видиво гинучого місяця? Відповідь він шукав у царині містики. Усе ще перебуваючи під владою прянощів, він почувався слабким і знесиленим.

З північного пругу пласталевої гори відкривався вид на споруджений внизу мурашник урядових будинків, на пішохідні доріжки на дахах, якими поспішали люди повз двері, стіни й кахельні мозаїки, і здавалося, що люди зливаються з мозаїками. Зрештою, люди й були кахлями мозаїки! Моргнувши, він зміг втримати їх у свідомості. Мозаїка.

Місяць упав і щез.

Його з головою накрило відчуття, що місто можна витлумачити як химерний символ його Всесвіту. Будинки, які він бачив, було зведено на рівнині, де колись його фримени розтрощили сардаукарські легіони. Земля, колись утрамбована воїнами під час битв, тепер була віддана на поталу крикливому й метушливому бізнесу.

Тримаючись зовнішньої стіни балкона, Пол обійшов ріг будинку. Тепер перед ним відкрилася перспектива передмість, де міська забудова губилася між скелями та навіяним із пустелі піском. На передньому плані домінував храм Алії; зелені й чорні полотнища вздовж стін у два кілометри заввишки несли на собі місячний символ Муад’Діба.

Падіння місяця.

Пол провів рукою по чолі й обличчю. Метрополія-символ гнітила його. Він зневажав власні думки. Таке вагання в комусь іншому викликало б його гнів.

Він ненавидів своє місто!

Лють, спричинена нудьгою, билася й кипіла в ньому, живлячись рішеннями, яких не можна було уникнути. Він знав, на яку стежку мусить ступити. Достатньо часто це бачив, правда ж? Бачив це! Колись, дуже давно, він вважав себе творцем нової державності. Але цей витвір виявився фікцією — якимось огидним механізмом з еластичною пам’яттю, який можна змінювати як завгодно, проте ледь розслабишся на мить — а він уже з виляском повернувся до попередньої форми. Сили, що діяли за межами його досяжності, у самих людях, були йому непідвладні.

Пол вдивлявся в дахи. Які скарби привільного життя ховаються під цими покрівлями? Посеред крейдяно-білих, червоних і золотих дахів виднілися ділянки зеленої рослинності. Зелень — подарунок Муад’Діба та його води. Перед ним розкинулися сади та гаї, що суперничали з легендарним Ліваном.

«Муад’Діб витрачає воду, наче безумець», — казали фримени.

Пол затулив очі долонями.

Місяць упав.

Він опустив руки й проясненим поглядом подивився на свою метрополію. Будівлі оточувала аура монструозного імперського варварства. Велетенські і яскраві, стояли вони під північним сонцем. Гіганти! Найекстравагантніші архітектурні стилі, які лише могла витворити очманіла історія, постали перед ним: тераси з пропорціями столової гори, площі завбільшки як міста, парки, садиби — клаптики окультуреної дикої природи.