Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 9 из 108

Джессіка промовила:

— Мій офіційний супровід мусить залишатися нечисленним. Та все ж маємо місце для однієї додаткової особи. Джавіде, ти приєднаєшся до нас. Зебаталефе, вибач. І, Джавіде… Я візьму участь у цій — цій церемонії, — якщо ви на цьому наполягаєте.

Джавід дозволив собі глибоко зітхнути і, стишивши голос, сказав:

— Як накаже мати Муад’Діба. — Глянув на Алію, Зебаталефа та Джессіку. — Мені боляче усвідомлювати, що ваше возз’єднання з онуками відкладається, але ж на це, ох, є державні причини…

Джессіка подумала: «Добре. Він передусім людина справи. Визначивши належну валюту, купимо його».

Її втішило те, що він наполіг на своїй дорогоцінній церемонії. Ця маленька перемога додасть йому сили в очах його послідовників, і вони обоє це знали. Згода на це очищення може розглядатися як аванс за подальші послуги.

— Думаю, ти подбав про транспорт, — сказала вона.

Даю тобі хамелеона пустелі, вміння якого злитися з тлом скаже тобі все, що ти мусиш знати про корені екології та основи особистої ідентичності.

Лето сидів і грав на малому балісеті, який надіслав йому на п’ятий день народження незрівнянний майстер гри на цьому інструменті — Ґурні Галлек. За чотири роки тренувань Лето набув певної вправності, хоча дві басові струни все ще завдавали йому клопоту. А все-таки він виявив, що балісет заспокоює почуття особливого збудження, — цей факт не залишився поза увагою Ганіми. Зараз він сидів у сутінках на виступі скелі, відрога якої оточувала січ Табр з південного боку. Тихо награвав на балісеті.

Ганіма стояла позаду, а вся її дрібна постать висловлювала протест. Вона не хотіла відкрито приходити сюди, довідавшись від Стілґара, що їхня бабуся затримується в Арракіні. Особливо ж опиралася думці приходити сюди проти ночі. Намагаючись підігнати брата, спитала:

— Ну що?

Замість відповіді він заграв нову мелодію.

Уперше від часу прийняття подарунка Лето чітко усвідомив, що цей інструмент створено майстерним ремісником на Каладані. Мав успадковану пам’ять, що могла викликати в нього глибоку тугу за прекрасною планетою, де правив Дім Атрідів. При цій музиці Лето достатньо було послабити свої внутрішні бар’єри, аби почути спогади з тих часів, коли Ґурні розважав цим балісетом свого друга й підопічного — Пола Атріда. Коли балісет звучав у його руках, Лето відчував, що дедалі сильніше його охоплює фізична присутність батька. Грав далі, а зв’язок з інструментом посилювався щосекунди. Відчував внутрішню абсолютну й ідеальну сукупність знань про гру на цьому балісеті, хоча його дев’ятирічні м’язи ще не відповідали цій внутрішній свідомості.

Ганіма нетерпляче тупала ніжкою, не помічаючи, що робить це в ритмі братової гри.

Зосереджено склавши губи, Лето відірвався від звичної музики й спробував пісню, куди старшу за ті, що їх грав навіть Ґурні. Вона була старою вже тоді, коли фримени переселилися на п’яту планету. У словах відлунювала дзен-сунітська тема, він чув їх у пам’яті, тоді як його пальці видобували зі струн неточну версію мелодії.

Після того, як він зіграв фінальну ноту, озвалася Ганіма:

— Це бридка стара пісня. Навіщо вона?

— Бо вона пасує.

— Ти зіграєш її для Ґурні?

— Можливо.

— Він назве її похмурою нісенітницею.

— Я знаю.





Лето зиркнув через плече на Ганіму. Його геть не здивувало те, що вона знає цю пісню та її слова, але він відчув раптовий трепет остраху, викликаний єдністю і роздільністю їхнього життя близнят. Одне з них може померти, а все-таки зостатися живим у свідомості іншого, не порушивши при цьому жодної частки спільної пам’яті — настільки близькими вони були. Помітив, що його лякає понадчасова сіть цієї близькості, та відірвав од неї погляд. Знав, що ця сіть містить прогалини. Його страх був породжений найсвіжішими з цих прогалин. Відчув, що їхнє життя починає розділятися, і задумався: «Як я маю розповісти їй те, що сталося тільки зі мною?»

Він глянув понад пустелю, вдивляючись у глибокі тіні за барханами — високими мандрівними надмами у формі півмісяця, що, наче хвилі, рухалися довкола Арракіса. То був Кедем, внутрішня пустеля, тепер його дюни рідко мали звивисті сліди, залишені гігантськими хробаками. Захід сонця малював над дюнами криваві смуги, обрамлюючи їхній вогненний блиск тінистими крайками. Увагу Лето прикував яструб, що впав зі шкарлатного неба й на льоту піймав скельну куріпку.

Просто перед ним, на рівнині пустелі, пишною зеленню буяли рослини, які поливали з канату, що частково плив на відкритій поверхні, а частково — у закритих тунелях. Вода походила з гігантських збірників вітрових пасток позаду нього, на вершечку скелі. Там відкрито майорів зелений прапор Атрідів.

Вода й зелень.

Нові символи Арракіса: вода й зелень.

Під високим скельним виступом розтягнувся ромбічної форми оазис покритих рослинами надм. Він привернув увагу Лето, змусивши його гостро усвідомити себе фрименом. Із кручі понад ним долинув дзвінкий крик нічного птаха. Це посилило відчуття, наче він живе зараз у дикому минулому.

«Nous avons changé tout cela», — подумав Лето, легко перейшовши на давню мову, яку вони з Ганімою використовували наодинці. «Ми все це змінили». Зітхнув. Oublier je ne puis. «Я не можу забути».

У напівтемряві сутінків він міг розгледіти за оазисом землю, яку фримени називали «Пусткою», землю, де ніколи нічого не росло, землю, що була безплідною. Вода та великий екологічний план змінювали це. У деяких місцях можна було побачити зелений оксамит зарослих лісами пагорбів. Ліси на Арракісі! Декому складно уявити собі дюни під цими кучерявими зеленими узгір’ями. Такі юні очі не шокує вигляд широкого плаского листя дощових дерев. Але зараз Лето міркував як старий фримен, не довіряючи змінам, остерігаючись новизни.

— Діти кажуть, що рідко знаходять тепер піщану форель поблизу поверхні, — промовив він.

— І що це має означати? — спитала Ганіма. В її голосі чулося роздратування.

— Речі починають дуже швидко змінюватися, — відповів він.

Птах знову видав дзвінкий звук на кручі. Ніч упала на пустелю, наче яструб на куріпку. Ніч часто насилала на нього атаку спогадів: усі ці внутрішні життя домагалися свого часу. Ганіма не мусила протистояти цьому феномену так повно, як він. Але знала його неспокій. Він відчув, що її рука співчутливо торкається його плеча.

Вдарив по балісету, видобувши з його струн гнівний акорд.

Як міг він розповісти їй, що з ним діється?

У його голові йшли війни, незліченні життя виливали назовні древні спогади: шалені пригоди, любовна млость, барви численних місць і багатьох облич… поховані печалі та радісні пориви величезних натовпів. Він чув елегії весен на планетах, яких уже не існувало, зелені танці та блиск вогню, лементи й вітання, жниво незліченних розмов.

Їхній наступ найтяжче було витримати в сутінках просто неба.

— Нам не час уже йти? — спитала вона.

Він хитнув головою, а сестра відчула цей рух, нарешті усвідомивши, що його неспокій став глибшим, ніж вона сподівалася.

«Чому я так часто зустрічаю тут ніч?» — спитав він себе. Не почув, що Ганіма відвела руку.

— Ти знаєш, чому так мучиш себе, — сказала вона.