Діти Дюни

— Ти певна, що твій брат вільний від цього прокляття?

— Я певна.

Не можна було сперечатися з тихою впевненістю, що звучала в цих словах. Джессіка повірила їй і сказала:

— Як же сталося, що ви цього уникли?

Ганіма виклала теорію, вибудувану разом з Лето: причиною різниці стало уникання ними трансу прянощів, у який часто входила Алія. Потім розповіла про його сни та плани, які вони обговорювали, — навіть про Джакуруту. Джессіка кивнула:

— Усе-таки Алія — Атрідка, що створює величезні проблеми.

Ганіма замовкла й раптом усвідомила, що Джессіка досі оплакує свого Герцога, оплакує так, наче це сталося тільки вчора, розуміючи, що оберігатиме його ім’я та пам’ять від усіх загроз. Особисті спогади про Герцога з власного життя промчали крізь свідомість Ганіми, вона краще зрозуміла Джессіку й пом’якшила своє ставлення до неї.

— А тепер, — сказала Джессіка жвавішим голосом, — що це за Проповідник? Учора, після цього клятого очищення, я почула тривожні повідомлення.

Ганіма стенула плечима.

— Він може бути…

— Полом?

— Так, але ми його не бачили, тож не можемо судити.

— Джавід сміється з цього поголосу, — сказала Джессіка. Ганіма завагалася, а тоді запитала:

— Ви довіряєте цьому Джавідові?

Губ Джессіки торкнулася похмура посмішка.

— Не більше, ніж ти.

— Лето каже, що Джавід сміється не з того, що слід, — зауважила Ганіма.

— Годі про сміх Джавіда, — промовила Джессіка. — Але чи й справді ви плекаєте надію, що мій син досі живий, що він повернувся у цій подобі?

— Ми кажемо, що це можливо. І Лето… — Зненацька Ганіма відчула сухість у роті, згадала страх, що стискав їй груди. Змусила себе перебороти його, розповіла про інші одкровення Лето, про його віщі сни. Джессіка хитала головою, наче почуте її ранило.

— Лето каже, що мусить знайти цього Проповідника, щоб упевнитися, — сказала Ганіма.

— Так… Звичайно. Мені не слід було від’їжджати звідси. Це було боягузтвом з мого боку.

— Чому ви себе звинувачуєте? Ви дісталися межі. Я це знаю. Лето це знає. Навіть Алія може це знати.

Джессіка приклала руки до горла, швидким рухом потерла його. Тоді сказала:

— Так, проблема Алії.

— Вона в дивний спосіб притягує Лето, — сказала Ганіма. — Тому я і допомогла вам влаштували зустріч зі мною наодинці. Він погоджується, що вона безнадійна, але постійно шукає можливості бути з нею і… вивчає її. І… це дуже тривожно. Коли я намагаюся відмовити його від цього, він засинає. Він…

— Вона дає йому наркотики?

— Ніііі. — Ганіма труснула головою. — Але він має дивне співчуття до неї. І… уві сні часто бурмоче «Джакуруту».

— Знову це! — І в пам’яті Джессіки ожило повідомлення Ґурні про змовників, викритих на летовищі.

— Інколи я боюся, що Алія хоче, аби Лето відшукав Джакуруту. А я завжди думала, що це лише легенда. Ви, звичайно, про неї знаєте.

Джессіка здригнулася.

— Жахлива історія. Жахлива.

— Що ми мусимо зробити? — спитала Ганіма. — Я боюся перешукувати всю свою пам’ять, усі свої життя.

— Гані! Я застерігаю тебе від цього. Ти не можеш ризикувати…

— Це може статися, навіть якщо я не ризикуватиму. Звідки нам знати, що насправді відбулося з Алією?

— Ні! Ти не повинна наражатися на цю… цю одержимість. — Вона вичавила з себе це слово. — Що ж, Джакуруту, так? Я послала Ґурні, аби він знайшов це місце, звичайно, якщо воно існує.

— Але як він може… Ох! Очевидно, контрабандисти.

Джессіку аж заціпило від чергового відчуття того, що Ганіма володіє іще однією здатністю — проникати у свідомість інших людей. «І мою! Як це насправді дивно, — подумала Джессіка, — що це молоде тіло могло зберігати всі спогади Пола, принаймні до моменту відокремлення Полової сперми від його минулого». Це було вторгненням у найінтимнішу частину особистості, проти якого збунтувалося щось первісне у Джессіці. Вона на мить відчула, що цілком розділяє абсолютний і непохитний вирок Бене Ґессерит: Гидь! Але ж у цій дитині була така солодкість, така готовність самопожертви заради брата, які не можна було відкинути.

«Ми — одне життя, що сягає темного минулого, — подумала Джессіка. — Ми одної крові». І приготувалася прийняти події, яким дозволили статися вони з Ґурні. «Слід відділити Лето від сестри, слід його вишколити згідно з вимогами Бене Ґессерит».

Я чую вітер, який дме в пустелі, я бачу Місяці зимової ночі, що здіймаються, наче великі кораблі в порожнечі. Складаю їм свою присягу: я буду рішучим і зроблю правління мистецтвом. Збалансую свою успадковану пам’ять і стану ідеальним сховищем реліктових спогадів. Буду відомим більше завдяки доброті, ніж завдяки знанням. Моє обличчя яснітиме в коридорах часу, доки існуватимуть люди.

Ще зовсім юною Алія Атрідка годинами вправлялася у трансі прана-бінду, намагаючись захистити свою особистість від вторгнення всіх інших. Знала причину проблеми — у січовому просторі неможливо було уникнути меланжу. Він заражав усе: їжу, воду, повітря, навіть тканину, у яку вона виплакувала свої сльози вночі. Алія дуже рано збагнула призначення січових оргій, коли плем’я пило смертну воду хробака. Під час оргії фримени вивільнялися від дедалі сильнішого тиску генетичної пам’яті та відкидали цю пам’ять. Вона бачила, що її товариші на оргіях тимчасово стають одержимими.

Для неї не існувало ні такого вивільнення, ні відкидання. Вона мала повноту свідомості задовго до народження. Разом із цією свідомістю прийшло катастрофічне розуміння її ситуації: замкнута в лоні, вона інтенсивно й неуникно входила в контакт зі всіма своїми предками та особистостями, душі яких були посмертно перенесені через тау прянощів до леді Джессіки. Ще до народження Алія мала всі знання, які вимагалися від Превелебної Матері Бене Ґессерит, і ще багато, багато від усіх інших.

У цьому знанні містилося розпізнання страшної дійсності — Гиді. Усеохопність цього знання її ослабила. Для переднародженої не існувало можливості втечі. Вона постійно, упродовж усього дитинства, змагалася з найстрахітливішими предками, тимчасово здобуваючи піррову перемогу. Знала свою особистість, але не мала імунітету від випадкового вторгнення тих, хто жив у ній своїм віддзеркаленим життям.

«Колись і я буду такою», — подумала вона. Ця думка пройняла її холодом. Іти й розпорошуватися крізь життя дитини, що вийшла з її ж таки лона, вриваючись і хапаючись за чужу свідомість, аби додати собі квант переживання.

Страх переслідував її усе дитинство. Тривав до пубертатного віку. Вона змагалася з ним, ніколи не просячи допомоги. Хто був здатен збагнути, яка допомога їй потрібна? Не її мати, яка ніколи не могла повністю відігнати примари вироку Бене Ґессерит: переднароджені були Гиддю.

І прийшла ніч, коли її брат самотньо відійшов у пустелю, шукаючи смерті, віддаючи себе Шай-Хулудові, як повинні робити сліпі фримени. Упродовж місяця Алія вийшла заміж за Полового майстра-мечника, Дункана Айдаго, ментата, якого мистецтво тлейлаксу повернуло з мертвих. Мати втекла назад на Каладан. Полових близнят законно віддали під опіку Алії.

І вона стала правити як регентка.

Тиск відповідальності витіснив давні страхи, а вона широко розкрилася назустріч своїм внутрішнім життям, потребуючи поради, занурюючись у транс прянощів у пошуку візій-проводирів.

Криза сталася в день, схожий на багато інших днів весняного місяця Лааб, погожого ранку в Муад’Дібовій Твердині, з холодним вітром, що віяв із полюса. Алія все ще носила жовтий траурний одяг безплідного сонця. Упродовж кількох останніх тижнів вона дедалі сильніше відкидала внутрішній голос своєї матері, яка зазвичай глузувала з приготувань до Святих Днів, що саме надходили й що зосереджувалися довкола Храму.

Внутрішня свідомість Джессіки слабшала, слабшала… і врешті зникла з безликим побажанням, що краще б Алії зайнятися роботою над Законом Атрідів. Нові життя почали голосно вимагати свого моменту у свідомості. Алія відчула, що вона відкрила бездонну яму, з якої, наче рій саранчі, здіймалися обличчя, аж доки не зосередила увагу на комусь, схожому на бестію. То був старий барон Харконнен. Страшенно обурена, вона криком запротестувала проти цього внутрішнього гамору, добившись тимчасової тиші.