Діти Дюни

— Ніхто нас тут не бачив, — промовив Лето. — Хтось із вас бодай шепне, і я повернуся та вижену вас у пустелю без води.

Галлек побачив руки, здійняті в захисному жесті, знаку хробака.

— А зараз ми підемо, я та мій батько, у супроводі нашого старого друга, — продовжив Лето. — Приготуйте наш ’топтер.

І Лето провів їх до Шулоху, пояснивши дорогою, що вони мусять рухатися швидко, бо «Фарад’н невдовзі буде на Арракісі. І, як казав мій батько, тепер ти побачиш справжнє випробування, Ґурні».

Дивлячись униз із гори Шулоху Галлек знову спитав себе, як питав увесь день:

— Яке випробування? Що він має на увазі?

Та Лето не було вже в Шулоху, а Пол відмовився відповідати.

Церква й держава, науковий розум і віра, окрема особа та їхня спільнота, навіть прогрес і традиція — усе це може бути узгоджено з ученням Муад’Діба. Він навчав нас, що немає взаємовиключних суперечностей, окрім як у людських віруваннях. Кожен може розірвати завісу Часу. Ви можете відкрити майбутнє в минулому або ж у власній уяві. Роблячи це, здобуваєте наново свою свідомість у власному внутрішньому бутті. Тоді знаєте, що Всесвіт є зв’язною цілісністю, а ви невіддільні від нього.

Ганіма сиділа далеко за колом світла ламп, заповнених олією з прянощів, та спостерігала за Буєром Аґарвесом. Їй не подобалося його кругле обличчя і надміру рухливі брови, його звичка говорити, ворушачи стопами, наче його слова були прихованою музикою, під яку він танцював.

«Він тут не для того, аби говорити зі Стілом», — сказала собі Ганіма, помічаючи це в кожному слові та русі цього чоловіка. Ще далі відсунулася від кола Ради.

Кожна січ мала таку кімнату, але зала для зустрічей у покинутій джедіді гнітила Ганіму своєю тіснотою, хоча лише стеля була тут низькою. Шістдесят осіб із загону Стілґара плюс дев’ять, що прибули з Аґарвесом, зайняли тільки один кінець зали. Світло олійних ламп відбивалося від низьких балок, які підтримували стелю. Тіні хвилями танцювали на стінах, їдкий дим наповнював приміщення запахом кориці.

Зустріч почалася присмерком, після молитов за вологу та вечірньої трапези. Вона тяглася вже понад годину, а Ганіма не могла збагнути прихованих течій у влаштованій Аґарвесом сцені. Його слова видавалися достатньо ясними, однак рухи тіла та очей суперечили цим словам.

Зараз Аґарвес відповідав на питання однієї з лейтенанток Стілґара, Хариної небоги на ім’я Раджія, смуглої аскетичної молодої жінки з опущеними кутиками губ. Це надавало їй недовірливого вигляду. Ганіма вирішила, що таке враження цілковито відповідає теперішнім обставинам.

— Звичайно ж, я вірю, що Алія дарує вам цілковите й повне прощення, — сказав Аґарвес. — Інакше я б не приніс сюди цієї звістки.

Раджія збиралася ще щось спитати, але тут втрутився Стілґар.

— Я не так переймаюся тим, чи повіримо їй ми, як тим, чи довіряє вона тобі.

У голосі Стілґара звучали буркотливі нотки. Схоже, натяк на те, що він може повернути собі давнє становище, змусив його почуватися незручно.

— Не має значення, чи довіряє вона мені, — відповів Аґарвес. — Щиро кажучи, я так не вважаю. Я надто довго шукав тебе й не міг знайти. Та я завжди відчував, що насправді вона не хоче, аби тебе піймали. Вона була…

— Дружиною чоловіка, якого я вбив, — сказав Стілґар. — Запевняю, що він сам напросився на це. Усе сталося так, наче він сам упав на власний ніж. Але ця нова постава пахне…

Аґарвес затанцював стопами, на його обличчі з’явився гнівний вираз.

— Вона тебе прощає! Скільки разів мушу це казати? Вона звеліла Священництву влаштувати пишну виставу, прохаючи божественної вказівки від…

— Ти лише торкнувся іншої теми, — заговорила Ірулан. Вона схилилася до Раджії, її білява голова вирізнялася на тлі темної Раджії. — Тебе вона переконала, але вона може мати інші плани.

— Духівництво має…

— Але є ще й усі інші історії, — перебила його Ірулан. — Наче ти — щось більше, ніж військовий радник, наче ти її…

— Годі! — розлютився Аґарвес. Потягся рукою до ножа. Буря емоцій прокотилася під поверхнею його шкіри, викривлюючи риси. — Вірте в що хочете, але я не можу зоставатися далі з цією жінкою! Вона мене опоганює! Вона бруднить усе, чого торкається! Мене використали. Мене збезчестили. Але я не підняв ножа проти мого роду. Ані зараз, ані колись!

Ганіма, спостерігаючи за ним, подумала: «Принаймні зараз із нього вирвалася правда».

Несподівано Стілґар вибухнув сміхом.

— Аххх, кузене, — промовив він. — Даруй мені, але твій гнів — це правда.

— Ти зі мною погоджуєшся?

— Я цього не сказав. — Стілґар здійняв руку, коли Аґарвес ледь не вибухнув ще раз. — Не заради мене, Буєре, а заради всіх інших. — Він обвів поглядом присутніх. — Я за них відповідаю. Поміркуймо хвилину, яке відшкодування пропонує Алія.

— Відшкодування? Про це не йшлося. Вибач, але не…

— То що ж вона пропонує як гарантію свого слова?

— Січ Табр, а ти її наїб, повна автономія на засадах нейтралітету. Тепер вона розуміє, як…

— Я не повернуся до її почту й не поставлятиму їй вояків, — попередив Стілґар. — Це зрозуміло?

Ганіма відчула, що Стілґар починає піддаватися і подумала: «Ні, Стіле! Ні!»

— Немає такої потреби, — відповів Аґарвес. — Алія хоче лише, щоб Ганіма повернулася до неї та виконала обіцянку щодо заручин, які вона…

— От і вилізло шило з мішка, — промовив Стілґар, насупивши брови. — Ганіма — це ціна мого прощення. Невже вона вважає, що…

— Вона вважає, що ти розсудливий, — доводив Аґарвес, повернувшись на своє місце.

Ганіма радісно подумала: «Він цього не зробить. Видихни. Він цього не зробить».

На цій думці Ганіма почула тихий шелест позаду себе, ліворуч. Ледь почала обертатися, як дужі руки вхопили її. Перш ніж устигла скрикнути, тяжкий клапоть тканини, пропахлий снодійним, затулив їй обличчя. Втрачаючи свідомість, відчула, що її несуть до дверей у найтемнішому закутку зали. І подумала: «Я мала здогадатися! Я мала бути напоготові!» Та руки, що її тримали, належали сильному дорослому чоловікові. Вона не могла вирватися з них.

Останнім, що відчула Ганіма, було холодне повітря, блиск зірок і закрите каптуром обличчя людини, яка глянула на неї і спитала:

— Вона ж неушкоджена, правда?

Відповіді вона не почула, бо зорі закружляли й промайнули перед її очима, гаснучи в блиску світла, що було внутрішньою серцевиною її свідомості.

Муад’Діб дав нам особливий рід знання пророчої прозорливості, поведінки, яка оточує цю прозорливість, і її впливу на події, що розглядаються «тут і зараз» (тобто події, що мають статися в пов’язаній системі, яку пророк прозріває та інтерпретує). Як зауважено деінде, така прозорливість — своєрідна пастка для самого пророка. Він може стати жертвою того, що знає, — це доволі поширена людська вада. Небезпека полягає в тому, що ті, хто передбачає справжні події, можуть випустити з поля зору поляризаційний ефект, викликаний надмірним потуранням власній правді. Зазвичай забувають, що в поляризованому Всесвіті ніщо не може існувати без своєї протилежності.

Звіяний вітром пісок висів на горизонті, наче туман, закриваючи схід сонця. Пісок у тінях дюн був прохолодним. Лето стояв за кільцем пальмового гаю і дивився в пустелю. Вдихав куряву й пахощі колючих рослин, чув ранкові звуки людей і тварин. У цьому місці фримени не проклали канату. Мали лише мінімум насаджень, які поливали вручну, — жінки носили для цього воду в шкіряних бурдюках. Їхня вітряна пастка була ламкою, її легко нищили пустельні вітри, але її й легко було відновити. Труднощі, суворі умови здобування прянощів та авантюрний дух були тутешнім способом життя. Ці фримени досі вірили, що небо — це дзюрчання проточної води, але плекали древню концепцію свободи, яку поділяв Лето.

«Свобода — це стан самотності», — подумав він.