He відпускай мене

Більшість наших «доказів» були наслідком спостерігання за діяльністю змовників. Наприклад, одного ранку ми дивилися з класу на другому поверсі, як міс Ейлін і містер Роджер розмовляли у дворі з міс Джеральдін. За якийсь час міс Джеральдін попрощалась і рушила в напрямку Оранжереї, але ми і далі спостерігали, і побачили, як міс Ейлін і містер Роджер наблизили одне до одного голови, щоб крадькома порадитись, а їхні погляди були зосереджені на постаті міс Джеральдін, яка віддалялась.

— Містер Роджер, — зітхнула з цього приводу Рут, хитаючи головою. — Хто міг подумати, що він також причетний?

Тож ми склали список змовників — вихователів і учнів, яких ми проголосили своїми заклятими ворогами. І все ж протягом усього часу ми, гадаю, відчували, якими сумнівними були підстави для нашої фантазії, тому що ми завжди уникали будь-якої конфронтації. Після насичених обговорень ми вирішували, що певний учень належав до змовників, але після цього ми завжди знаходили причину, щоб не кидати йому виклик — зачекати, аж доки «не зберемо всі докази». У той же спосіб ми завжди погоджувались, що сама міс Джеральдін не повинна і слова почути про те, що ми довідались, адже вона почне тривожитись, і це тільки нашкодить.

Було б надто просто стверджувати, що це Рут продовжувала справу таємних охоронців довго після того, як ми природним чином переросли забаву. Безперечно, охорона була для неї важливим явищем. Про змову їй було відомо задовго до того, як про це довідалися інші, і це давало їй небачену владу; натякаючи, що справжні докази походять з того періоду, коли такі люди, як я, ще не приєднались до групи — тобто що існують речі, яких вона досі не відкрила навіть нам, — вона могла виправдати майже будь-яке рішення, яке ухвалювала від імені групи. Якщо Рут вирішувала, наприклад, що когось треба вигнати, і передчувала опір, вона таємниче посилалась на знання, відоме їй «із ранішого часу». Немає сумнівів, що Рут прагнула продовжувати гру й далі. Але насправді кожен із нас — тих, хто ріс поруч із нею — відігравав свою роль у підтримуванні її фантазії, щоб вона тривала якнайдовше. Те, що трапилось після сварки через шахи, чудово ілюструє мої пояснення.

Я вирішила, що Рут була шаховим експертом і що вона могла навчити мене цієї гри. Це не було маячнею: ми проходили повз старших учнів, які сиділи над шаховими дошками на підвіконнях або порослих травою схилах, і Рут часто зупинялась, щоб поглянути на гру. І коли ми знову рушали далі, вона казала, що зауважила можливий хід, якого не розгледів ніхто з гравців.

— Неймовірно слабко, — бурмотіла вона, хитаючи головою. Все це тільки примножувало моє захоплення, і вже невдовзі я прагнула опанувати тими декоративними фігурами. Отож знайшовши на Розпродажу шаховий набір і вирішивши його купити — незважаючи на те, що він коштував дику кількість жетонів, — я розраховувала на допомогу Рут.

Однак протягом кількох наступних днів вона тяжко зітхала щоразу, коли я порушувала цю тему, або вдавала, ніби в неї є інше нагальне заняття. Коли я нарешті загнала її в куток одного дощового дня і ми сіли за дошку в більярдній залі, вона заходилась показувати мені гру, що була якимось невиразним варіантом шашок. Характерною рисою шахів, за її словами, було те, що кожна фігура рухалась літерою Г — мабуть, вона довідалась це, спостерігаючи за тим, як ходить кінь, — на відміну від жаб’ячих стрибків у шашках. Я їй не повірила і відчула розчарування, але нічого їй не сказала і деякий час продовжувала слухати. Кілька хвилин ми вибивали фігури одна одної з дошки, завжди ходячи літерою Г. Це продовжувалось, аж доки я не спробувала вибити її фігуру, на що вона сказала, що це не рахується, бо моя фігура наблизилась до моєї по занадто рівній лінії.

Після цього я підвелася, склала шахи і пішла геть. Вголос я так і не сказала, що вона не вміє грати — хоч наскільки розчарованою я почувалась, я знала, що це вже було б занадто, — але мій різкий відхід, гадаю, був для неї достатнім сигналом.

Приблизно за день я прийшла до класу № 20 на верхньому поверсі, де містер Джордж проводив уроки поезії. Не пам’ятаю, діялось це до чи після уроку і наскільки заповненим було приміщення. Пригадую, що я тримала в руках книжки, а коли рушила туди, де розмовляли Рут і решта, поверхні парт, на яких дівчата сиділи, були залиті яскравим сонцем.

З того, як вони наблизили докупи голови, я зрозуміла, що вони обговорюють питання таємної охорони, і хоча, як я сказала, сварка з Рут сталась тільки вчора, я чомусь наблизилась до них без задньої думки. Щойно підійшовши впритул — може, цієї миті вони обмінялись поглядами, — до мене несподівано дійшло, що зараз трапиться. Це було схоже на частку секунди перед тим, як вступити в калюжу — ти усвідомлюєш, що вона перед тобою, але вже нічого не можеш із цим зробити. Я відчула кривду ще до того, як вони замовкли і поглянули на мене, ще до того навіть, як Рут мовила:

— О, Кеті, як справи? Якщо ти не проти, нам треба дещо обговорити. Закінчимо за хвилину. Вибач.

Вона не встигла закінчити речення, як я обернулась і пішла геть, зла більше на себе за те, що напоролась на це, ніж на Рут та інших. Немає сумнівів, що я засмутилась, хоча не знаю, чи плакала. І протягом наступних кількох днів, щойно побачивши, як таємна охорона радиться десь в кутку або як вони перетинають поле, я відчувала, що мої щоки починають палати.

Минуло два дні після приниження у класі № 20. Я спускалась сходами головного корпусу, коли це раптом усвідомила, що позаду мене йде Мойра Б. Ми почали розмовляти — про якісь неважливі речі — і разом вийшли з будівлі. Була якраз, мабуть, перерва на ланч, тому що коли ми вийшли у двір, навколо валандалось близько двадцяти учнів, які теревенили, розбившись на невеликі групи. Мій погляд негайно зосередився на віддаленому закутку двору, де стояли Рут і троє таємних охоронців, обернуті до нас спинами, напружено вдивляючись у Південне спортивне поле. Я намагалась розгледіти, чим же вони так зацікавились, коли це усвідомила, що Мойра поруч теж за ними спостерігає. І тоді до мене дійшло, що всього місяць тому вона також була членом таємної охорони, а потім її вигнали. Протягом наступних кількох секунд я відчула гостре збентеження через те, що ми двоє стоїмо отак пліч-о-пліч, поєднані нещодавнім приниженням, вдивляючись просто в обличчя тому факту, що нас відторгнули. Можливо, Мойра переживала щось схоже. У кожному разі саме вона порушила тишу, сказавши:

— Це так тупо, вся ця гра в таємну охорону. Як вони досі можуть у щось таке вірити? Ніби досі ще з ясел не вийшли.

Навіть сьогодні я вражена несказанною силою емоції, яка мене охопила після цих Мойриних слів. Вкрай розлючена, я обернулась до неї:

— Та що ти про це знаєш? Ти не знаєш зовсім нічого, тому що ти вже сто років не в курсі справи! Якби ти знала все, що ми довідались, ти б не сміла казати такого ідіотизму!

— Не кажи дурниць, — Мойра ніколи не лізла за словом у кишеню. — Це лише одна з вигаданих Рут історій, от і все.

— Тоді як сталось, що я особисто чула, як вони це обговорювали? Казали, як вони заберуть міс Джеральдін у ліс на молоковозі? Яким чином я могла почути, як вони це планували — до чого тут Рут і всі інші?

Мойра поглянула на мене, тепер невпевнено.

— Ти сама чула? Як? Де?

— Я чула, як вони розмовляли, чітко, як не знати що. Чула кожне слово, вони не знали, що я там. Це було біля ставка — вони не знали, що я могла їх підслухати. Так що це свідчить про те, що ти нічого не знаєш!

Я проминула її, а потім, перетинаючи залюднений двір, озирнулась на постаті Рут і решти. Вони досі видивлялись на Південне спортивне поле, несвідомі того, що трапилось щойно між мною і Мойрою. І я зауважила, що більше на них не злюсь; що я страшенно роздратована на Мойру.