Страница 11 из 62
І це все, що я пам’ятаю про Рут з раннього дитинства. Ми були того самого року народження, тому повинні були часто одна з одною стикатись, але, крім того випадку в пісочниці, не пам’ятаю нічого, пов’язаного з нею, аж до миті, коли за кілька років ми пішли до першого класу. Нам ішов восьмий рік.
Учні молодших класів в основному грались на Південному спортивному полі. І саме тут, у закутку, біля тополь, Рут підійшла до мене під час ланчу, зміряла поглядом з ніг до голови і запитала:
— Хочеш поїздити верхи на моєму коні?
Я якраз була у розпалі гри з двома чи трьома іншими дітьми, але було очевидно, що Рут звертається лише до мене. Це мене неймовірно втішило, але я вдала, наче оцінюю її, перш ніж відповісти.
— І як же звати твого коня?
Рут підійшла на крок ближче.
— Мого найкращого коня, — сказала вона, — звуть Грім. Але я не можу дозволити тобі скакати на ньому. Він надто небезпечний. Але ти можеш осідлати Ожинку, якщо не будеш бити його батогом. А можеш вибрати когось із решти, якщо бажаєш.
Після цього вона запитала:
— А в тебе є власні коні?
Я поглянула на неї і ретельно обдумала відповідь, перш ніж сказати:
— Ні. У мене немає коней.
— Навіть однісінького?
— Ні.
— Добре. Можеш осідлати Ожинку, і якщо він тобі сподобається, то залишай його собі. Але не треба його шмагати батогом. До того ж іти треба просто зараз.
У кожному разі мої друзі вже відвернулись і продовжували займатись своїми справами. Тож я стенула плечима і рушила слідом за Рут.
На полі гралось повно дітей, деякі з них були набагато більші від нас, але Рут цілеспрямовано йшла крізь юрбу, завжди на крок чи два попереду. Коли ми вже майже підійшли до сітки, за якою починався сад, вона обернулась і мовила:
— Гаразд, будемо їздити на них отут. Бери Ожинку.
Я прийняла невидимі віжки, які вона мені простягала, і ось ми вже скакали вздовж огорожі, іноді повільнішим, а іноді — швидшим галопом. Я не помилилась зі своїми рішенням сказати Рут, що в мене немає власних коней, тому що після того, як я покаталась на Ожинці, вона дозволила мені випробувати численних інших коней, вигукуючи різноманітні вказівки про те, як впоратись із примхами кожної з тварин.
— Я ж тобі казала! На Нарцисі ти повинна сильно відкинутись назад! Набагато сильніше! Він терпіти не може, якщо як слід не схилитись назад!
Я, мабуть, непогано давала собі раду, тому врешті-решт вона дозволила мені осідлати свого фаворита, Грома. Не знаю навіть, скільки часу ми того дня провели з її кіньми: це був істотний період, і гадаю, ми обидві цілковито розчинились у цій грі. І тоді раптом, без жодної видимої причини, Рут завершила гру, заявивши, що я умисне виснажила її коней і тому тепер повинна кожного з них повернути до стійла. Вона вказала мені на певний відтинок огорожі, і я почала вести туди коней, тимчасом як Рут тільки дедалі більше на мене гнівалась, кажучи, що я все роблю неправильно. Тоді вона запитала:
— Тобі подобається міс Джеральдін?
Можливо, то був перший раз, коли я по-справжньому замислилась про своє ставлення до виховательки. Врешті я відповіла:
— Звичайно, вона мені подобається.
— Вона подобається тобі насправді? Так, ніби вона особлива? Так, ніби вона твоя найулюбленіша?
— Так, насправді. Вона моя найулюбленіша.
Протягом досить тривалого часу Рут не зводила з мене пильного погляду. Тоді нарешті мовила:
— Добре. В такому разі я дозволю тобі бути однією з її таємних охоронців.
Ми рушили назад до головного корпусу, і я чекала, щоб вона пояснила значення своїх слів, але марно. Однак все з’ясувалося протягом наступних кількох днів.
Розділ п'ятий
Не пам’ятаю, як довго тривала справа «таємних охоронців». Коли ми з Рут обговорювали це питання, поки я дбала про неї в Давері, вона стверджувала, що то була справа двох чи трьох тижнів — але це з усією певністю неправда. Сама вона, мабуть, соромилась тієї історії, і тому ці спогади виявились зібганими десь у закамарках її пам’яті. Моя версія — що ця гра тривала приблизно дев’ять місяців, можливо, навіть рік, коли нам ішов восьмий рік.
Я ніколи не мала певності, що Рут сама винайшла таємних охоронців, але натомість я не мала сумнівів, що саме вона була лідеркою. Нас було від шести до десяти, кількість змінювалась щоразу, коли Рут дозволяла вступити новому членові або когось виганяла. Ми вважали міс Джеральдін найкращою вихователькою у Гейлшемі і робили для неї особливі подарунки — на думку спадає величезний аркуш із гербарію. Але основною причиною нашого існування був, звісно, її захист.
На мить, коли я долучилась до охоронців (до сторожі), Рут і решта вже сто років як знали про змову з викрадення міс Джеральдін. Ми так ніколи і не довідались, хто саме за нею стояв. Іноді ми підозрювали декого з хлопців-старшокласників, іноді — наших ровесників. Була одна вихователька, яка не надто нам подобалась — міс Ейлін. Вона, на нашу думку, могла виявитись мозковим центром змови. Ми не знали, коли має відбутись викрадення, але єдине, в чому були переконані — це буде якось пов’язано з лісом.
Ліс вкривав верхівку пагорба, що здіймався позаду головного корпусу Гейлшема. Ми могли розгледіти лише, темну облямівку, але я напевно була не єдиною дитиною мого віку, яка не забувала про цю смугу дерев ні вдень, ні вночі. Коли ставало нестерпно, здавалось, що вони відкидали тінь на весь Гейлшем. Варто було тільки повернути голову чи підійти до вікна, і вони вже були перед тобою, маячили на віддалі. Найбезпечніше було в передній частині головного корпусу, тому що звідти їх не було видно з жодного вікна. Але навіть так тобі ніколи не вдавалось від них заховатися.
Існувала сила-силенна різноманітних історій про ліс. Незадовго до того, як ми всі потрапили до Гейлшема, один хлопець посварився з друзями і втік за його межі. Його тіло знайшли через два дні у лісі прив’язаним до дерева з відрізаними долонями і ступнями. Згідно з іншою чуткою, поміж тих дерев блукав привид дівчини. Вона була ученицею в Гейлшемі до того дня, поки не перелізла через паркан, щоб побачити, як там назовні. Це діялось дуже давно, вихователі тоді були набагато суворіші, навіть жорстокіші, і коли вона захотіла повернутись, її не впустили. Вона ошивалась за парканом, благаючи дозволити їй увійти, але марно. Врешті-решт вона кудись подалася, з нею щось трапилось, і дівчина померла. Але її привид залишився блукати в лісі, вдивляючись у бік Гейлшема, жадаючи повернення.
Вихователі наполягали, що всі ці історії — маячня. А старші учні говорили, що те саме вихователі казали і їм, коли вони були молодші, але що невдовзі ми довідаємось моторошну правду, як це трапилося з ними.
Найдужче ліс впливав на нашу уяву, коли западала темрява і ми намагались заснути у своїх спальнях. Здавалося, що чутно, як вітер шурхотить у гілках, а якщо ми починали про це розмовляти, то ставало ще гірше. Пам’ятаю, як одного вечора, гніваючись на Мардж К. — протягом дня вона завдала нам якихось бентежних клопотів, — ми витягнули її з ліжка, притисли обличчям до шибки і наказали дивитись на ліс. Спочатку її очі були міцно заплющені, але ми викрутили їй руки і змусили розплющити повіки, щоб вона побачила віддалені обриси на тлі освітленого місяцем неба — і цього було достатньо, щоб вона, нажахана, схлипувала цілу ніч.
Я не стверджую, начебто ми в тому віці цілими днями безперервно перелякано думали про ліс. Я могла цілими тижнями про нього і не згадувати, а бували навіть дні, коли зухвалий сплеск хоробрості наштовхував мене на думку: «Як ми можемо вірити в такі дурниці?» Але вистачало маленької дрібниці — наприклад, хтось переповідав одну зі страшилок, моторошний уривок із книжки чи просто випадково нагадував про ліс — і знову починався період життя в його тіні. Тому зовсім не дивно, що ми вважали ліс центральним у змові щодо викрадення міс Джеральдін.
Одначе коли справа доходила до конкретики, не можу пригадати, щоб ми здійснювали якісь практичні кроки, аби захистити міс Джеральдін. Наша діяльність завжди оберталась навколо збору дедалі більшої кількості доказів, що стосувались змови. З якоїсь причини ми вважали, що це допоможе не допустити небезпеки.