Залишок дня

— Цікаво, сер, — сказав він, коли я підійшов ближче, — наскільки міцні у вас ноги?

— Перепрошую?

Чоловік махнув рукою на стежку.

— Щоб піднятися туди, треба мати міцні ноги й добрі легені. У мене ні з тим, ні з тим не склалося, тому я сиджу внизу. А якби ліпше почувався, то сидів би он де. Там гарне місце, лавка стоїть і все решта. Ліпшого краєвиду в цілій Англії не знайдете.

— Якщо ви кажете правду, — відповів я, — то я волію посидіти тут. Річ у тім, що я вирушив у автомобільну мандрівку, під час якої сподіваюсь оглянути чимало чудесних краєвидів. Не хочеться відразу побачити найкращий, бо ж я тільки виїхав.

Чоловік, схоже, мене не зрозумів, бо тільки повторив:

— Ліпшого краєвиду в цілій Англії не знайдете. Але кажу вам: треба мати міцні ноги й добрі легені.

А тоді додав:

— Ви добре виглядаєте як на свій вік, сер. Думаю, ви спокійно туди виберетесь. Навіть мені таке під силу в ліпші дні.

Я глянув на стежку — крута, та ще й нерівна.

— Кажу вам, сер, ви пошкодуєте, якщо туди не підніметесь. Ніколи не знаєш. Кілька років — і вже може бути запізно, — усміхнувся він. — Піднімайтеся, поки можете.

Тепер мені здається, що той чоловік просто так пожартував — аби зав’язати балачку. Але того ранку його слова здалися мені досить образливими й, мабуть, саме бажання довести, який його натяк безглуздий, спонукало мене рушити вгору.

Хай там як, а я дуже радий, що це зробив. Прогулянка, звісно, видалася не з легких — стежка кружляла зиґзаґами метрів зі сто вгору, — проте якихось особливих труднощів мені не завдала. Зрештою я дійшов до невеликої галявини: саме її й мав на увазі той чоловік. Там на подорожнього чекала лавка — і, звісно, прегарний краєвид, скільки око сягало, на тамтешні околиці.

Удалечінь хвилями котилися поля. Оточені кущами й деревами, вони то м’яко підіймалася, то знову спадали. Ген-ген виднілися якісь цятки — мабуть, вівці. Праворуч, майже на самому обрії я розгледів щось схоже на квадратну церковну вежу.

Приємно було, звісно, отак стояти: звуки літа довкола й легенький вітерець на обличчі. І, здається, саме тоді, споглядаючи краєвид, я вперше відчув настрій, що пасував мандрівці, яка чекала на мене. У ту хвилину мене наповнило здорове, радісне передчуття, що попереду чимало цікавих пережиттів. Якраз тоді я вирішив не перейматися надміру єдиним службовим завданням, що поставив перед собою на час мандрівки: себто тим, що стосувалося міс Кентон і нагальних клопотів із персоналом.

Але то було вранці. А ввечері я опинився в затишному готелі неподалік від середмістя Солсбері. Це, схоже, доволі скромний заклад, але дуже чистий і цілком відповідає моїм потребам. Через «форд» містера Фаррадея і хороший крій мого костюма власниця, жінка років сорока, прийняла мене як поважного гостя. По обіді — а я прибув до Солсбері десь о пів на четверту — я написав у її журналі свою адресу, Дарлінґтон-Голл, і побачив, що вона дивиться на мене із якимось трепетом, припускаючи, певна річ, що я джентльмен, звиклий ночувати в «Рітці» чи «Дорчестері», й обурено вискочу геть із її готелю, щойно побачу свою кімнату. Вона повідомила, що має вільний двомісний номер з вікнами на вуличку і що залюбки запропонує його мені за ціною одномісного.

Потому мене провели до мого номера, де в ту пору дня сонце гарно освітлювало квіткові візерунки на шпалерах. У кімнаті стояло два ліжка; великі вікна виходили на вулицю. Коли я поцікавився, де лазничка, господиня зніяковіло відповіла, що хоч двері до неї якраз навпроти моїх, гаряча вода з’явиться допіру після вечері. Я попросив її принести мені чаю, а коли вона пішла, взявся оглядати кімнату. Ліжка були бездоганно чисті й акуратно застелені. Умивальниця в кутку теж стояла чиста-чистісінька. Визирнувши у вікно, я побачив по той бік вулиці пекарню з розмаїтими тістечками у вітрині, аптеку й перукарню. Трохи далі вуличка перетинала міст, що дугою здіймався над річкою, і губилася серед полів. Освіживши лице й руки холодною водою з умивальниці, я вмостився на стілець із твердою спинкою, що стояв ліворуч коло вікна, і так сидів, поки принесли чай.

Було, мабуть, по четвертій, коли я покинув готель і вийшов на вулиці Солсбері. Широкі, просторі, вони створювали в місті особливу атмосферу, і я кілька годин із задоволенням блукав ними у променях лагідного, теплого сонця. До того ж виявилось, що місто ховає в собі чимало приваб: на своєму шляху я проминув вервечки чарівних, оббитих деревом старих будинків, а тоді перетнув один із потічків, які протікають містом, через кам’яний пішохідний місток. І, ясна річ, відвідав чудесний собор, що його так вихваляла місіс Саймонс у своїй книжці. Знайти цю грандіозну споруду виявилося дуже просто — її шпиль видно з усіх куточків Солсбері. Повертаючись увечері до готелю, я кілька разів зиркав через плече і щоразу бачив позаду себе те саме: за величним шпилем сідало сонце.

Однак тепер, коли я сиджу собі отак у тиші кімнати, мені здається, що після першого дня мандрівки зі мною залишився не образ Солсберійського собору чи котроїсь із тутешніх дивовижних місцин, а той прегарний краєвид, на який я натрапив уранці, — хвилясті поля Англії. Певна річ, я охоче вірю, що інші країни можуть похвалитися мальовничішою природою. В енциклопедіях та журналах «Нешнл Джиоґрафік» я, звісно ж, бачив приголомшливі світлини різних місць із усіх куточків світу: величні каньйони й водоспади, прегарні гірські пасма. Мені, безперечно, не випала честь побачити їх на власні очі, проте я все ж насмілюся із сякою-такою упевненістю сказати, що найвишуканіший англійський ландшафт — як отой, що я побачив уранці, — має одну рису, якої бракує ландшафтам в інших країнах, хай навіть, на перший позір, набагато унікальнішим. На мою думку, саме завдяки цій рисі англійський ландшафт видасться будь-якому неупередженому спостерігачеві найприємнішим на світі, й рису цю найкраще описати словом «велич». Бо й справді: коли я стояв уранці високо на пагорбі й дивився на землі, що простягалися переді мною, то виразно пережив рідкісне, проте безпомильне відчуття — відчуття, що перебуваєш поряд із чимось величним. Ми називаємо свої землі Великою Британією, і дехто, мабуть, вважає це нескромністю. Але не побоюся сказати, що, як на мене, самі лиш краєвиди нашої країни виправдовують вживання цього пафосного прикметника.

І все ж, що воно таке — ота «велич»? У чому вона полягає? Я чудово розумію, що аби відповісти на таке запитання, потрібна у стократ мудріша голова, ніж моя, проте якби я міг висунути певну версію, то сказав би, що красу наших земель вирізняє не що інше, як брак драматизму чи помпезності. Їм властивий спокій і стриманість. Немовби земля усвідомлює власну красу, власну величність і не відчуває потреби кричати про них на весь світ. Натомість краєвиди в Африці чи Америці — хоч, ясна річ, дуже цікаві — програють в очах неупередженого спостерігача: надто вони вже крикливі.

Це питання дуже схоже на інше, що завжди викликало запеклі суперечки серед моїх колег: «великий» дворецький — який він? Ми провели не одну вечірню годину біля каміна в кімнаті для слуг за приємними дискусіями на цю тему. Ви, напевно, зауважили, що я сказав «який він» замість «хто це». Річ у тім, що питання про те, хто саме був авторитетом для нашого покоління, ніколи не спричиняло серйозних дебатів. З-поміж цих осіб, зокрема, містер Маршалл із маєтку Чарлвіл і містер Лейн із Брайдвуда. Якщо вам колись випала честь познайомитися із цими панами, ви, безперечно, знаєте, про яку саме рису я говорю. І, звичайно, розумієте, що я маю на увазі, коли кажу, що дати визначення їй зовсім нелегко.

Хоча що більше я про це думаю, то більше розумію: усе ж не можна казати, що, мовляв, розмов про те, хто ж був великим дворецьким, зовсім не вели. Треба уточнити, що їх не вели в колі достойних фахівців своєї справи, які знаються на таких питаннях. У кімнаті для слуг у Дарлінґтон-Голлі — як у всякій кімнаті для слуг у будь-якому маєтку — мусили приймати працівників із різним рівнем інтелекту й розуміння, і я пам’ятаю, що не раз кусав губи, коли хтось із персоналу — часто, на жаль, з мого власного — захоплено розхвалював таких осіб як, скажімо, містер Джек Нейборс.