Залишок дня

Наскільки я пам’ятаю, про лорда Дарлінґтона мова зайшла тільки раз. Сталося це тоді, коли ми з усмішкою згадували одну пригоду з молодим містером Кардиналом, і я повідомив міс Кентон, що він загинув у Бельгії під час війни. І додав: «Його світлість, певна річ, дуже любив містера Кардинала й важко пережив цю звістку».

Мені не хотілося псувати радісної атмосфери поганими новинами, тому я відразу спробував змінити тему. Але, як я й остерігався, міс Кентон прочитала свого часу в газетах про безуспішний судовий позов за наклеп і скористалася нагодою, щоб детальніше мене про це розпитати. Я не дуже хотів починати розмову на цю тему, та зрештою таки сказав:

— Річ у тім, місіс Бенн, що під час війни про його світлість говорили й писали багато жахливої брехні, а найбільше — та газета, яку ви назвали. Доки країна була в небезпеці, лорд Дарлінґтон це ще якось терпів, та коли війна скінчилася, а на нього далі зводили наклепи, він не бачив змісту мовчки страждати. Тепер зрозуміло, що в той час і за тих обставин звертатися до суду було ризиковано. Але сталося так, як сталося. Його світлість щиро вірив у те, що справедливість візьме гору. Натомість газета збільшила тираж. І назавжди знищила добру репутацію його світлості. Після того — як би це краще сказати, місіс Бенн? — лорд Дарлінґтон був геть розбитий. У будинку стало тихо-тихо. Бувало, я принесу йому чай до вітальні, а він... Словом, дуже важко було на все це дивитися.

— Як прикро про таке чути, містере Стівенс. Я й подумати не могла, що все було так погано...

— Дуже погано, місіс Бенн. Але досить про це. Я знаю, що ви пам’ятаєте ті часи, коли в Дарлінґтон-Голлі відбувалися великі зібрання, на які заїжджалися поважні гості. Його світлість заслуговує, щоб про нього і про його маєток згадували саме так.

Як я вже казав, то був єдиний раз, коли ми заговорили про лорда Дарлінґтона. Решту часу ми присвятили гарним спогадам, і ті дві години, які ми просиділи в чайному салоні, видалися надзвичайно приємними. За той час до салону заходили й інші гості — пили чай і йшли геть, — але вони анітрохи нам не заважали. Чесно кажучи, коли міс Кентон глянула на годинник, що стояв на полиці над каміном, і сказала, що їй пора вертатися додому, я не повірив, що минуло аж дві години. Дізнавшись, що вона планує іти під дощем до автобусної зупинки на краю села, я наполіг, що підвезу її туди своїм «фордом». Ми позичили у портьє парасолю і разом вийшли надвір.

Там, де я залишив автівку, на землі зібралася велика калюжа, тож мені довелось допомогти міс Кентон дістатися до свого місця. Незабаром ми вже їхали головною вулицею села, а тоді крамниці закінчилися — і ми опинилися серед поля. Міс Кентон, яка досі мовчки спостерігала з вікна за краєвидами, повернулася до мене й запитала:

— Чому ви усміхаєтеся, містере Стівенс?

— Ой... Перепрошую, місіс Бенн, мені просто згадалися деякі уривки з вашого листа. Вони мене трохи стурбували, але тепер я розумію, що хвилюватися не було причини.

— Що саме ви маєте на увазі?

— Та нічого особливого.

— Ну будь ласка, скажіть, я хочу знати.

— Ну добре, — засміявся я. — От ви, наприклад, писали у листі... зараз я згадаю, як там точно було: «Решта мого життя простягається переді мною мов порожнеча». Щось у цьому дусі.

— Та що ви таке кажете, містере Стівенс, — посміхнулася вона. — Я не могла такого написати.

— Та ні, ви справді таке написали, місіс Бенн. Я дуже добре запам’ятав те речення.

— Ох, ну, мабуть, деколи й бувають дні, коли я так думаю, але вони скоро минають. Повірте, містере Стівенс: моє життя не простягається переді мною як порожнеча. Справді. От зовсім скоро в нас народиться онук. А потім, може, ще один чи два.

— Безперечно. Матимете велику радість.

Ми кілька хвилин проїхали мовчки. Врешті міс Кентон запитала:

— А ви, містере Стівенс? Яке майбутнє чекає на вас у Дарлінґтон-Голлі?

— Не знаю, що саме на мене чекає, місіс Бенн, але точно не порожнеча. Якби ж то! Праця, праця і ще раз праця.

Ми обоє розсміялися. Міс Кентон показала рукою на зупинку вдалині. А коли ми під’їхали до неї, мовила:

— Почекаєте зі мною? Автобус буде за кілька хвилин.

Надворі далі падав дощ, коли ми вийшли з «форда» й поквапилися до зупинки. Кам’яна споруда з викладеним черепицею дахом здавалася дуже міцною, як і годилося, адже вона стояла серед порожніх полів, відкрита всім вітрам. Усередині було досить чисто, хоч зі стін пооблущувалася фарба. Міс Кентон сіла на лавку, а я став там, звідки було видно дорогу. По той бік простягалися поля, а ген-ген вдалину бігла шерега телеграфних стовпів.

Ми трохи помовчали, аж врешті я наважився сказати:

— Пробачте, місіс Бенн, але цілком можливо, що ми ще не скоро зустрінемося знову. Чи можу я запитати вас про одну річ особистого характеру? Вона вже давно не дає мені спокою.

— Звичайно, містере Стівенс. Ми ж із вами давні друзі.

— Давні друзі, правду кажете. Мені просто хотілося дещо вас запитати. Якщо не хочете, можете не відповідати. Але з листів, які я отримав від вас, а особливо з того останнього листа, мені здалося, що ви, як би це краще висловитися... нещасливі. Тому я хотів спитати, чи вас, бува, ніхто не ображає. Пробачте, що кажу про таке, але мене вже давно це турбує. Я потім картав би себе, якби приїхав сюди, побачився з вами і не запитав про це.

— Не виправдовуйтеся, містере Стівенс. Ми ж із вами давні друзі, хіба ні? Насправді мені дуже приємно, що ви так переживаєте за мене. Але можете не хвилюватися. Мій чоловік ніколи мене не ображає. Він дуже добра і спокійна людина.

— Дякую, що ви зняли камінь з моєї душі, місіс Бенн.

Я вистромив голову на дощ — подивитися, чи не їде автобус.

— Але ж я бачу, що ви не заспокоїлися, — мовила міс Кентон. — Ви мені не вірите?

— Та ні, що ви, місіс Бенн. Просто мені все одно здається, що ви нещасливі. Не ображайтеся, будь ласка, але чому б ви інакше кілька разів покидали свого чоловіка? Якщо він вас не ображає, тоді... тоді не зовсім зрозуміло, у чому ж причина вашого нещастя?

Я знову визирнув на дорогу. Міс Кентон позаду мене сказала:

— Не знаю, як вам пояснити, містере Стівенс... Я сама не до кінця розумію чому, але я вже тричі йшла від нього.

Вона замовкла. Я й далі дивився на поля по той бік дороги.

— Мабуть, ви хочете запитати, чи кохаю я свого чоловіка.

— Та ні, місіс Бенн, я б навряд чи насмілився...

— Я відповім на ваше питання. Адже ми справді ще не скоро зустрінемося знову. Так, я його люблю. Спочатку не любила. Багато років. Коли я пішла з Дарлінґтон-Голлу, то уявлення не мала, що йду звідти назавжди. Для мене то була просто чергова примха, аби тільки вас позлити. Я сама не могла повірити, як я так узяла та й вийшла заміж. Довго я була нещаслива, дуже нещаслива... Але минав рік за роком, рік за роком, а потім війна, а потім Кетрін виросла... і одного дня я зрозуміла, що люблю свого чоловіка. За стільки часу звикаєш до людини. Він добрий, надійний, і я його таки покохала...

Міс Кентон знову замовкла, а тоді продовжила:

— Але інколи, звісно, бувають моменти — і то дуже невтішні, — коли думаєш собі: «Яку ж помилку я зробила...». І починаєш мріяти про інше, ліпше життя, яке могло б скластися... Деколи я уявляла, як би мені жилося з вами, містере Стівенс. Напевно, якраз у такі миті я сердилася на чоловіка через якусь дурничку і йшла геть. Але щоразу, як таке ставалося, я дуже скоро усвідомлювала, що моє місце — поруч із ним. Час назад не повернеш... Не можна цілими днями гадати, а що б сталося, якби... Треба дякувати за те, що маєш, бо в декого й того нема.

Я не зміг відповісти відразу, бо лиш за хвилину-другу зрозумів, про що казала міс Кентон. Крім того, її слова засмутили мене. Тієї хвилини — чому б я мав це заперечувати? — моє серце краялося. Врешті я обернувся до неї і, усміхнувшись, мовив:

— Маєте рацію, місіс Бенн. Час назад не повернеш — правду кажете. Я б справді не знайшов собі місця, якби думав, що через такі фантазії ви нещасливі у шлюбі. Погоджуюся з вами: ми повинні дякувати за те, що маємо. І з ваших слів, місіс Бенн, виглядає, що вам нема на що скаржитися. Скоро містер Бенн вийде на пенсію, у вас з’являться внуки — я певен, що попереду вас чекають дуже щасливі роки. Не дозволяйте дурним думкам стати на заваді тому щастю, на яке ви заслуговуєте.