Страница 32 из 45
— Цікаво, чи довго ще чекати.
Я перепитав його, що він має на увазі, й містер Ґрем пояснив:
— Ну та ваша міс Кентон. Скільки їй? Тридцять три? Тридцять чотири? З дітьми вона вже трохи запізнилася, але нічого, час іще є.
— Міс Кентон віддана своїй службі, — запевнив я його. — Я точно знаю, що заміжжя її не цікавить.
Містер Ґрем усміхнувся і, похитавши головою, сказав:
— Ніколи не вірте економці, яка каже, що не хоче вийти заміж і народити дітей. Думаю, ми з вами, містере Стівенс, можемо легко нарахувати дюжину — якщо не більше — таких, які казали те саме, а потім вискочили заміж і покинули службу.
Пригадую, що того вечора я рішуче відкинув теорію містера Ґрема, але відтоді, визнаю чесно, мені не йшло з думки те, що під час загадкових прогулянок міс Кентон, цілком можливо, зустрічається з кавалером. Я, звісно, трохи розхвилювався, бо її звільнення стало б для нас серйозною професійною втратою, від якої було б непросто оговтатися. До того ж мені почали впадати у вічі інші, дрібніші знаки, що свідчили на користь теорії містера Ґрема. До прикладу, забираючи пошту (це був один із моїх обов’язків), я зауважив, що міс Кентон доволі регулярно — раз на тиждень, а то й частіше — отримує листи від того самого адресата і що на конвертах наліплена місцева марка. Мушу зауважити, що такого я просто не міг не помітити, адже за весь час, що міс Кентон пропрацювала в нашому домі, листів до неї надходило дуже мало.
Були й інші, менш виразні ознаки, що підтверджували слова містера Ґрема. Наприклад, настрій міс Кентон змінювався так різко, як ніколи, хоча службові обов’язки вона й далі виконувала сумлінно. Дні, коли вона з ранку до вечора перебувала в радісному настрої — і то без жодної очевидної причини, — бентежили мене так само, як затяжні періоди, коли вона ходила мов у воду опущена. Справді, увесь той час, як я вже казав, вона чудово давала раду своїм обов’язкам, але я мусив дбати не тільки про теперішній, а й про майбутній добробут маєтку. Отож, якщо ті зміни підтверджували теорію містера Ґрема про те, що міс Кентон має певні романтичні наміри і планує задля них покинути нас, я не мав іншого виходу, як ретельніше дослідити це питання. Тому одного вечора за горнятком какао наважився запитати її:
— То у четвер вас знову не буде, міс Кентон? Берете, як завжди, вихідний?
Я думав, що моє питання її розсердить, але сталося навпаки — таке враження, що вона давно чекала нагоди поговорити на цю тему. Бо з явною полегкістю відповіла:
— Просто я нещодавно зустріла свого знайомого з тих часів, коли працювала у Ґранчестер-Лодж. Він був там за дворецького, але тільки-но пішов звідти й працює в іншому місці неподалік. Він звідкись дізнався, що я тут, і почав писати мені. Хоче, щоб ми далі спілкувалися. Ото й усе, містере Стівенс.
— Зрозуміло. Приємно, мабуть, час від часу відпочивати собі поза маєтком.
— Так, справді приємно.
Запала коротка мовчанка. Міс Кентон, напевно, за той час щось обміркувала, бо далі сказала таке:
— Той мій знайомий... Пам’ятаю, що коли він працював дворецьким у Ґранчестер-Лодж, то мав стільки чудових мрій. Він мріяв стати дворецьким у такому маєтку, як цей. Але тепер, коли я згадую собі його манеру роботи, — ох!.. Уявляю собі ваш вираз обличчя, коли б ви побачили, як він працював. Не дивно, що його мрії не збулися.
Я усміхнувся.
— З власного досвіду скажу вам, — мовив я, — що дуже багато людей вважають, нібито їм під силу працювати на вищих щаблях, хоча не мають ані найменшого уявлення, які тут вимоги. З ними, безперечно, впорається далеко не кожен.
— Це правда... Уявляю собі, містере Стівенс, що б ви сказали, коли б поспостерігали за його роботою в ті часи!
— На такому високому рівні не кожен може працювати, міс Кентон. Честолюбні наміри легко плекати, але дворецький, у якого нема потрібних якостей, просто не підніметься вище за певний щабель.
Міс Кентон трохи поміркувала над моїми словами, а тоді мовила:
— Напевно, ви задоволені життям, містере Стівенс. Адже ви дійшли до вершини. Усе тримаєте під контролем. Не знаю, чого ще вам бажати...
Я думав, що на це відповісти. Запанувала ніякова мовчанка. Міс Кентон сиділа, втупившись у горнятко з какао, так наче побачила там щось незвичайне. Урешті-решт я сказав:
— Особисто я не сповню свого покликання, поки не зроблю все, що можу, аби допомогти його світлості досягнути важливих цілей, які він перед собою поставив. І тільки того дня, коли його світлість завершить свої справи, тільки того дня, коли лорд Дарлінґтон вирішить спочити на лаврах, знаючи, що зробив усе, що було йому під силу, тільки того дня, міс Кентон, я буду, як ви сказали, задоволений своїм життям.
Мої слова, мабуть, трохи її спантеличили або не припали їй до вподоби. Бо в ту хвилину настрій міс Кентон змінився, а наша розмова швидко втратила довірливий характер, якого тільки-но набула.
Незабаром після того випадку наші щовечірні зустрічі за какао припинилися. Мені дуже добре запам’ятався вечір, коли ми зустрілися востаннє. Я хотів обговорити з міс Кентон майбутню подію — зібрання поважного панства із Шотландії. Воно мало відбутися одного вікенду аж через місяць, але ж ми завжди планували такі події завчасно. Того вечора я розповідав міс Кентон про різні деталі, пов’язані з тим заходом, коли раптом збагнув, що вона майже весь час мовчить. Стало цілком очевидно, що думками вона десь далеко. Я кілька разів перепитував її: «Ви слухаєте, міс Кентон?» — особливо після того, як довго про щось розповідав, — і лише тоді вона починала уважніше дослухатися, та вже за кілька секунд знову відволікалася. Коли так минуло декілька хвилин — я тільки говорив, а вона лишень підтакувала: «Звичайно, містере Стівенс», «Правду кажете, містере Стівенс», — я врешті не витримав:
— Вибачте, міс Кентон, але я не бачу змісту продовжувати. Ви, я так розумію, не усвідомлюєте, наскільки наша розмова важлива.
— Перепрошую, — відповіла вона, випроставшись. — Просто я трохи втомлена.
— Ви тепер постійно втомлені. Раніше я не чув від вас таких відмовок.
На мій подив, міс Кентон у відповідь випалила:
— Містере Стівенс, у мене був дуже важкий тиждень! І я втомилася. Останні три чи чотири години я тільки й мрію про те, аби лягти нарешті спати. Я страшенно втомлена, — невже ви не можете цього зрозуміти?
Я, звісно, не чекав від неї вибачення, але те, якою різкою була її відповідь, збило мене з пантелику. Втім, я вирішив не вступати у неналежні суперечки і, витримавши коротку паузу, спокійно сказав:
— Якщо так, міс Кентон, то немає жодної потреби продовжувати наші вечірні зустрічі. Пробачте, що весь той час я й гадки не мав, яких незручностей вони вам завдають.
— Містере Стівенс, я просто сказала, що втомилася за сьогодні...
— Ні, ні, я все прекрасно розумію. У вас багато справ, і ці зустрічі хіба кладуть на ваші плечі зайвий тягар. Робоче спілкування не потребує таких систематичних зустрічей.
— Навіщо ви це говорите, містере Стівенс? Я просто сказала...
— Та ні, справді, міс Кентон. Я вже давно міркував над тим, чи не скасувати ці зустрічі, які тільки ускладнюють наші й без того заклопотані дні. Те, що ми тут роками з вами бачимося, не означає, що не варто пошукати зручнішого варіанту.
— Прошу вас, містере Стівенс, припиніть. Ці зустрічі справді дуже корисні...
— Але ж вони для вас незручні. Ви через них втомлюєтеся. Пропоную, щоб відтепер ми просто ділилися всім важливим упродовж робочого дня. А якщо хтось із нас не матиме вільної хвилини, щоб поговорити, рекомендую залишати одне одному записки під дверима. Як на мене, це ідеальне рішення. А тепер, міс Кентон, прошу пробачення, що затримую вас. Щиро дякую за какао.
Цілком природно — і не бачу причин цього приховувати, — я час від часу уявляв собі, як могло усе скластися, якби я так рішуче не поклав кінець нашим вечірнім зустрічам, себто якби м’якше відреагував ті кілька разів, коли міс Кентон пропонувала їх відновити. Якщо зважити на те, як далі розгорталися події, стає очевидно, що, припинивши наші зустрічі, я не до кінця усвідомлював усіх наслідків свого рішення. Не помилюся, коли скажу, що воно стало поворотним моментом і визначило подальший хід подій.