Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 3 из 45

Зрештою, мені не залишалося нічого іншого, як знову завести розмову про це з містером Фаррадеєм. Могло, звісно, виявитися, що його пропозиція двотижневої давності — всього лиш миттєва примха, і ця ідея більше йому не до шмиги. Проте мої спостереження за містером Фаррадеєм упродовж кількох місяців підказували, що він не з тих джентльменів, яким притаманна непослідовність — найдратівливіша риса, яка лиш може бути у працедавця. Не було жодної причини хвилюватися, що цього разу він поставиться до ідеї з автомобільною поїздкою не так захоплено, ніж раніше, і що не повторить своєї люб’язної пропозиції «заплатити за бензин із власної кишені». Втім, я поринув у роздуми про те, коли випаде найбільш вдалий момент поговорити з ним на цю тему, бо хоч, як я вже казав, послідовність містера Фаррадея ні на мить не викликала в мене сумнівів, починати розмову, коли він зайнятий чи замислений, не було змісту. Відмова за таких обставин не конче відображала б справжню позицію господаря щодо цього питання, проте, отримавши її, я вже не зміг би отак просто знову про це заговорити. Отож я мусив украй виважено обрати слушну мить.

Урешті-решт я вирішив, що найвідповідніший час для розмови — тоді, коли я подаю пообідний чай у вітальні. До тієї пори містер Фаррадей якраз повертається з короткої прогулянки пагорбами і ще не встигає поринути в читання чи писання, як зазвичай вечорами. Коли я приношу чай, містер Фаррадей згортає книжку чи газету, встає й потягується навпроти вікна, немовби в передчутті розмови зі мною.

Як на мене, час я вибрав справді вдало — усе сталося так, як сталося, тільки через прорахунок зовсім іншого характеру. Я не зважив на те, що в ту пору дня містер Фаррадей полюбляє легку, жартівливу розмову. Коли вчора по обіді я приніс чай, то знав, що він, скоріш за все, буде саме в такому настрої, як і те, що в такі моменти він зазвичай схильний добродушно балакати зі мною, а отже, я мав би вчинити мудріше й узагалі не згадувати про міс Кентон. Але ви, сподіваюся, зрозумієте, що, попросивши господаря про таку щедру послугу, я — такий уже в мене характер — мусив натякнути, що моє прохання вмотивоване і службовими міркуваннями. Отож, перелічуючи причини, чому для автомобільної виправи я обрав саме Вест-Кантрі, я — замість згадати кілька цікавих деталей із книжки місіс Саймонс і зупинитися — схибив, повідомивши, що там мешкає колишня економка з Дарлінґтон-Голлу. Напевно, я збирався пояснити містерові Фаррадею, як я в такий спосіб досліджу варіант, який, цілком можливо, стане досконалим вирішенням нинішніх дрібних клопотів у маєтку. І лише згадавши в розмові про міс Кентон, я раптово усвідомив, як недоречно далі про це говорити. Я не лише не знав, чи хоче міс Кентон знову долучитися до нашої команди, — ай, певна річ, взагалі не обговорював питання додаткового персоналу з містером Фаррадеєм з часу тієї торішньої зустрічі. Далі розповідати про свої міркування щодо майбутнього Дарлінґтон-Голлу було б, щонайменше, зухвало. Тієї миті я, мабуть, надто різко замовк і зніяковів. Бо містер Фаррадей вхопився за цю нагоду і, широко усміхнувшись, неквапом промовив:

— Ох, Стівенсе! Подружка. У твоєму віці!

Лорд Дарлінґтон нізащо б не поставив слугу в таке незручне становище. Та я не маю на думці нічого образливого щодо містера Фаррадея: він, зрештою, джентльмен із Америки й часто поводиться геть по-іншому, ніж прийнято у цих краях. Він не хотів завдати мені прикрощів, про це й мови нема, але ви, безперечно, розумієте, якою ніяковою ця ситуація виявилася для мене.

— Ніколи б не подумав, що ти такий ловелас, Стівенсе, — казав далі містер Фаррадей. — Певно, це помагає тобі почуватися молодим. От тільки не знаю, чи добре мені бути твоїм поплічником у таких сумнівних затіях.

Я, звісно, відчув спокусу негайно заперечити те, що господар отак мені приписав, але тут же похопився, що в такому разі хіба втраплю містерові Фаррадею на гачок і тільки погіршу своє становище. Тому я так і стояв зніяковіло й чекав, коли господар дасть мені дозвіл вирушити в автомобільну подорож.

Хоч я й пік раків у ту хвилину, мушу сказати, що жодним чином не звинувачую містера Фаррадея, доброго в усіх розуміннях чоловіка. Він, без сумніву, просто насолоджувався балачками, які у Сполучених Штатах є, безперечно, ознакою міцного дружнього порозуміння між господарем і працівником. Насолоджувався такою собі невинною забавою. Задля справедливості скажу, що здебільшого саме такі балачки визначали взаємини між нами ці кілька місяців, хоча, чесно кажучи, я досі не впевнений, як на них реагувати. У перші дні на службі в містера Фаррадея я раз чи двічі неабияк дивувався з того, що він мені казав. До прикладу, якось я запитав його, чи один джентльмен, якого ми чекали того дня в гості, прийде разом зі своєю дружиною.

— Борони Боже, як вона прийде! — відповів містер Фаррадей. — Тримай її подалі від нас, Стівенсе. Поведи її до конюшні на фермі містера Морґана чи ще там кудись. Порозважай її там на сіні. Може, з вас вийде добра пара.





Спершу я не міг втямити, про що господар говорить. А потім зрозумів, що він так жартує, і спробував зобразити усмішку, хоча, боюсь, на моєму лиці залишилися сліди якщо не потрясіння, то щонайменше подиву. Проте з часом я навчився не дивуватися таким реплікам і чемно усміхався щоразу, як відчував у голосі господаря жартівливі нотки. Втім, я ніколи не був до кінця певен, як саме я маю поводитись у таких випадках. Можливо, він чекав, що я від усієї душі розсміюсь або скажу щось дотепне у відповідь. Думка про це не давала мені спокою останні кілька місяців — я й досі не вирішив, як із цим бути. Цілком можливо, що в Америці працівник мусить підтримувати жартівливі розмови — тоді його вважають фахівцем своєї справи. Пригадую, як містер Сімпсон, власник шинку «Плауменс-Армс», сказав якось, що якби він був американським барменом, то не балакав би з нами ввічливо й по-дружньому, а нападав би, безцеремонно перераховуючи всі наші гріхи й вади та обзиваючи нас пияками і ще ким завгодно, аби лиш втілити той образ, у якому його хочуть бачити клієнти. А ще пам’ятаю, як кілька років тому містер Рейн, камердинер Реджиналда Мовіса, який супроводжував його до Америки, розповідав, що водій таксі у Нью-Йорку постійно звертався до пасажирів у такій манері, за яку в Лондоні його б добряче вишпетили, а то й узагалі скрутили б і затягнули у найближчий поліційний відділок.

Отож, цілком можливо, господар сподівається, що я й собі жартуватиму у відповідь на його дотепи, і думає, що я його зневажаю, коли так не роблю. Це питання, як я вже казав, не дає мені спокою. Але мушу зауважити, що балаканина — не той обов’язок, який я колись зможу сповнювати з ентузіазмом. Звикати до нових обов’язків — чудова ідея у нинішні мінливі часи, однак жартівливі балачки — то геть інший вимір. Скажімо, звідки знати напевне, що жартівлива відповідь — це саме те, чого від вас очікують у той чи той момент? Не кажучи вже про можливу катастрофу: бовкнути якийсь жарт — й одразу зрозуміти, що він був геть недоречний.

Проте не так давно я зібрався з духом і спробував належно відповісти. Я саме приніс містерові Фаррадею ранкову каву у сніданковий покій, коли він запитав мене:

— Сьогодні рано хтось каркав, як ворона. То ж не ти, Стівенсе, правда?

Я збагнув, що господар має на увазі двох циган, які проходили повз маєток уранці й, гукаючи, збирали непотрібне залізяччя. За збігом обставин, саме того ранку я міркував над дилемою, відповідати на господареві жарти чи ні, й неабияк перейнявся тим, як він розцінює мою незмінну мовчанку після його дотепів. Отож я задумався над жартівливою відповіддю, що не видалась би образливою у разі, якби я хибно оцінив ситуацію. За хвилю чи дві я мовив:

— Я б сказав, що радше як ластівка, а не як ворона, сер. Вона теж пташина перелітна.

Після цих слів я стримано усміхнувся, щоб було цілком зрозуміло, що це жарт, бо не хотів, аби містер Фаррадей з надмірної ввічливості здержував веселощі, якщо йому зненацька стане смішно від моєї ремарки.