Залишок дня

Навряд чи є сенс отак міркувати над цими питаннями, коли через сорок вісім годин я зможу віч-на-віч поспілкуватися з міс Кентон. Проте, лежачи вчора в темряві й дослухаючись, як господар готелю та його дружина наводять лад на кухні, я все ж довгенько перебирав у пам’яті уривки з її листа.

День третій • Вечір

Моском, поблизу Тавістот, графство Девон

Мабуть, варто повернутися на хвилю до того, як його світлість ставився до євреїв, бо я бачу, що питання антисемітизму стало тепер досить дражливе. Насамперед дозвольте мені прояснити ту справу з начебто забороною наймати євреїв на роботу в Дарлінґтон-Голл. Це звинувачення зачіпає безпосередньо мою царину діяльності, тож я маю повне право його спростувати. За ті роки, що я працював у його світлості, серед мого персоналу було багато працівників-євреїв, і хочу наголосити, що до них ніколи не ставилися інакше, ніж до решти, тільки через їхнє походження. Не розумію, у чому причина цих безглуздих закидів — хіба що вона криється, хоч як це смішно звучить, у тих кількох не вартих уваги тижнях на початку тридцятих, коли його світлість перебував під надмірним впливом місіс Керолін Барнет.

На ту пору місіс Барнет, вдові містера Чарлза Барнета — дуже вродливій, ба навіть чарівній, як дехто сказав би, леді — було за сорок. Вона славилася гострим розумом, і в ті дні часто можна було почути, як вона змушувала того чи того вченого джентльмена пекти раків, коли розмова за вечерею заходила про важливі тогочасні питання. Улітку 1932 року вона часто гостювала в Дарлінґтон-Голлі, де збавила не одну годину разом із його світлістю за дискусіями суспільного чи політичного характеру. Пригадую, що саме місіс Барнет запрошувала його світлість на «екскурсії» найубогішими районами лондонського Іст-Енду, де вони відвідували домівки родин, які страждали від крайньої скрути. Тому не можна сказати, начебто її вплив був геть шкідливий, адже так вона спонукала лорда Дарлінґтона ще дужче перейматися долею наших убогих земляків. Утім, ні для кого не секрет, що вона належала до організації «чорносорочечників» сера Освальда Мослі, і ті короткі розмови, що їх його світлість мав із сером Освальдом, відбулися якраз того літа. У той самий час у Дарлінґтон-Голлі сталося кілька незвичних інцидентів, які, швидше за все, і заклали хитку основу для абсурдних звинувачень.

Я називаю їх «інцидентами», хоча йдеться про зовсім дріб’язкові події. До прикладу, пам’ятаю, коли за вечерею хтось згадав про одну газету, і його світлість зауважив: «О, ви маєте на увазі ту газетку з єврейською пропагандою». А через кілька днів лорд Дарлінґтон сказав, щоб я більше не давав пожертв місцевій благодійній спілці, що регулярно стукала в наші двері, бо в її комітеті були «майже самі євреї». Я запам’ятав його слова, бо вони неабияк мене здивували: раніше його світлість ніколи не виявляв ані краплі ворожості до єврейського народу.

А потім настало те пообіддя, коли лорд Дарлінгтон покликав мене до свого кабінету. Спершу його світлість почав розмову на загальні теми, поцікавився, чи все гаразд по господарству і так далі. А потім сказав:

— Я останнім часом багато думав, Стівенсе. Дуже багато. І дещо для себе вирішив. Не можна наймати на роботу в Дарлінґтон-Голл євреїв.

— Перепрошую, сер?

— Це на благо цього дому, Стівенсе. В інтересах наших гостей. Я добре обміркував це питання, Стівенсе, і повідомляю вам своє рішення.

— Гаразд, сер.

— Скажіть-но, Стівенсе, серед нашого персоналу вони теж є, правда? Євреї, я маю на увазі.

— Двоє наших працівників, схоже, підпадають під цю категорію, сер.

— Он як, — його світлість замовк і подивився у вікно. — Доведеться їх відпустити.

— Прошу, сер?

— Мені дуже шкода, Стівенсе, але в нас немає вибору. Я мушу дбати про безпеку й комфорт своїх гостей. Запевняю вас: я ретельно обміркував це питання. Усе задля наших інтересів.

Його рішення стосувалося двох покоївок. Мені не годилося діяти, не повідомивши про цю ситуацію міс Кентон, і я вирішив зробити це того ж вечора, зустрівшись із нею за горнятком какао в її кімнаті. Варто, мабуть, сказати кілька слів про ті наші щовечірні зустрічі. Вони, хочу наголосити, були насамперед професійного характеру, хоча, звісно, час від часу ми обговорювали і звичайні теми. Ми взяли собі за звичку отак зустрічатися з простої причини: удень ми бували такі заклопотані, що інколи минав ледь не тиждень, поки нам випадала нагода поділитися бодай найважливішим. Ми розуміли, що така ситуація може зашкодити справному виконанню наших обов’язків, і вирішили, що найпростіший спосіб цьому запобігти — щовечора спілкуватися п’ятнадцять хвилин у кімнаті міс Кентон. Кажу ще раз: ці зустрічі мали насамперед діловий характер, тобто ми ділилися своїми планами щодо майбутніх подій або говорили про те, як дає собі раду той чи той новий працівник.

Повертаючись до попередньої розповіді, зазначу, що хай там як, а мене схвилювала думка про те, як я маю повідомити міс Кентон про звільнення двох її підлеглих. Обидві працювали бездоганно і — мушу це сказати, бо останнім часом єврейське питання постало дуже гостро, — я всім єством опирався наказові їх звільнити. Але мої обов’язки в тій ситуації були доволі однозначні і я нічого б не домігся, безвідповідально демонструючи свої сумніви. Завдання було непросте, і виконати його треба було з гідністю. Тому порушивши врешті це питання наприкінці нашої вечірньої розмови, я озвучив свої наміри дуже лаконічно, а на завершення сказав:

— Я поговорю з обома покоївками у своїй комірчині завтра вранці о пів на одинадцяту. Буду щиро вдячний, міс Кентон, якщо ви пошлете їх до мене. Повідомляти чи не повідомляти їх про те, що я скажу, — це рішення залишаю винятково на ваш розсуд.

Міс Кентон нічого не відповіла. Тож я повів мову далі:

— Що ж, дякую за какао. Мені вже пора лягати спати. Завтра знову багато роботи.

Після цих слів міс Кентон нарешті озвалася:

— Я не вірю своїм вухам, містере Стівенс. Рут і Сара працюють зі мною понад шість років. Я повністю довіряю їм, а вони мені. Їхня робота бездоганна.

— Я в цьому не сумніваюся, міс Кентон. Але не можна дозволяти почуттям впливати на ваші рішення. А тепер я справді мушу побажати вам доброї ночі...

— Містере Стівенс, повірити не можу, що ви собі отак сидите й повідомляєте мені цю новину таким голосом, ніби харчі замовляєте! Ви хочете сказати, що звільняєте Рут і Сару тільки тому, що вони єврейки?

— Міс Кентон, я щойно докладно пояснив вам ситуацію. Його світлість прийняв таке рішення, і нам із вами нема про що сперечатися.

— А вам не здається, що звільняти Рут і Сару з такої причини просто не по-людськи? Я такого не підтримуватиму. І не збираюся працювати в домі, де таке виробляють.

— Прошу вас, міс Кентон, не нервуйтеся і поводьтеся так, як личить особі у вашому становищі. Справа дуже проста й зрозуміла. Якщо його світлість бажає, аби певних працівників було звільнено, тут нема про що сперечатися.

— Попереджаю вас, містере Стівенс, я в такому домі не працюватиму. Якщо моїх дівчат виженуть, я піду слідом за ними.

— Не чекав я від вас такої реакції, міс Кентон. Думав, вам не треба пояснювати, що ми служимо не власним примхам і сентиментам, а бажанням нашого господаря.

— Повторюю, містере Стівенсе: якщо ви завтра звільните моїх дівчат, то візьмете гріх на душу, а я тут же піду геть.

— Міс Кентон, хочу сказати, що вам навряд чи варто висловлюватись про такі важливі речі. Нинішній світ заплутаний і підступний. Нам із вами не під силу зрозуміти багато всього, природу євреїв зокрема. Тоді як його світлість, не побоюся цього сказати, обізнаніший у цій справі і знає, що для нас найкраще. А тепер я справді мушу йти. Ще раз дякую за какао. Завтра о пів на одинадцяту. Пришліть до мене, будь ласка, обидвох покоївок.

Як тільки покоївки переступили вранці поріг моєї комірчини, я відразу зрозумів, що міс Кентон уже про все їм розповіла, бо обидві плакали. Я пояснив їм ситуацію так коротко, як тільки міг, наголосивши, що вони добре працювали й отримають хороші рекомендації. Наскільки я пригадую, вони не промовили жодного слова за всю нашу зустріч, що тривала хвилини три або чотири, і пішли так само у сльозах.