Похований_велетень

Попри це, його все одно неймовірно здивувала несподіваність того, як Вістан і Ґавейн зійшлись у сутичці. Усе сталося так, наче вони обоє зреагували на якийсь сигнал: раптом відстань між ними зникла і вони зчепились у міцних обіймах. Це відбулося так швидко, що Акселеві здалося, ніби суперники відкинули мечі й тепер тримали один одного у складному взаємному переплетенні рук. При цьому вони трохи крутилися, ніби танцівники, й Аксель нарешті побачив, що леза їхніх мечів — напевно, внаслідок величезної сили зіткнення — злилися в одне. Обоє суперників, дещо втихомирені таким розвитком подій, щосили намагалися роз’єднати зброю. Та зробити це було вкрай непросто, і обличчя старого лицаря було викривлене від напруження. Хоч Аксель і не міг роздивитися Вістанового лиця, він усе-таки помітив, як тремтять шия та плечі воїна, коли той робив усе можливе, щоби зарадити цій біді. Проте їхні зусилля були марні: з кожною секундою мечі наче склеювалися дедалі сильніше,і, здавалося, єдиним виходом було кинути зброю і почати двобій знову. Та жоден зі суперників не виявляв бажання поступитися, незважаючи на те, що ризикував у такий спосіб витратити всі свої сили... Урешті-решт щось піддалось — і леза роз’єдналися. При цьому якась темна крупинка — ймовірно, та сама субстанція, яка намертво зчіплювала їхню зброю докупи, — злетіла в повітря між ними. Ґавейн, у чиєму погляді були і подив, і полегшення, розкрутився трохи вбік і впав на одне коліно. Вістан натомість силою інерції майже повністю прокрутився навколо своєї осі й зупинився спиною до лицаря, спрямувавши вістря вільного тепер меча на хмари за скелею.

— Поможи йому, Господи, — сказала Беатрис, яка стояла поруч, і Аксель зрозумів, що цілий цей час вона спостерігала за поєдинком. Коли він знову подивився вниз, Гавейн уже опустив на землю і друге коліно. А потому високий силует лицаря викривився і повільно впав на темну траву. Він іще якусь мить пововтузився, наче засинав, намагаючись зручно вмоститись, і коли повернувся обличчям до неба, то, хоча його ноги так і залишалися підігнутими під тулубом, лицар виглядав задоволеним. Коли Вістан, стривожено крокуючи, наблизився до нього, Ґавейн щось сказав йому, проте Аксель був надто далеко, щоби розчути ті слова. Якийсь час-воїн стояв над суперником, забувши про меч, який він тримав біля боку, й Аксель побачив, як із кінчика вістря на землю падають-чорні краплі.

Беатрис притиснулася до нього.

— Хоча він і був захисником драконки, — сказала вона, — але ми від нього мали тільки добро. Хтозна, Акселю, де би ми були зараз, якби не він, і мені шкода бачити його загибель.

Аксель притиснув Беатрис до себе. Відпустивши її, він спустився трохи нижче, звідки йому було добре видно Гавейнове тіло, яке лежало на землі. Вістан мав рацію: кров дотікала тільки до невеличкого підвищення біля урвища і збиралась у калюжу без ризику перелитися через край. Від цього видовища Акселя охопила туга, та він також почував іще щось — хоча те почуття й було віддалене і розмите, — що великий гнів, який тлів у його душі, нарешті згаснув.

— Браво, пане! — вигукнув Аксель. — Тепер уже нічого не стоїть між вами та драконкою.

Вістан, який цілий той час стояв, утупивши погляд у загиблого лицаря, повільно, дещо похитуючись, підійшов до підніжжя насипу, і коли він подивився вгору, то виглядав наче вві сні.

— Я давним-давно навчився, — сказав він, — не боятися Смерті під час бою. Та все одно під час поєдинку мені здалося, що я чую в себе за спиною її тихі кроки. Вік віком, але він майже мене переміг.

Помітивши нарешті меча, затиснутого в руці, воїн зробив порух, наче збираючись устромити його в підніжжя насипу. Та в останню мить, коли вістря вже майже зайшло в землю, зупинився і, випроставшись, сказав: «Чи не рано ще витирати меч? Чому би крові лицаря не змішатися з кров’ю драконки?»

Він піднявся схилом насипу, все ще похитуючись, ніби п’яний. Зачепивши по дорозі Акселя та Беатрис, він перехилився через каміння і зазирнув у яму, а плечі його піднімалися й опускалися з кожним подихом.

— Добродію Вістане, — лагідно сказала Беатрис. — Ми дуже хочемо побачити, як ви вб’єте Квериґ. Але після того ви поховаєте бідолашного лицаря? Мій чоловік утомився, і йому потрібно берегти сили на решту дороги.

— Він був родичем ненависного Артура, — сказав Вістан, повертаючись до Беатрис, — але я не залишу його воронам. Не сумнівайтеся, пані: я про нього подбаю, і можливо, навіть покладу його в цю саму яму, поруч із істотою, яку він так довго охороняв.

— Тоді покваптеся, пане, — сказала Беатрис, — і покінчіть із цим: Бо, хоча драконка і слабка, ми не заспокоїмося, не переконавшись у її смерті.

Проте Вістан мовби зовсім не чув її слів. Він спрямував погляд на Акселя, і було помітно, що воїнові думки літають десь дуже далеко.

— Усе гаразд, пане? — врешті запитав Аксель.

— Добродію Акселю, — сказав Вістан, — можливо, що це наша остання розмова. Тому дозвольте запитати вас іще раз: чи ви не той благородний брит із мого дитинства, котрий колись їздив нашим селом, ніби мудрий принц, сіючи в нас помисли про те, як уберегти від війни старих і дітей? Якщо ви це пригадуєте, то прошу вас: чесно скажіть мені, перш ніж ми попрощаємося.

— Якщо я і був тим чоловіком, то сьогодні я бачу його лише крізь пелену дихання цієї істоти, й він виглядає мені телепнем і мрійником, хоч і з хорошими намірами. І він страждав від того, що врочисті клятви зійшли нанівець у жорстокому кровопролитті. Були й інші, хто розносив саксонськими селами вістки про ті домовленості, проте якщо моє обличчя викликає у вас якісь почуття, то навіщо припускати, що то був хтось інший?

— Пане, я подумав про це, коли ми познайомилися, та не був певен. Дякую за вашу відвертість.

— Тоді й ви, будь ласка, дайте мені відверту відповідь на одне запитання, бо це гнітить мене від нашої вчорашньої зустрічі, а якщо зовсім чесно — то, можливо, й набагато довше. Добродію Вістане, той чоловік, котрого ви запам’ятали, — один із тих, кому ви мрієте помститися?

— Що ти таке кажеш, муже? — Беатрис кинулась уперед, ставши між Акселем і воїном. — Яка ворожнеча може бути в тебе з цим воїном? А коли й так, то йому доведеться спершу вбити мене.

— Пан Вістан веде мову про шкуру, яку я скинув задовго до нашої з тобою зустрічі, принцесо. Про шкуру, яка, як я сподівався, давно зітліла на забутій стежці.

Він звернувся до Вістана:

— Що скажете, пане? Меч ваш іще не висох. Якщо ви прагнете помсти, то нагода перед вами — тільки благаю вас захистити мою дорогу дружину, котра так за мене тремтить.

— Тим чоловіком я колись звіддаля захоплювався, і це правда, що потому я часто хотів, аби його було жорстоко покарано за участь у зраді. Та зараз я бачу, що в його діях не було підступності й що він бажав блага і для свого народу, і для нашого. Якби я зустрів його знову, пане, то відпустив би з миром, хоча я і знаю, що мир тепер не може протриматися довго. А зараз, друзі, пробачте, але мені потрібно спуститися вниз і закінчити своє завдання.

Унизу в ямі ні положення, ні поза драконки не змінилися: якщо чуття попередило її про наближення незнайомців — особливо того, котрий уже спускався крутою стінкою ями, — то Квериґ нічим цього не видала. Чи, може, вона почала виразніше, ніж до того, піднімати й опускати спину під час дихання? Чи частіше розплющувати і заплющувати око? Аксель не міг визначити достеменно. Та, поки він розглядав істоту, котра лежала внизу, йому спало на думку, що кущ глоду — єдиний живий організм у ямі, крім неї, — став для неї джерелом неабиякої утіхи і що навіть тепер вона бачить його своїм внутрішнім зором та прагне до нього. Аксель усвідомлював, що думка ця химерна, та що довше він дивився, то більш правдоподібною вона йому здавалася. Бо ж звідки раптом самотньому кущу взятись у такому місці, як це? Хіба не могло бути так, що сам Мерлін посадив його тут, аби драконка мала товариство?

Вістан продовжував спускатися, тримаючи меча оголеним. Він майже не відводив погляду від того місця, де лежала драконка, — так ніби чекав, що вона несподівано підніметься, перетворившись на величезного демона. Одного разу він послизнувся і був змушений увіткнути меча в землю, щоби не з’їхати вниз на спині. Через цей випадок униз каскадом посипалися камінці та гравій, але Квериґ навіть не поворухнулася.