Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 65 из 74



— Справді? Гострота леза важлива, добродію Вістане, я не заперечуватиму. Та хіба не надто її переоцінюють? Уміння рухатися, розумна стратегія, холоднокровна відвага... І дещиця дикості, щоби зробити воїна непередбачуваним! Ось, пане, що визначає результат двобою. А ще впевненість у тому, що твоя перемога догодить Господові. Тож дайте старечим плечам відпочити. Крім того, хіба не буває так, що меча, який залишається в піхвах, вихоплюють надто пізно? Я стояв так не на одному полі бою, переводячи подих, і мене заспокоювало те, що меча я вже видобув і що він готовий до битви, а не буде ще протирати очі й питати мене, чи день зараз, чи ранок, поки я силкуватимуся ним гідно скористатись.

— Отже, це ми, сакси, ставимося до мечів безсердечніше, ніж ви. Адже ми вимагаємо, щоби вони не спали ніколи, навіть у темряві піхов. От, наприклад, мій меч. Йому добре знайомі мої звички. І він знає, що після ковтка повітря він неминуче скуштує смаку плоті й крові.

— Просто відмінність у звичаях, пане. Це нагадало мені про одного сакса, котрого я колись знав, — чудового чоловіка, — і як одного разу холодної ночі ми з ним збирали хмиз для багаття. Я обрубував гілки зі сухих дерев мечем, а він, пліч-о-пліч зі мною, обламував їх голіруч, іноді допомагаючи собі тупим каменем. «Друже, ти що, забув, що маєш гостре лезо меча? — запитав я його. — Навіщо уподібнюватися пазуристому ведмедеві?» Та він не хотів мене і слухати. Тоді я думав, що він із глузду зсунувся, та зараз ви відкрили мені очі. Навіть у мої роки завжди є чого повчитися!

Вони обоє коротко засміялись, а потому Вістан сказав:

— Можливо, сер Ґавейн, для мене це більше, ніж просто звичай. Мене завжди вчили, що, навіть поки мій меч пронизує одного супротивника, я вже маю подумки готуватися пронизати наступного. Тож якщо вістря притупилося, сер, і лезо хоча би на мить сповільнилося, зачепившись за кістку чи застрягнувши у ворожих нутрощах, я точно запізнюся завдати наступного удару, а від цього може залежати: закінчиться поєдинок для мене перемогою чи поразкою.

— Маєте рацію, пане. Гадаю, що то мій старечий вік і довгі роки миру зробили мене таким байдужим до цього. Відтепер я наслідуватиму ваш приклад, але наразі мої коліна підгинаються після важкого сходження і я прошу вас дати мені цю маленьку поблажку.

— Звичайно, сер, робіть так, як вам зручно. Я лише поділився з вами думкою, яка прийшла мені до голови, коли побачив, як ви сперлися на меч.

Раптом Едвін перестав співати, а почав кричати. Він раз за разом вигукував одні й ті самі слова, тож Аксель, повернувшись до Беатрис, яка стояла поруч із ним, тихо запитав:

— Принцесо, що він хоче?

— Він кричить, що там, на горі, лігво якогось розбійника. Благає нас піти за ним туди.

Вістан і Ґавейн обоє втупили в Едвіна погляд, у якому проглядався сором. Хлопчик іще якийсь час покричав і пошарпав мотузку, а тоді раптом замовкнув, гупнув на землю і виглядав так, наче от-от заплаче. Запала дуже довга, як усім здалося, мовчанка, і чути було тільки завивання вітру.

— Сер Ґавейн, — урешті сказав Аксель. — Ми сподівалися на вас. Скиньмо маски. Ви захисник драконки, чи не так?

— Так, пане, — Ґавейн обвів очима кожного по черзі, включно з Едвіном, і в погляді його наростала непокірність. — Її захисник, а віднедавна — ще і єдиний друг. Ченці роками її підгодовували, прив’язуючи тварин там само, де ви прив’язали козу. Але тепер вони всі пересварилися між собою, і Квериґ передчуває зраду. Проте в моїй вірності вона впевнена.

— Тоді, сер Ґавейн, — сказав Вістан, — якщо ваша ласка, скажіть, чи ми зараз стоїмо близько до лігва драконки?

— Вона близько звідси, пане. Ви таки знайшли дорогу сюди, хай вам і пощастило натрапити на цього хлопчину, котрий і привів вас.

Едвін, скочивши на ноги, знову почав співати, лише цього разу тихо та монотонно.

— Можливо, на пана Едвіна ще чекає велике майбутнє, — сказав воїн. — Підказує мені чуття, що як учень він швидко перевершить свого вбогого наставника й одного дня здійснить для свого народу великі подвиги. Можливо, не менш великі, ніж ті, які здійснив Артур в ім’я свого народу.

— Та де там, пане! Ви про цього хлопчину, котрий ото виспівує і рветься з прив’язі, наче йому клепки бракує?

— Сер Ґавейн, — перервала їхній діалог Беатрис, — скажіть виснаженій старій жінці, якщо ваша ласка. Як вийшло так, що такий доблесний лицар, як ви, та ще й небіж великого Артура, став захисником драконки?

— Пані, можливо, добродієві Вістану самому кортить усе пояснити...

— Навпаки, я прагну почути вашу розповідь не менше, ніж пані Беатрис. Але на все свій час. Спершу потрібно з’ясувати от що. Мені відв’язати пана Едвіна і подивитися, куди він побіжить? Чи ви, сер Ґавейн, самі покажете нам дорогу до лігва Квериґ?



Сер Ґавейн порожнім поглядом подивився на Едвіна, який намагався звільнитися від мотузки, й зітхнув.

— Залиште його там, де він є, — важко сказав він. — Я відведу вас.

Лицар випростався на повний зріст, витягнув меча зі землі й з обережністю повернув його до піхов.

— Дякую вам, сер, — сказав Вістан. — Я вдячний, що нам не доведеться наражати хлопчика на небезпеку. Зрештою, зараз я міг би вгадати дорогу і без провідника. Нам потрібно піднятися до тих скель на вершині сусідньої гори, правильно?

Сер Ґавейн знову зітхнув, подивився на Акселя, наче просячи про допомогу, і понуро похитав головою.

— Правильно, сер. Скелі зусібіч оточують яму, а вона чималенька. Яма глибока, мов каменярня, й у ній спить Квериґ. Добродію Вістане, якщо ви справді надумали стати з нею до бою, вам доведеться спуститись усередину. І зараз я запитаю вас, пане: ви дійсно замислили піти на таке божевілля?

— Заради цього я здолав довгий шлях, сер.

— Добродію Вістане, — сказала Беатрис, — пробачте, що стара жінка втручається у вашу розмову. Ви щойно посміялися з нашої кози, та на вас чекає великий бій. Якщо лицар вам не допомагатиме, дозвольте принаймні нам відвести козу на вершину гори і кинути її в яму. Якщо вам доведеться боротися з драконкою самотужки, то хай хоча б отрута сповільнить її рухи.

— Дякую, пані, ваша турбота знайшла відгук у моєму серці. Хоча дрімота Квериґ і створила би для мене сприятливі умови, та все ж застосовувати отруту я не хотів би. Крім того, мені забракне терпіння чекати ще півдня чи більше, щоби дізнатися, чи драконка отруїлася своєю вечерею.

— Тоді покінчімо з цим, — сказав сер Ґавейн. — Ходімо, пане, я вас поведу.

І додав, звертаючись до Акселя та Беатрис:

— Друзі мої, зачекайте тут, заховавшись від вітру за каїрном. Очікувати вам доведеться недовго.

— Але ж, сер Ґавейн, — сказала Беатрис, — дорогу на цю гору ми з чоловіком подолали. І на ту, останню, також піднімемося, якщо шлях безпечний.

Сер Гавейн знову безпорадно похитав головою.

— Добре, друзі, ходімо всі разом. Гадаю, нічого поганого з вами не станеться, та й мені буде спокійно у вашій присутності. Ходімо, друзі, до лігва Квериґ, але розмовляйте якомога тихіше, щоби не потривожити її сну.

Поки вони піднімалися стежкою, вітер поступово вщух, хоча їм усе виразніше здавалося, що вони от-от торкнуться неба. Лицар із воїном розмірено крокували попереду них, один до одного схожі на двох старих друзів, котрі вийшли подихати свіжим повітрям, і незабаром між озброєними чоловіками та літнім подружжям утворилася велика дистанція.

— Принцесо, це безглуздя, — сказав Аксель, ідучи. — Навіщо нам дертися догори слідом за цими добродіями? І хто знає, які небезпеки чигають на нас попереду? Повернімося назад і зачекаймо поруч із хлопчиком.

Але Беатрисин крок залишався рішучим.

— Ми повинні йти далі, — сказала вона. — Акселю, візьми мене за руку і не дозволь мені зневіритися. Бо тепер мені здається, що це я більше боюся, що імла розсіється, а не ти. Там, біля того каміння, я пригадала, що колись давно погано повелася з тобою, муже. Відчуваєш, як моя рука тремтить у твоїй від думки, що ми можемо пригадати той мій учинок? Що ти тоді мені скажеш? Відвернешся й підеш геть, покинувши мене на цій пустельній горі? Десь у глибині душі мені хочеться побачити, як цей відважний воїн, котрий іде попереду нас, загине, та я не хочу, щоби ми з тобою одне від одного ховалися. Ні, Акселю, я не ховатимусь! А ти? Роздивімося добре дорогу, яку ми з тобою пройшли разом, — байдуже, чи в пітьмі ми йшли, чи під лагідним сонцем. І якщо воїнові й справді доведеться стати з драконкою до бою в її ж таки лігві, зробімо все, що зможемо, щоби підтримати його. Попередження, висловлене у правильному місці, чи у вирішальну мить, коли він потребуватиме отямитися після жорсткого удару, може змінити перебіг битви.