Художник хиткого світу

Але я відійшов від теми. Намагався пригадати деталі візиту Сецуко минулого місяця.

Як я, напевно, вже казав, Сецуко, гостюючи в нас, більшість першого дня збула на веранді за розмовами з сестрою. Десь уже під вечір, коли мої доньки занурилися в жіночі балачки, я, пригадую, пішов шукати внука, який кількома хвилинами раніше побіг углиб дому.

Я саме йшов садовим коридором, аж почувся важкий глухий удар, від якого весь будинок аж здригнувся. Розхвилювавшись, я поквапився до вітальні. У цю пору доби наша вітальня здебільшого лежить у тіні, і після залитої сонячним світлом веранди моїм очам знадобилося кілька секунд, щоб переконатися, що Ічіро там немає. Відтак почувся ще один удар, а потім ще і ще, і голос Ічіро, який викрикує щось на кшталт «Вйо! Вйо!» Ці звуки долинали з сусідньої кімнати, в якій стояло піаніно. Я підійшов ближче, на хвильку прислухався і тихенько відсунув перегородку.

На відміну від вітальні, у цій кімнаті було багато сонця впродовж усього дня. Вона наповнювалася променистим, яскравим світлом, і якби була трішки більшою, то могла б стати ідеальним місцем для сімейних трапез. Був період, коли я використовував її для зберігання своїх картин і художнього начиння, але тепер, окрім німецького піаніно, в кімнаті майже нічого не було. Поза всяким сумнівом, саме тому, що ця кімната не була заставлена всіляким непотребом, мого внука тягнуло сюди так, як і раніше на веранду; бо, заглянувши в кімнату, я побачив, як Ічіро скаче долі, гупаючи ногами, і, наскільки я зрозумів, вдає з себе вершника, що мчить на коні безкраїми просторами. Позаяк він був повернутий до мене спиною, Ічіро не відразу зрозумів, що за ним спостерігають.

— Оджі! — повернувшись, сердито вигукнув він. — Хіба ти не бачиш, що я зайнятий?

— Вибач, Ічіро, я не хотів.

— Я не можу зараз гратися з тобою!

— Вибач мені. Але я почув, як весело ти граєшся, й вирішив тебе запитати, чи можна я постою і подивлюся.

Ічіро на мить роздратовано глянув на мене, а тоді знехотя мовив:

— Добре, заходь. Але сиди тихо. Я зайнятий.

— Авжеж, авжеж, — з усмішкою сказав я. — Дуже дякую тобі, Ічіро.

Мій онук не зводив із мене гнівливого погляду, поки я пересікав кімнату і всідався біля вікна. Напередодні ввечері, коли Ічіро з матір’ю до нас приїхали, я подарував йому альбом і набір кольорових олівців. І тепер я помітив на татамі той самий альбом і кілька розкиданих олівців навколо нього. Бачив, що на перших кількох аркушах щось намальовано, і вже було збирався підняти альбом і роздивитися ближче, та цієї миті Ічіро раптом знову продовжив гру, яку я перервав своєю появою.

— Вйо! Вйо!

Я трохи за ним поспостерігав, але все ж ніяк не міг збагнути, які саме сцени він розігрує. Ічіро то знову імітував їзду верхи, то неначе боровся з численними невидимими ворогами. Водночас він безперестанку бурмотів якісь репліки собі під ніс. Я щосили намагався зрозуміти, що саме він говорить, але наскільки мені вдалося розчути, це були не слова, а просто якийсь набір звуків.

Вочевидь, хоч як він намагався не звертати на мене уваги, моя присутність йому таки заважала. Декілька разів він несподівано завмирав, так і не завершивши якийсь рух, неначе у нього раптом зникало натхнення продовжувати, але потім знову повертався до гри. Зрештою, йому це набридло, і він гепнувся на підлогу. Я подумав, що, може, варто йому поаплодувати, але вирішив, що краще не треба.

— Нічого собі, Ічіро. Але скажи, будь ласка, кого це ти імітував?

— Вгадай, Оджі.

— Гм-м. Може, лорда Йошіцуне? Ні? Воїна-самурая? Гм-м. Може, тоді ніндзю? Ніндзю Вітру?

— Оджі, холодно. Дуже-дуже холодно.

— Тоді сам скажи, кого ти оце вдавав?

— Одинокого рейнджера!

— Кого?

— Одинокого рейнджера! Хай Йо Сільвер!

— Одинокого рейнджера? Це такий ковбой?

— Хай Йо Сільвер! — Ічіро знову кинувся навскач, цього разу намагаючись імітувати кінське іржання.

— Ічіро, де ти навчився гратися в ковбоїв? — трохи поспостерігавши, зрештою, запитав я, та внук продовжував галопувати і ржати. — Ічіро, — сказав я вже суворіше, — зупинися на хвильку і послухай. Цікавіше, значно цікавіше бути, наприклад, лордом Йошіцуне. Хочеш, розкажу тобі чому? Послухай, Ічіро, Оджі зараз тобі все пояснить. Ічіро, послухай свого Оджі-сана. Ічіро!

Можливо, я занадто підняв голос, бо він раптом зупинився й налякано глипнув на мене. На хвильку я втупився у нього поглядом, а потім зітхнув і сказав:

— Ічіро, вибач, будь ласка, що я перервав твою гру. Звісно ж, ти можеш гратися в будь-кого. Навіть у ковбоя. Пробач своєму Оджі-сану. Він просто на хвильку забувся.

Мій онук і далі не зводив із мене погляду, аж раптом я зрозумів, що він от-от розплачеться або ж вибіжить геть із кімнати.

— Ічіро, будь ласка, просто продовжуй так само бавитися.

Ічіро ще зо хвилину пильно дивився на мене, а потім раптом закричав:

— Одинокий рейнджер! Хай Йо Сільвер! — і знову пустився навскач. Він гупав іще дужче, ніж перше, і від ударів здригалася вся кімната. Я ще трохи за ним поспостерігав, а відтак нагнувся й узяв його альбом.

Перші чотири чи п’ять аркушів Ічіро використав без пуття. Техніка у нього була геть непогана, але самі начерки — трамваїв і поїздів — так і залишилися недомальовані. Ічіро побачив, що я розглядаю його альбом, і притьмом підбіг до мене.

— Оджі! Хто тобі дозволив дивитися на мої малюнки? — він спробував вихопити в мене альбом, але я підняв його над головою.

— Заспокойся, Ічіро, і не будь такий недобрий. Оджі просто хотів подивитися, що ти намалював тими олівцями, які він тобі подарував. Він же має на це право, — я опустив альбом і розгорнув його на першому малюнку. — Ічіро, в тебе дуже добре вийшло. Гм-м. Але знаєш що, в тебе могло б вийти ще краще, якби лиш ти цього захотів.

— Оджі не можна дивитися на мої малюнки!

Він іще раз спробував вихопити альбом, і мені довелося затулити його від рук Ічіро.

— Оджі! Віддай мені мій альбом!

— Годі, Ічіро, перестань. Дай Оджі подивитися. Ічіро, домовмося так: принеси мені он ті олівці, і ми разом щось намалюємо. Оджі покаже тобі, як малювати.

Ці слова спричинили вкрай несподівану реакцію. Мій онук миттю перестав намагатися вихопити альбом і кинувся збирати розкидані по підлозі олівці. А коли знову підійшов до мене, його манера поведінки змінилася, в ній з’явилося якесь захоплення. Він вмостився поруч й подав мені олівці, уважно за мною стежачи та не кажучи ні слова.

Я розгорнув альбом на новій сторінці і поклав його перед ним на підлозі.

— Ічіро, найперш я хотів би подивитися, як малюєш ти. А потім Оджі вирішить, чи зможе він якось покращити твою роботу. Що б ти хотів намалювати?

Мій онук геть принишк. Він замислено дивився на чистий аркуш паперу, але й не поворухнувся, щоби почати малювати.

— Може, намалюєш щось із того, що вчора впало тобі в око? — запропонував я. — Щось, що ти побачив, коли щойно до нас приїхав.

Ічіро продовжував дивитися на альбом. А потому підняв очі і запитав:

— Оджі справді був колись відомим художником?

— Відомим художником? — засміявся я. — Ну, можна і так сказати. А що, твоя мама так каже?

— Батько казав, що колись ти був відомим художником. Але тобі довелося перестати малювати.

— Ічіро, я просто вийшов на пенсію. Усі виходять на пенсію, досягаючи певного віку. Так і має бути, це заслужений відпочинок.

— Батько казав, що тобі довелося перестати малювати. Бо Японія програла війну.

Я засміявся, а потім нагнувся уперед і взяв до рук альбом. Перегорнувши кілька сторінок назад, почав розглядати онукові начерки трамваїв і підняв один із них на відстань витягнутої руки, щоб краще роздивитися.

— Розумієш, Ічіро, коли досягаєш певного віку, тобі хочеться від усього відпочити. Твій батько теж перестане працювати, коли доживе до мого віку. Колись і тобі буде стільки ж років, скільки мені, і тобі теж захочеться відпочити. А тепер, — я розгорнув альбом на чистому аркуші і знову поклав його перед Ічіро, — що ти мені намалюєш?