Художник хиткого світу

Я усміхнувся у відповідь і сказав:

— Як і ти, Мацудо. Твої цілі були не менш грандіозні. Зрештою, це ж ти написав той маніфест для нашої кампанії проти Китаю. Ці твої прагнення скромними не назвеш.

Ми обидва знову засміялися. Потім він сказав:

— Оно, ти, мабуть, точно пам’ятаєш, як я колись називав тебе наївним. Як кепкував із твого вузького світогляду, притаманного всім художникам. Ти тоді так на мене злився. Що ж, видається, широти світогляду тоді бракувало нам обом.

— Правду кажеш. Але якби ми зуміли краще все розгледіти, то таким, як ми з тобою, Мацудо — хтозна? — можливо, нам удалося б утнути щось справді хороше. Тоді енергії й відваги нам не бракувало. У нас, мабуть, їх було аж через край, раз ми наважилися розпочати таку справу, як ота наша кампанія «Нова Японія», пам’ятаєш?

— Авжеж. Тоді проти нас діяла могутня сила. Ми могли б легко здатися. Певно, Оно, ми тоді були дуже рішуче налаштовані.

— Але водночас, я, наприклад, ніколи чітко не розумів, що відбувається. Мав вузький світогляд, як ти правильно підмітив. Що там казати, навіть тепер мені важко уявити той світ, який простягається поза межами нашого рідного міста.

— Нині мені важко уявити навіть той світ, який простягається поза межами мого саду, — відповів він. — Тож цілком може бути, що тепер у тебе ширший світогляд, Оно.

Ми знову засміялися, й Мацуда надпив зі своєї чашки.

— Але не варто себе даремно обвинувачувати, — сказав він. — Принаймні ми працювали в ім’я того, у що вірили, і зробили все, що могли. Просто зрештою виявилося, що ми з тобою цілком пересічні люди. Пересічні люди без особливого дару розуміти, що ж насправді відбувається. Нам попросту не пощастило бути пересічними людьми у такі часи.

Згадка Мацуди про сад змусила мене перевести погляд у тому напрямку. Стояло тепле весняне пообіддя, й пані Сузукі не зачинила до кінця перегородку, тож я добре бачив яскраві сонячні відблиски на відполірованих дошках веранди. У кімнаті гуляв легенький вітер і приносив із собою ледь відчутний запах диму. Я зіп’явся на ноги і підійшов до перегородки.

— Від запаху гару мені досі стає не по собі, — зауважив я. — Ще зовсім недавно це означало бомбардування й пожежі, — якийсь час я продовжував розглядати сад, а тоді сказав: — Через місяць уже п’ять років, як немає Мічіко.

Мацуда нічого не відповів. А потім я почув, як він каже:

— Нині запах диму зазвичай означає лише те, що хтось із сусідів прибирає в саду.

Десь у глибині дому пробив годинник.

— Пора годувати коропів, — сказав Мацуда. — Ти й не уявляєш, скільки мені довелося сперечатися з пані Сузукі, щоб вона дозволила мені знову годувати коропів. Колись я це постійно робив, але кілька місяців тому зашпортався об один із каменів у саду. Після того мені довелося довго її впрошувати.

Мацуда підвівся й, насунувши на ноги солом’яні сандалі, що стояли на веранді, вийшов у сад, а я за ним. У дальньому кінці саду виблискував ставок, і ми обережно пішли до нього стежкою, викладеною камінням і оточеною встеленою мохом землею.

Стоячи на краю ставка і дивлячись у його зелену воду, ми раптом почули якийсь дивний звук, і обидва підняли голови. Неподалік поверх огорожі на нас дивився хлопчик років чотирьох чи п’яти, який обіруч міцно тримався за гілку. Мацуда всміхнувся й гукнув:

— А, Бочан! Доброго дня!

Хлопчина ще трохи на нас подивився й чкурнув геть. Мацуда усміхнувся і почав кидати у воду корм.

— Сусідський хлопець, — сказав він. — Щодня у цей час він вилазить на дерево, щоб подивитися, як я годую рибу. Але він дуже сором’язливий, і щоразу, коли я намагаюся з ним заговорити, він утікає, — Мацуда тихо захихотів. — Я часто думаю, нащо він із дня в день витрачає на це сили. Тут же нема на що дивитися. Просто якийсь старигань із ціпком, який стоїть над ставком і годує своїх коропів. Цікаво, що його в цій сцені так приваблює.

Я знову глянув на те місце над парканом, де ще мить тому виднілося обличчя хлопчика, і сказав:

— Що ж, нині тобі було чим його здивувати. Сьогодні він побачив двох стариганів із ціпками, які стояли над ставком.

Мацуда радісно засміявся й продовжив кидати корм у воду. Два чи три чудових коропи підпливли до поверхні, і їхня луска засяяла на сонці.

— Військових офіцерів, політиків, бізнесменів, — сказав Мацуда. — Їх усіх обвинувачували в тому, що сталося з нашою країною. Але щодо таких, як ми, Оно, то наш внесок завжди вважався мізерним. Тепер усім байдуже до того, що колись робили такі люди, як ми з тобою. Вони дивляться на нас і бачать лише двох стариганів із ціпками, — він усміхнувся до мене і продовжив годувати рибу. — Тому ми тепер єдині, кому не байдуже наше минуле. Коли такі, як ми з тобою, Оно, оглядаємося назад на своє життя й бачимо, що не все в ньому було правильно, то це не байдуже тільки нам самим.

Та навіть вимовляючи ці слова, Мацуда тоді поводився так, що годі було повірити, буцімто він безнадійно розчарувався в житті. І, певна річ, не було жодних підстав, щоб він зустрів свою смерть розчарованим. Може, він і справді оглянувся на своє життя й зрозумів якісь свої хиби, але неодмінно побачив і багато такого, чим міг би пишатися. Бо ж, як він сам і підмітив, такі, як ми з ним, можуть задовольнятися думкою, що хай що би ми вчинили, ми це зробили в ім’я того, у що свято вірили. Ми, звичайно, наважувалися на сміливі кроки і часто дивилися на світ однобоко; але це достойніше, аніж через брак волі чи відваги так ніколи по-справжньому й не перевірити своїх переконань. Бо ж якщо маєш тверді переконання, то настає момент, коли вже просто негідно ухилятися від чіткої позиції. Я певен, що, оглядаючись на своє життя, Мацуда думав так само.

Одна подія з минулого згадується мені особливо часто — це сталося в травні 1938 року, відразу після того, як мене нагородили премією Фонду Шіґети. До того часу я вже встиг отримати безліч нагород і відзнак, але, на думку більшості людей, премія Фонду Шіґети була ключовим досягненням для будь-якого художника. Крім того, як я пригадую, того самого тижня ми завершили нашу кампанію «Нова Японія», яка виявилася дуже успішною. Отож тоді, як я отримав премію, ми мали безліч приводів для святкувань. Пригадую, як того вечора я сидів у «Міґі-Хідарі» посеред своїх учнів і колег, які знай пригощали мене випивкою й виголошували хвалебні промови на мою честь. Тоді у «Міґі-Хідарі» навідалося безліч моїх знайомих, щоб особисто привітати з отриманням премії; пригадую навіть, як приходив начальник поліції, з яким я доти ніколи не був знайомий. І хоча того вечора я був справді щасливий, ця премія, на диво, не принесла мені ні відчуття тріумфу, ні відчуття самореалізації. Ба більше, все це я відчув лише декілька днів потому, опинившись за містом, у горбистій провінції Вакаба.

Я там не був шістнадцять років — відколи покинув віллу Морі-сана, сповнений рішучості і водночас страху, що майбутнє моє виявиться геть невтішним. І хоча за ці роки я перервав усі формальні зв’язки з Морі-саном, але й надалі цікавився новинами про свого колишнього вчителя, тож добре знав, що його репутація в місті дедалі погіршувалася. Його намагання додати європейського впливу в традицію Утамаро врешті стали сприймати як украй непатріотичні, і хоч час від часу і з’являлися звістки про його виставки, вони рідко мали успіх і завжди відбувалися в чимраз менш престижних місцях. Ба більше, я від кількох людей чув, що він змушений заробляти на життя, ілюструючи популярні журнали. Водночас я не сумнівався, що Морі-сан стежив за моєю кар’єрою і напевно знав, що я став лауреатом премії Фонду Шіґети. Отож коли того дня я зійшов з поїзда на сільській станції Вакаба, то чудово усвідомлював усі зміни, що сталися за цей час.

Стояло сонячне весняне пообіддя, коли я вирушив до вілли Морі-сана горбистою стежиною через ліс. Я йшов повільно, насолоджуючись прогулянкою тими місцями, які колись так добре знав. І весь цей час прокручував у голові, що може статися, якщо ми з Морі-саном знову зустрінемося лицем до лиця. Можливо, він прийме мене як шанованого гостя; або, може, поводитиметься зі мною так само холодно і байдуже, як під час моїх останніх днів на віллі; або ж він може ставитися до мене так само, як за тих часів, коли я був його улюбленим учнем — тобто так, наче ніяких фундаментальних змін у наших статусах і не відбулося. Останній варіант його поведінки видався мені найімовірнішим, отож, пригадую, я почав думати, як мені на це реагувати. Я був рішуче налаштований не повертатися до давніх звичок і не звертатися до нього «сенсей»; натомість планував звертатися до нього як до колеги. І якщо він уперто відмовлятиметься визнавати мій нинішній статус, то я скажу, приязно всміхаючись, щось на кшталт такого: «Бачите, Морі-сан, мені не довелося заробляти собі на життя ілюструванням коміксів, як ви колись боялися».