Художник хиткого світу

— Хотілось би знати, — сказав я Сецуко, яка саме в нас гостювала, — чи тоді, коли я розмовляв із Джиро, вони вже вирішили припинити домовини.

— Цим точно можна було б пояснити ту нервовість, яку батько помітив у його поведінці, — відповіла Сецуко. — А він ніяк не натякнув на їхні наміри?

Але навіть тоді, лише через тиждень після зустрічі з Джиро Міяке, я заледве міг пригадати, про що ми розмовляли. Того надвечір’я я, звісно ж, досі думав, що його заручини з Норіко будуть оголошені з дня на день і що я спілкуюся з майбутнім членом нашої сім’ї. Тож зосередив усю свою увагу на тому, щоб цей молодик хоч трохи розслабився у моїй присутності, тому не надав аж такого значення змісту нашої короткої розмови дорогою до трамвайної зупинки і ще декілька хвилин опісля, поки ми там стояли.

Попри це, прокручуючи всю цю історію упродовж наступних кількох днів, я раптом подумав, що, можливо, саме та зустріч і посприяла їхньому рішенню припинити домовини.

— Цілком можливо, — сказав я Сецуко, — що Міяке почувався зганьбленим після того, як я побачив його місце роботи. Може, йому заново відкрилися очі на те, яка прірва пролягає між нашими сім’ями. Зрештою, вони так часто згадували цей факт під час розмови, що не випадає вважати його звичайною формальністю.

Одначе скидалося на те, що Сецуко вважала таку теорією непереконливою. А ще вона, повернувшись додому, напевно обмінювалася з чоловіком здогадками щодо невдалих заручин Норіко. Адже цього року повернулася вже з власними теоріями — чи принаймні з теоріями Суічі. Отож мені довелося знову пригадувати ту розмову з Міяке і сприймати її вже з інакшого погляду. Але, як уже сказав, я заледве міг пригадати зміст балачки лише за тиждень після неї, а тепер минуло вже більше року.

Утім, мені пригадався один діалог, якому я досі не надавав великого значення. Ми з Міяке саме дійшли до головної вулиці і стояли навпроти будівлі компанії «Кімура», чекаючи кожен на свій трамвай. Пригадую, як Міяке сказав:

— Ми отримали сьогодні на роботі погану новину. Президент нашої материнської компанії помер.

— Мені дуже прикро це чути. Він уже був у літах?

— Мав ледве за шістдесят. Я ніколи не мав нагоди особисто з ним познайомитися, але, звичайно ж, бачив його фотографії в нашій періодиці. Він був видатний чоловік, і тепер ми всі почуваємось осиротілими.

— Це, мабуть, великий удар для вас усіх.

— Так і є, — відповів Міяке, на хвилю замовк, а тоді продовжив: — Щоправда, я й мої колеги в офісі почуваємося дещо спантеличеними, бо не знаємо, як правильно висловити нашу повагу до небіжчика. Розумієте, річ у тім, що президент компанії наклав на себе руки.

— Справді?

— Так. Задушився газом. І схоже на те, що спочатку він намагався вчинити собі харакірі, бо на животі у нього знайшли незначні подряпини, — Міяке зажурено потупився. — У такий спосіб він хотів вибачитися перед компаніями, якими орудував.

— Вибачитися?

— Безсумнівно, наш президент почувався відповідальним за певні справи, в яких ми були задіяні в часі війни. Двох працівників, які обіймали керівні посади, американці вже звільнили, але, вочевидь, президенту видалося, що цього недостатньо. Своїм учинком він хотів попросити вибачення від імені нас усіх у тих сімей, які втратили на війні своїх рідних.

— Але навіщо, — сказав я, — мені здається, це вже занадто. Таке враження, що світ уже геть збожеволів. Майже щодня з’являються повідомлення про те, що ще хтось учинив самогубство, щоб таким чином попросити пробачення. Пане Міяке, як ви вважаєте, хіба це не нівечення життя? Бо ж, зрештою, якщо ваша країна веде війну, і ви щосили намагаєтеся їй допомогти, то у цьому немає нічого ганебного. Навіщо ж тоді вибачатися, вкорочуючи собі віку?

— Пане, поза всяким сумнівом, ви маєте рацію. Але, правду кажучи, працівники компанії полегшено зітхнули. Нарешті ми відчуваємо, що можна забути про минулі гріхи і почати дивитися у майбутнє. Наш президент спромігся на справді великий учинок.

— Але й занапастив своє життя. Через такі думки безліч наших найкращих чоловіків збавляють собі віку.

— Так, пане, прикро, що так відбувається. Іноді мені здається, що ще дуже багатьом варто було б віддати власне життя, але ці люди надто боягузливі, щоб відповісти за свої вчинки. І тому виконання цього благородного жесту лягає на плечі лише таких людей, як наш президент. Безліч чоловіків знову повернулися на ті самі посади, які вони обіймали в роки війни. Багато з них аж ніяк не кращі за воєнних злочинців. Це вони мали б просити вибачення.

— Я розумію, про що ви, — відказав я. — Але тих, що вірно працювали задля нашої країни і боролися за неї, не можна називати воєнними злочинцями. Боюся, нині цією фразою надто зловживають.

— Але, пане, саме ці чоловіки збили нашу країну на манівці. Ясна річ, заради справедливості вони мали б визнати свою відповідальність. Це ж справжнісіньке боягузтво — відмовлятися визнати свої помилки. А коли ці помилки вони чинили від імені всієї країни, то це найжалюгідніше боягузтво.

Невже того надвечір’я Міяке справді мені все це сказав? Можливо, я плутаю його слова з тим, що цілком міг би сказати Суічі. Таке дуже навіть ймовірно; зрештою, я ж ставився до Міяке як до майбутнього зятя, й тому він у моїй голові міг почати асоціюватися з моїм справжнім зятем. Ясна річ, фразочки на кшталт «найжалюгідніше боягузтво» радше прозвучали б із уст Суічі, аніж від добродушного Міяке. Утім, я досить впевнений у тому, що подібна розмова таки відбулася на трамвайній зупинці того дня, й мені дивно, що мій співрозмовник вирішив звернутися до такої теми. Що ж до фрази «найжалюгідніше боягузтво», то вона точно належить Суічі. І справді, тепер я певен, що почув її від Суічі того вечора після церемонії поховання праху Кенджі.

Ми чекали понад рік, коли з Маньчжурії прибуде прах мого сина. Комуністи, як нам повсякчас повторювали, дуже все ускладнили. А коли його прах — разом із прахом іще двадцяти трьох юнаків, які загинули під час тієї безнадійної спроби прорватися через мінне поле, — таки прибув, ми не мали жодних гарантій, що це останки саме Кенджі. «Але якщо прах мого брата таки перемішаний, — писала мені тоді Сецуко, — то він перемішаний лише з прахом його бойових товаришів. Нам нема на що нарікати». Отож ми прийняли цей прах за прах Кенджі і два роки та місяць тому відбули запізнілу церемонію поховання.

А посеред церемонії на кладовищі я помітив, як Суічі сердито іде геть звідтіля. Коли запитав Сецуко, що найшло на її чоловіка, вона миттю прошепотіла: «Прошу, пробач йому, він погано почувається. Це лише через недоїдання, але він уже кілька місяців не може оговтатися».

Однак пізніше, коли гості церемонії зібралися у мене вдома, Сецуко сказала:

— Батьку, будь ласка, постався до цього з розумінням. Такі церемонії дуже засмучують Суічі.

— Як зворушливо! Я й не знав, що вони з твоїм братом були такі близькі.

— Вони з Кенджі чудово знаходили спільну мову, коли зустрічалися, — відповіла Сецуко. — Крім того, Суічі ототожнює себе з такими людьми, як Кенджі. Він каже, що на їхньому місці міг легко опинитися й він.

— Але хіба це не додає підстав відбути церемонію поховання?

— Пробач, батьку, Суічі аж ніяк не хотів, щоб це сприйнялось як неповага. Але за минулий рік ми відвідали безліч таких церемоній, коли ховали друзів і бойових товаришів Суічі, і щоразу він дуже злився.

— Злився? На що він злився?

Але у дім почало сходитися ще більше людей, і мені довелося урвати нашу розмову. Лише пізно ввечері того ж дня я зміг поговорити з самим Суічі. Багато гостей досі не розійшлося і сиділо у вітальні. Я помітив самотній високий силует свого зятя в іншому кінці кімнати; він розсунув заслони, за якими відкривався сад, і, повернувшись спиною до гомону розмов, дивився в темряву. Я підійшов до нього і сказав:

— Суічі, Сецуко сказала мені, що такі церемонії тебе злять.

Він обернувся й посміхнувся.

— Гадаю, що так. Я починаю злитися, коли мені в голову лізуть різні думки. Про змарновані життя.