Острів Сріблястих чайок

Ще трохи, і він зовсім зник. З моря потягло запахом прілих водоростей, частіше й частіше навколо спліскувалася риба. Раптом над головою мандрівників просвистів крилами птах.

— Крижень, — впізнав птаха по цьому звуку аспірант. — Берег близько. Вночі, та ще й у гніздовий період, крижневі нічого робити у відкритому морі.

— Який там берег! Відкрите море, — заперечив Грицьвар.

— Берег, — наполягав аспірант.

Калабуха продовжувала мчати кудись у зоряну безодню. Вмостившись на колінах Володимира Петровича, безтурботно спав Мариман. Він тільки зрідка здригався, мабуть, бачив у сні якісь котячі неприємності.

— Грицьваре, чи завжди ця несамовита течія буває біля Бичкових Вод? — поцікавився він.

— Ні, три-чотири рази на початку літа. Восени щось не помічали. І буває вона недовго, чотири-п'ять годин, — пояснив хлопець.

Подорож серед зірок тривала.

Раптом калабуха захиталась і зупинилась. Зашумів прибій.

— Берег, — зрадів аспірант. Вони вийшли, хитаючись від утоми, на невідомий берег. Грицьвар витягнув з човна шматок брезенту і розіслав на піску. Мандрівники повалилися на жорстку підстилку і відразу поснули. Було тихо, тільки ритмічні подихи прибою порушували нічну тишу.

Грицьвар посміхнувся у сні. Пустотлива Надя — сусідська дівчинка — непомітно підкралася до альтанки, де він спав, простягла, руку між виноградними лозами і міцно схопила хлопця за вухо.

— Ось я тебе спіймаю! Знатимеш тоді! — Грицьвар замахується рукою і… прокидається. Але хтось таки справді тягне його за вухо. Грицьвар глянув і раптом схопився.

— Пустуха! Моя Пустуха! — закричав. — Звідки ти взялася?

Прокинувшись, Володимир Петрович побачив цікаву сцену: Грицьвар тримав у руках величезну пекінську качку і весь час повторював:

— Пустуха! Моя Пустуха!

А недалечко на березі, окутаний ранковими сутінками, розташувався цілий табун таких же білих пекінських качок. Вони, збившись докупи, ще спали.

— Розумієте, позавчора цих качок з бичководівської ферми потягнула течія, — схвильовано розповідав хлопець, — а тепер вони знайшлися і… І… — несподівано Грицьвар замовк і, мов загіпнотизований, втупився очима в якийсь темний предмет, що виднівся трохи далі.

— Наша фелюга! Це ж наша стара фелюга! — І хлопець, забувши про качку, щодуху побіг піщаним берегом, — Я не помилився. Фелюга! — пролунав здалеку його голос.

… На далекому горизонті, за легкою завісою туману, з'явився краєчок сонця. Грицьвар не повертався. Володимир Петрович зійшов на невеликий піщаний пагорб. Перед ним лежав невеликий, плоский піщаний острів, позбавлений будь-якої рослинності. Але вся поверхня цього острова була вкрита якимсь дивним, білим як сніг покривалом. Борисенку здалося, що воно ворушиться. Так-так, ворушиться. Зненацька повітря здригнулося, наче від пориву вітру — казково біле покривало знялося й розсипалось у ранковому небі безліччю галасливих птахів.

— Сріблясті чайки! Чайки! Скільки ж їх! Скільки їх тут! — пристрасно шепотів аспірант, простягаючи до неба руки.

Володимир Петрович, мов зачарований, попрямував до пташиної хмари.

А Грицьвар, з властивою. рибалкам акуратністю і діловитістю, досліджував таємничу бухту. На кожному кроці траплялося щось загадкове.

… Ось стирчить, наполовину засипаний піском, великий червоноокий буй. Звідки принесла течія такого велетня? А он там видніється човен, борт якого зовсім стлів, але назва човна збереглася — «Перкаріна». Та це ж бичководівський дуб! Як він потрапив сюди? А ось «жвак» — потерті об пісок і зібрані морськими хвилями в безформну купу рибальські сітки. Ну, а звідки і як вкрало море звичайнісінький телеграфний стовп з гірляндою блискучих ізоляторів, з обривками іржавого Дроту?

Грицьвар уважно розглядав кожну знахідку. І пригадалася йому розповідь бувалого рибалки — діда Микити — про таємничі острови, які рибалки називають бабанами[5]. Дід розповідав, що ці острови раптово з'являються в морі і так же несподівано зникають. «Оце, мабуть, і є справжня бабана, — розмірковував хлопець. — Тут море складає все, що вкрало у Бичкових Водах: пісок, човни, різний мотлох…» Була тут і знаменита зелена бочка: море вже встигло наполовину присипати її піском. Грицьвар відкопав бочку, підкотив її до фелюги, потім не поспішаючи почав оглядати суденце. Хлопець добре знав цю фелюгу, — на ній возили корм для качок. Фелюга була стара, маленька, трохи більша від звичайного «дуба», і ходила під парусом. В носовій частині був невеликий трюм, на кормі — малесенький, на трьох чоловік, кубрик. Всі бичководівські підлітки вчилися плавати під парусами на цій фелюжці. На ній здійснив свій перший рейс і Грицьвар. Фелюга була зовсім справна. На палубі лежав згорнутий парус. Управління діяло безвідмовно. Забравшись у кубрик, Грицьвар знайшов у шафі запас продовольства, картоплю, пшоно, цукор, сіль, дві пляшки олії і, звичайно, безліч сухих бичків. А в трюмі було повно зерна — корм для качок. Ось тільки прісної води у бачку не було. Але ця обставина Грицьвара зовсім не турбувала. Він знав, як на острові можна дістати прісну воду.

Поки хлопець оглядав фелюгу, качки з усіх боків оточили судно і підняли нестерпне ґелґотання. Особливо голосно і ображено кричала Пустуха. Голос своєї улюблениці Грицьвар міг розрізнити серед тисячі качачих голосів. Почувши цей знайомий концерт, Грицьвар виліз на палубу і глянув на сонце. Він добре визначав час по сонцю. «Так і є, вже дев'ята година, час годувати качок», — подумав він і, захопивши на палубі відро, поліз у трюм по зерно; і тут, на далекому острові, качки точно дотримувались режиму, встановленого на бичководівській фермі.

Нагодувавши птахів, Грицьвар взяв у кубрику чавунець і пішов у свій табір готувати сніданок.

Це був чудовий острів. Справжнє царство сріблястих чайок. «Острів Сріблястих чайок», — так у думці назвав Володимир Петрович цей шматок піщаної мілини, куди його закинула таємнича бичководівська течія. Він дякував долі за цю послугу. Аспірант ходив дуже обережно, щоб ненароком не наступити на безпорадних пташенят, які копошилися всюди. Борисенко закільцював кілька десятків молодих чайок, зібрав багато погадок, сфотографував безліч гнізд.

І тут подекуди траплялися розорені гнізда. Хто ж усе-таки, буває на цьому безлюдному далекому острові, про існування якого, певно, ніхто й не знає?

Чайки зустрічали непроханого гостя гнівними криками, а батьки беззахисних пташенят, що причаїлися в гніздах, сміливо кидалися на нього, і Борисенку досить часто доводилося захищатись.

Були на острові і гнізда крижнів, куликів. Володимир Петрович довго ще бродив у цьому царстві пернатих. Тільки відчувши, що зголоднів і добре-таки стомився, повернув у бухту. Ішов він, як і раніше, повільно, обережно ступаючи серед гнізд. І раптом зупинився. Зупинився так, немов побачив перед собою готову до смертного стрибка кобру: біля розореного гнізда сріблястої чайки виднілися чіткі сліди криволапої ступні. Це були сліди Рудого Жука. Аспірант довго не міг відвести погляду від цього, здавалося б, звичайного відбитку людської ноги.

— Виявляється, це страховище проникло й сюди і вже тут розпочало все нищити, — у думці сказав він і, міцно стиснувши кулаки, додав: —Ну, доберуся ж я до тебе!

— Гляньте, Мариман спіймав, — сказав Грицьвар, коли Володимир Петрович підійшов до бухти. Хлопець тримав за лапку чималенького мертвого звірка.

Аспірант оглянув його і кинув котові, який нетерпляче ждав своєї здобичі.

— Звичайнісінький сірий ховрах, — ніяк не здивувався аспірант.

— Що ховрах — це я й сам знаю. Але звідки він узявся на цьому острові? З неба звалився, чи що?

— Тут ти, Грицьваре, не помилився. Таки справді з неба звалився. В цьому йому допомогли чайки.

— Чайки?

— Авжеж. Не віриш? А ось подивись, — Володимир Петрович витягнув з рюкзака гумовий мішечок, дістав звідти загорнуту в папір сіру кульку і передав її Грицьварові. Той покрутив у руках.

5

Назва «бабани» походить від назви птахів баб (пеліканів), які іноді відпочивають на таких островах.