Острів Сріблястих чайок

Острів не справдив надій Борисенка. По суті, тут нічого було робити. Стомлений і похмурий, повернувся він у бухту.

— Обідати сідайте, — стримано запросив його Грицьвар.

Володимир Петрович проголодався і не примусив хлопця повторювати запрошення. Він сів біля столика, який уміло склав Грицьвар з рибальських грузил. Хлопець поставив перед ним сковорідку з яєчнею.

«Знову яєчня! У цих краях, напевно, їдять тільки яйця», — мимохіть подумав аспірант і поклав на кусень хліба ароматну традиційну їжу бичководців. Їв з апетитом, і раптом біля вогнища, де з чимось порався Грицьвар, помітив гірку шкаралупин з яєць… чайок. Страшна догадка блискавично пронизала аспіранта, він повільно підійшов до вогнища і впевнився, що не помилився — це справді були шкаралупи з яєць сріблястих чайок. Тоді Володимир Петрович чіпко схопив свого супутника за плечі і так трусонув, що у Грицьвара з голови злетіла тюбетейка.

— Це злочин! Та ти знаєш, що за це під суд… — повільно промовив він.

Не розуміючи, що, власне, сталося, хлопчина часто заблимав очима.

— За віщо це? Яєчка свіжі… з гнізда. Яєчня…

— Яєчня! Яєчня! — гнівно закричав Борисенко. — Яєчня — це ж загибель, смерть чайок. Розумієш?

— Чайок? Не… не розумію. — Грицьвар подивився на Володимира Петровича такими чистими й невинуватими очима, що тому стало шкода хлопця, і він, нарешті, відпустив його. Потім люто швиргонув сковорідку, з якої на пісок вивалилися шматки яскраво-оранжевої яєчні.

— Послухай, Грицьваре! Чи знаєш ти, що всі птахи — чайки, дикі качки або, нарешті, ластівки — все це загальнонародне добро? — поцікавився Володимир Петрович.

— Розумію.

— А чи знаєш ти, що чайки не тільки прикрашають море, а ще й допомагають колгоспникам?

— Мартини рибу жеруть. Це я добре знаю.

— Не всі чайки рибу їдять. Багато з них, наприклад великі чайки, залітають далеко в степ і виловлюють там ховрахів, мишей, знищують шкідливих жуків.

— Ховрахів? — недовірливо перепитав Грицьвар. — Не бачив я ще такого. За частування оце, — він ткнув пальцем у перевернуту сковорідку, — пробачте. А якщо вже лаяти за мартинячу яєчню, то треба лаяти діда Жука. Рудого Жука.

— Рудого Жука, — машинально повторив аспірант і відразу пригадав частування рудобородого господаря бичководівського готелю.

— Так, кажеш, Рудого Жука? — наступав він на Грицьвара.

— Авжеж, діда Жука. Він і свиней відгодовує насидженими мартинячими яйцями, і всіх господарок селища потай забезпечує ними. Ось чому в наших Бичкових Водах і курей не тримають. Невигідно.

— Ось воно що… — протяг Борисенко. А він теж добрий захисник птахів! Уже два рази їв цю страшну яєчню. Аспірантові чомусь пригадалася величезна червоноока свиня, яку він бачив за вікном готелю, і тільки тепер зрозумів, чого не вистачало бичководівським вулицям. Не вистачало традиційних, у яскравому вбранні півнів і курей, що так люблять копошитися у дорожній пилюці.

Володимира Петровича нудило. Він мовчки почав ходити біля багаття, не звертаючи ніякої уваги на Грицьвара. А той з розкритим ротом дивився на цього чудного чоловіка і ніяк не міг зрозуміти, чого він так розхвилювався.

«Свині і Рудий Жук зжерли пташине населення цілого острова, — розмірковував аспірант. — Тисячі й тисячі прекрасних птахів щезли в ненажерливій пащі хижака. Та це ж жахливо».

— Зараз же на берег! Не гаючи ні хвилини, поговорити з цим Жуком-чайкоїдом! — люто заволав Володимир Петрович.

Та коли калабуха вже була готова до зворотного рейсу і Мариман зайняв своє капітанське місце, Борисенко несподівано змінив рішення.

— Рудий Жук нікуди від нас не втече. Діждемося вечора, коли птахи на ночівлю злетяться. Треба на сріблястих чайок подивитися, — сказав він Грицьварові вже зовсім спокійно.

Хлопець дуже зрадів цьому, бо вже давно мріяв половити бичків біля острова і зварити знамениту юшку.

Володимир Петрович знову пішов блукати по острову. Тепер він знав, чиї це сліди були на всьому острові. Рудий Жук, певно, щодня здійснював сюди свої розбійницькі наскоки.

А Грицьвар тим часом відплив човном на сотню метрів од берега і, кинувши якірець, почав ловити бичків на сіпалку — вудку на короткій паличці. Перший улов, звичайно, дістався ненажерливому Мариманові.

ОСТРІВ СРІБЛЯСТИХ ЧАЙОК

У нічній темряві калабуха мчала з дивовижною швидкістю. Грицьвар дивився на зірки, що мерехтіли в небі і відбивалися в темному дзеркалі води, і ніяк не міг зрозуміти, як це могло трапитись… Адже спочатку все було добре. Вони чудово повечеряли. Юшка вдалася на славу. Потім уже в сутінках склали в калабуху речі і зіпхнули її у воду. Мотор відразу ж завівся, і човен, мов птах, помчав спокійним нічним морем до далекого селища, що привітно світилося вогнями.

А тепер… ось уже, мабуть, другу годину якась невідома сила тягне їх у відкрите море. Володимир Петрович мовчки сидить на банці, іноді намагається навіть проспівати якусь пісню. Грицьвар не сердиться: він людина міська і не уявляє, чим усе Це може скінчитися.

Раптом замовк мотор. Спробував завести — не заводиться. «Треба перевірити свічу», — подумав він. Дістав з ящика ключі і, попросивши Володимира Петровича трохи повеслувати, сам нахилився до мотора й почав відгвинчувати свічу.

Весла лежали у човні вздовж борту, а кочети — під банкою. Це Грицьвар добре пам'ятав і тому не звернув уваги на те, як довго вовтузиться аспірант, як він чомусь присвічує своїм кишеньковим ліхтариком, щось перекладає. Потім безтурботно сказав:

— Здається, немає одного весла.

— Весла немає, — мов луна, тремтячим голосом повторив Грицьвар, здригнувшись від такого страшного повідомлення, і випустив у море свічу.

До берега лишалося не більше милі. Здавалося, зовсім близько, майже поруч, миготіли рибцехівські вогні.

— Спробуємо одним веслом, — почув Грицьвар.

— Нічого не вийде, — відповів він, гарячково обмацуючи ребристе дно човна, немовби шукав не весло, а крихітний рибальський гачок. Весла не було. Воно залишилося під кущем очерету на острові, який давно зник у нічній темряві. Забули і якірець.

Грицьвар ще раз глянув на берег і не повірив своїм очам: вогники рибцеху блимали вже далеко ледь помітними цяточками. Берег віддалявся. Опустивши руку за борт, хлопець одразу ж відчув тугий струмінь води і мовчки зіщулився від жаху: калабуху підхопила страшна течія. Ніхто з бичководців не знав, куди несе вона свої жертви…

Навкруги зірки і темрява. Здавалося, калабуха пливе у якомусь фантастичному міжпланетному просторі.

Володимир Петрович не хвилювався. Викине ж їх нарешті десь на берег, йому навіть подобалася ця спокійна, казково красива подорож серед зірок. А в голові були все ті ж думки про Рудого Жука. Тепер аспірант не мав сумніву в тому, що саме Жук написав анонімного листа. Для чого тільки треба було Жуку надряпати те прохання? Тут було над чим розміркувати. Все частіше й частіше він пригадував розмову з професором. Здається, припущення вченого щодо всяких там зон акумуляції, нових островів не мали ніякої реальної підстави. Браконьєри знищують чайок. Це реально.

— Зліва по борту буй, — перервав роздуми аспіранта Грицьвар.

— Який буй?

— Звичайнісінький. Відгороджувальний.

— Берег?

— Ні, відкрите море.

Справа, попереду, Борисенко побачив крихітний червоний вогник, який весь час підскакував.

— Цими буями огороджено закрите море. Тут риба плодиться… Нас тягне туди, де ніхто не плаває, — пояснив Грицьвар. — Спробуємо одним веслом гребти до буя. Він на якорі. Можливо, вдасться якось затриматись до ранку… — запропонував хлопець.

Гребти одним веслом було важко. Але все-таки калабуха трохи змінила курс. Червоний вогник почав повільно наближатися, і вже здавалося, ось-ось човен доторкнеться до рятівної бочки, що обросла молюсками. Тоді можна буде пришвартуватися до неї і чекати дня. Але буй-прослизнув біля самого борту калабухи, і незабаром червоний вогник, немов дратуючи, глузливо кивав їм далеко позаду.