Хроніки Південного

Радіостанція M–1 безперервно крутить концерт «Фойє» в клубі «Анапіліс» у Паланзі. Спочатку на це ми не звертали уваги, бо нас це ніби й не стосується, оскільки все, що цікаве, відбувається не в нас. А потім Мінде каже: давай, їдемо! І щось клацнуло в голові – авжеж, чом би й ні? А як? Бабла то нема. В тому розумінні, що я трішечки ще маю, але Мінде конкретно з голою сракою. Втім, ясно, що подорожувати, коли не маєш бабла, – значно крутіше. Все одно платити за автобусний квиток – повний абсурд. По MTV показують кліпи, і там теж усі ті, що вільні й незалежні, їздять автостопом, ніхто квитків не купує. Тому – вперед автостопом. Ми подивилися «Тупий і ще тупіший», тому абсолютно зрозуміло, що подорожувати автостопом буде бомбезно весело. Моніка саме поїхала з батьками в Палангу, казала, що зупинилися начебто на вулиці Вітовта, будинок номер п’ятдесят п’ять. Є шанс зустрітися…

На початку подорожі здавалося, що справді скоро побачимося. Від Куршєнського переїзду нас підібрав такий мовчазний діяч на «Опелі Аскона». Зупинився, пообіцяв підкинути нас до Куршєнаю. Підкинув. Здавалося, що в нього така робота – збирати по узбіччях різних там безталанних, бо він усе робив дуже серйозно і дорогою нісенітниць не плів. Але біля Куршєнай ми застрягли. Спочатку ми стрибали, рисувалися по-всякому, проте ніщо не допомагало. Мабуть, ще й зіпсувало справу, бо всі тільки газу добавляли. Ми заспокоїлися і стояли мовчки.

– Про що думаєш? – запитує Мінде.

– Не знаю, сильно спекотно. Яйця паряться.

– Ти дурний, я в таку погоду весь час без трусів.

– І як?

– Ну, кльово.

Ми починаємо верзти різну маячню, головне, щоб римувалося:

Я: Яйця парить біля Куршєнаю

Мінде: Це нічого, буде сіно

Я: до Паланги відвезіть

Мінде: у «Анапіліс» ведіть

Мінде: Давай, зробимо плакат: МИ БЕЗ ТРУСІВ!

Ми нареготались, і час пролетів непомітно. Вже вирішили плентатися додому, як раптом зупинилась якась жіночка, і після обіду ми вже були у Паланзі. Навішали їй лапші, що ми – студенти. Самі не знали, чому так сказали, може, щоб у неї не виникало зайвих питань. Студенти вічно без бабла і можуть їздити автостопом, а школярі – хтозна – може, з дому втікають?

У крамниці біля пошти купили поїсти: кефір з батоном – це добре, щоб шлунок напхати. Вирішили піти пошукати, де Моніка зупинилась. Її будинок мав бути поруч з головною поштою. Але не схоже на те, що тут хтось здає кімнати відпочивальникам. Вона ніби говорила про приватний будинок. У мене в голові крутиться – вулиця Вітовта п’ятдесят п’ять, і нічого тут не зміниш. А в такому натовпі народу все одно нічого не побачиш, навіть якби вони тут і мешкали. Дзвоню з головної пошти в Шяуляї, може, її братко скаже, де батьки зупинились. Оператор кілька разів намагається з’єднати, проте на тому кінці ніхто не відповідає. Ясно – братко сам удома сидіти не буде, а коли й буде, то точно не сам, тому слухавку навряд чи візьме. Ми подзвонили нашим батькам, переказали вітання від моря, а вони так і залишились з відпалими щелепами. Ми ще трохи потинялися на місці і погнали шукати того «Анапіліса».

Я не переконаний на сто відсотків, що добре запам’ятав адресу. Мабуть, знову наплутав, але щось мені тут не подобається. Хтось тут щось накрутив – або Моніка, або її батьки. Хтось явно мене дурить, і я чогось тут не вловлюю. Чомусь це майже вже не дивує мене, я й до цього зауважив, що в житті хтось інший за мене робить вибір і таким чином звільняє від головоломок. Одначе їх не меншає.

Коли добралися до «Анапіліса», зрозуміли, що хоч тут нам несамовито поталанило. Про купівлю квитків навіть не йшлося, той клуб – дерев’яна хатинка на курячих ніжках. Якщо тут почне грати «Фойє», все буде чутно наскрізь, а надворі ще й краще, не треба паритися всередині. А насамкінець, коли про квитки ніхто не питатиме, можна зайти туди, зблизька подивитися на Мамонтоваса. Тоді сміливо можна вважати, що ми були на концерті.

Отже, невідомо, де було більше людей – всередині чи назовні. Спочатку всі сиділи, схрестивши ноги на рюкзаках, згодом розрухалися, почали стрибати, випендрюватися, як хто міг. Дівки просто поїхали дахом. Вони на нас не звертали жодної уваги. Здавалося, що всі втюрилися в Мамонтоваса. Не просто втюрилися, як у якогось там Брайнадамса чи Джорджмайкла, які закордоном і до них не дістанешся, але так, ніби вони всі через місяць за нього заміж зібралися, і тому тепер звертатимуть ще на когось увагу, що б ти там не робив.

Концерт завершився, всі ще погукали: «Фойє! Фойє!». Мамонтовас помахав ручкою через віконце – і всі розійшлися. Хто додому, хто до кабака святкувати далі. А ми що? Ми ще погнали на центральну вулицю Басанавічюса, але там стояв суцільний бумчик зі всіх кав’ярень одночасно. Кинули око, що можна купити перекусити, проте там паршивий хот-дог – п’ять літів. Ну, ні! Хто тут купуватиме?

Словом, нічого цікавого на вулиці Басанавічюса немає, а за нею взагалі нічого немає. Пройшлися морським узбережжям, а там тільки-но й дивись, щоб не наступити на парочки, які тискалися в дюнах. Нам теж, мабуть, треба десь вмоститися і спробувати поспати. Знайшли в дюнах трохи віддалене місце, щоб вітер з моря не задував, і намагаємось подрімати. А навколо – і ближче, і далі – чортзна-хто покрикує, ходить, і нам здається, що зараз прийдуть мєнти і нас пов’яжуть. Може, й не найгірший варіант – спали б у відділку, може, й нічого. Судячи по голосах, мєнтів тут нема. Фанів «Фойє» теж. Здригаємося від волання налиганих морозів: дух, ідеш сюдииии! Мені, бля, по*уй… Лежу й міркую, як швидко все перевернулося. Зовсім недавно я й сам міг погорланити разом з ними, а тепер лежу й тіпаюся. Правда, вони п’яні, мало що могли б нам зробити, однак все одно домахалися б. Бо в нас вигляд не той, бо лежимо тут, бо, бля, на*уй, що тут таке, а?! Лежу, складаю в думках базар, послідовність ударів: ніжка, кулак, коліно, вертушка не гірше, ніж у Ван Дама. Як підскочу, як ногою вмажу прямо у щелепу. Непомітно втомившись у роздумах, засинаю. Але лайно! Поспати не вийде – холодно, а п’яних морозів замінюють пташки, які щебечуть, як оскаженілі. Та чого тут хотіти, їм, мабуть, теж холодно. Світанок. Далі лежати нема жодного сенсу, краще піти, хоч зігріємося. Тому підводимося й прямуємо у шяуляйському напрямку, туди, де будемо «стопати» автівки. Я роздумую про те, що десь тут неподалік спить Моніка, майже відчуваю її тепло.

– Ну, і як тобі без трусів? – запитую в Мінде.

– Нормально.

– Колючок не налізло?

– Колючки можуть налізти тільки в труси, а коли ти без трусів, то все випадає.

– Ні, ну тобі точно треба до Індії. Уяви, стоїш ти собі десь в автобусі і тільки чуєш, що твої яйця якийсь дід мне. А ти без трусів.

– Як вмазав би в пику.

– Ага, мазальник знайшовся.

– Їй-богу.

– Ну, ну.

– А чого ти тут про яйця з самого ранку?

– Хтозна на кого нарвемося. Ніколи не знаєш, на кого нарвешся – на підара, фальшиві бакси чи ще щось.

– Тільки не починай.

– Та добре, але одна річ мене завжди дивувала. Бабла тобі не бракує, а ти задля нього стільки чудиш і маєш клопіт.

– Розумієш, я нічого не можу зі собою зробити. Все одно мені бракує того бабла.

– А навіщо тобі бабло? В тебе майже все є. Батьки не тиснуть, весь час підкидають на дрібні витрати.

– Ну, ясно, що так. Однак клептомани крадуть теж не від злиднів, чи не так? Вони просто не можуть стриматися, щоб чогось не стирити. Зі мною теж щось схоже, тільки я не краду. Якщо не брати до уваги металу з гірки Салдуве, точніше з того, що залишилось від пам’ятника армії-визволительці. Але це можна вважати майже патріотичною діяльністю – допомагаєш демонтувати пам’ятник окупаційної влади і штовхаєш метал на благо побудови нової Литви. Загалом, коли я щось одержу, воно мене більше не цікавить. Отримав магнітофон, комп, подивився, потицяв – все, треба чогось іншого. Думаєш, якщо це матимеш, усе зміниться, втім, нічого не змінюється. Згодом починають снуватися думки, що треба ще чогось, і тоді вже все буде чікі-пікі. І не допомагають жодні медитації, думки лізуть все одно. Не знаю, важко сказати, навіщо мені бабло. Я можу його й не витрачати, головне, щоб було і текло між моїми пальцями, як вода.