Хроніки Південного

Над водою здіймається імла. Чого ти боїшся? Чомусь вважаєш по-дитячому, що хтось тебе затягне вглиб. І тоді, та звідки тоді взяти той спокій? Лякає не страх втопитися, хоча ноги шпортаються у водоростях, а те, що хтось затягне тебе вглиб. А хто там? Та звідки знати – хтось із казок дитинства. Або мов з того мультика про їжачка в тумані. З боку річки плине чийсь спокійний голос, а тут, у ставку, чуєш, що понесе тебе не до берега, а затягне вглиб. І тут тобі – гаплик, і це буде не так, як тоді, коли провалився з тими ковбасами, не так, як коли мєнти спакували, і навіть не так, коли програли фінальну гру, хоча тоді здавалось, що це все – гірше бути не може. А тут відчуваєш, як тебе затягне вглиб таке лихо, що навіть смерть порівняно не настільки страшна, як це засмоктуюче лихо, що годі описати. Опускаєш углиб ставка ноги, а там вода крижана. Це вам не глибина романів Гессе, де відчуваєш вир, але знаєш, що нічого лихого не трапиться. Тут усе реальніше. Однак коли логічно роздумувати, то навпаки – романи Гессе існують, а тут нічого немає, окрім водоростей, риб та імли над водою. Ноги грузнуть у глину чи мул, й найстрашніша річ, котра може жити у ставку, це – п’явки. Втім, усе навколо здається живим, і сам ставок – мов паруюча воляча спина. А найбільш живе місце – там, у глибині. Моторошно, бо там холодно, і в такій холоднечі лише лиха істота може жити. Коли поруч була б якась людина і мене бачила, мій страх би випарувався вмить. А коли нема нікого, то може засмоктати вглиб. Я усвідомлюю, що це все – безглуздя, ніхто не засмокче, проте стрибаю у воду і за мить – назад на берег. І саме тому, що це все – безглуздя, і знаєш, що нічого лихого з тобою не трапиться, саме тому й може щось трапитися, коли ніхто тебе не бачить і жодного свідка нема. Чудовисько Нессі тому й існує, бо ніхто його не бачив.

Дорогою додому я роздумував, що можна багато про це розповідати, та як оповісти, чому боїшся купатися в сутінках у ставку. Тому не зможу, і навіть не намагатимуся. Правда, люди розповідають про те, як бачили НЛО, як зустрічалися уві сні на даху. А тут – лише ставок з жабами та п’явками. Тут нікого нема, але страшно. Боїшся, і не можеш розповісти чому. А головне, що те, чого немає, але боїшся, і є реальнішим за все інше. Реальніше за оригінальні кепки Chicago Bulls, реальніше за Мачерніса, Гессе, і навіть за новозеландську гаку чи Достоєвського. Той холод з глибини реальний.

Коли порівнювати: боїшся дістати ще раз від того каратиста, боїшся останньої пісні на танцях і ламбади, боїшся передати м’яча Барану, боїшся митників на кордоні та мєнтів на базарі, а також курв у Ганновері, та залишитися на ніч у тому місті, хоча в газеті про тебе написали, що ти – безстрашний боєць. Це все – просто гівно, коли порівнювати з тою холоднечею, яка в сутінках підіймається з дна ставка. Незважаючи на те, що в ставку з тобою нічого лихого не може трапитися, боїшся цього зовсім по-іншому, найсерйозніше.

І навпаки: стоїть дуб посеред поля, здається – гора спокою, особливо увечері, коли стелиться серпанок. Бодай піди, обійми і стій, як той чередник Лапінас, коли обіймав свою липу. Хоча розумієш, що кабани з лісу можуть роздерти твою дупу тільки так.

Та що я тут верзу, потрібно змінити тему. Просто літо було довгим, а коли час затягується, зазвичай нема про що розповісти.

29

Коли я повернувся у Шяуляй, довго на місці не топтався, не клеїв дурня і не зображав з себе кота, що сере.

Вирішив зустрітися з Монікою. Це ж не буде страшніше, ніж залізти в сільський ставок у сутінках. Сподіваюся, що вона нарешті набалакалась зі всією своєю родиною вдосталь і пороздавала всі гостинці.

Побачивши мене, Моніка раптом як кинулась на шию, ми відразу опинилися в траві. Нараз я усвідомив, що то значить книжечки ціле літо читати, замість того, щоб спортом займатися. Напевне, я не втримав рівновагу з несподіванки. Все усередині закипіло, і холоднеча ставка здавалась просто жартом, майже вигадкою. Вона тішилась як дитина. Не лишилося жодної думки, шо Моніка не чекала на мене або щось не так. Літо пішло їй на користь, і вона знову набула литовської зовнішності. Можливо, навіть більше, ніж до поїздки у Шотландію. Волосся випрямлене і пофарбоване у якийсь невизначений житній колір. Довга полотняна суконка мала вигляд до кінця не обробленої. На ногах шкіряні сандалі, а на шиї підвіска майже зі свастикою.

– Ти після літа трошки змінилась, – кажу.

– Подобається?

– Ще б пак.

– А мені подобаєшся ти.

– Справді?

– Мені подобаються твої вуста, подобаються твої плечі. Подобається, що ти завжди стриманий. Ну, може, тільки крім того, що граєш регбі.

– Регбі ти так просто не відкидай…

Вона усміхається, і настає дія якоїсь магії. Моя киця повертається до мене. Раптом усе стає таким, ніби нічого й не трапилося. Здається, що тепер все навіть краще, ніж до цього літа, до її поїздки у Шотландію.

Про ставок я їй розповідати не буду. Лише про прочитані книги. Саме про книги, а не про журнали. Відчуваю, як Моніка мені заздрить, що я читаю книжки, які хочу, бо батьки її завалили необхідними книжками, склали графік факультативного навчання, найняли репетиторів – з математики і з литовської. Ще почали співати щось про олімпіаду з англійської, а насамкінець ще й вишеньку на тортик поклали – тягнуть щонеділі її з собою до костелу. Це після того, як кілька років тому Папа Римський у Шяуляй приїздив, саме тоді їм очі й відкрилися. Здавалось, що сам Бог прийшов й помахав їм рукою.

– Слухай, коли ти повернулася з Шотландії, казала, що батьки тобі не дозволяють фарбуватися і все таке. То як це так тепер ти перемалювалась?

– Дозволили, але мусила їм дещо пообіцяти.

– Що?

– Що більше не зустрічатимуся з тобою.

– І що, пообіцяла?

– Авжеж.

– В якому розумінні?

– Бо вони все одно, чи так, чи інак, пасуть мене, і нам в будь-якому випадку треба ламати голову, як і коли зустрічатися. А ще більше пасти вони мене не зможуть. Тому від моєї обіцянки нічого не зміниться.

Проте мені здавалося, що це якась зрада, так, ніби вона відреклася. Але я проковтнув. Можливо, Моніка має рацію, побачимо, чи справді нічого не зміниться. Я не хотів більше її дратувати, бо вона й так була заведена, безперервно пояснювала і пояснювала мені.

Вона не бажає сидіти від гудка до гудка у якомусь там кабінеті і клацати на калькуляторі. Вона не хоче, щоб її обід починався о дванадцятій дня, і так щодня. Все життя. Вона не хоче ходити в костюмчику.

А батьки цього хочуть.

Батьки бажають, щоб вона вибирала розумно. Щоб вона була далекоглядною.

Зараз Моніка хотіла б вступати на психологію, а не на юридичний. Але що буде з її бажанням, якщо зрозуміло, що батьки й слухати про це не хочуть.

У мене в школі все набагато простіше. Всі ми почувались вже дорослими і немов закінчили ту школу. Хоча попереду нас очікували ще три триместри і екзамени. Але всі усміхались, відчувалось, що ми у школі найстарші, що з нами рахуються. І вчителі теж. Десь у шостому класі я так мріяв про те, що колись буду у дванадцятому. Хоча б тому, щоб у сраку не кóпали якісь там десятикласники. І зараз нарешті точно настав спокій, з десятого класу більше нічого не загрожувало.

Одного разу прийшла в наш клас вчителька литовської мови і спитала, чи хтось із нас пише. Ну, в сенсі вірші, оповідання чи драми. Та хто ж тут, у нашому класі, писати буде. Та навіть якби й писав, то сидів би і не світився. Я собі не уявляю, що б сталось на перерві, якби хтось підняв руку і заявив: я тут вірші пишу. Тож всі випали б. А на перерві закозлили б – ну, давай, почитай нам, що там пишеш, що тут мулиш.

Словом, стало мені шкода тої вчительки, бо вона якось нормально спитала, так, ніби питала про те, куди ми збираємось вступати, чи щось таке. Боже, думаю, невже вона насправді думає, що в нашому класі хтось здатен писати? І ще так, що вона могла б це на якийсь там літературний конкурс відправити? Чи не бачить вона, як ми на уроках відповідаємо і як книжки читаємо. Мабуть, має бути зовсім зле, щоб прийти і таке запитати. Як подумаєш, що там ті мої однокласники… По правді, не те що в класі, але в цілому місті Шяуляї я жодного письменника не знаю. Якщо й був би якийсь хороший, то знали б про нього і не цікавлячись. Загалом та вчителька нічого така, ось, мої оцінки покращились. Ставить вона десятку мені за різні прочитані брошури. Загалом вона молодець. І раптом мені в голові – бац, немов якийсь внутрішній Тадас Блінда – давай, давай, треба ж допомогти бідолашній. Хоча б настрій їй підняти. То я й кажу: