Хроніки Південного

Ці всі непередбачувані фокуси мене трохи вибили з колії, а та лежить собі, немов риба, і майже нічого не робить. Мене це збісило, бо відчув, що чогось не вдупляю. Лежить собі чисто як лялька, не ламається, але й не робить нічого. А я то думав, що вона у своїй бурсі хоч трохи якогось досвіду набула і тут справу розрулить. Може, насправді треба було пустити той балет, у книжці писали, що він навіть фригідних баб може розрухати. Там на початку, коли вступає флейта, то можна таким чином контролювати будь-яку кобру, в мультику таке показували.

І так я, мордуючись під музику Бон Джові, раптом почув, як хтось відчиняє двері. Ну, не хтось, тут ніхто інший не міг бути, окрім моїх батьків. Як це так? Чому? Зараз лише по десятій! І що мені робити? Скоро їм все стане зрозуміло й так, але я, не роздумуючи, швидко підскочив, в штани стрибнув і бігцем до дверей кімнати. Закрив їх і тримаю, ногою підпираючи. «Що я роблю, що за дурня, – думаю, але інша моя половина відповідає мені: – А що я, бля… маю робити? Відкрити двері й сказати батькам: «О! Добрий вечір, заходьте-заходьте, дивіться, яку я вам чудову невістку хочу представити!»».

Я двері тримаю, дивлюсь на Едиту і нічого не доганяю. Та собі лежить і зовсім не поспішає одягатися. Та що це з нею? Кричати чи навіть щось сказати їй я не можу, бо не почнеш тут волати при батьках: ану давай, ворушись, одягайся скоріш! А моя мати вже стукає у двері:

– Відчини, хто там у тебе?! Негайно відчини!

– Нікого немає, – не можу видушити з себе більше ні слова.

Я весь трусився і дивився на Едиту. Навіть в цю мить я ледь не відкинув копита, побачивши, яка вона вся бліда. Я сам, звичайно, теж не з Ямайки, мабуть, так само білий, як крейда… А чого я чекав? Хтозна-чого, але коли по тєліку показують, то тіло має якийсь колір, а тут – усе біле. І вона якась надто справжня, зовсім не така, як на плакатах або в журналах, і мені це не подобається. Майже гидко на неї дивитися.

Більше я не міг, як придурок, кричати «Тут нікого немає!» і мусив відпустити двері. Коли батьки ввімкнули у кімнаті світло, вона, дякувати Богу, хоча б у трусах була. Справи це не міняло, але все ж якось легше…

Не знаю, чи є потреба розповідати, що було далі. Мене здивувало, що батьки спочатку бризкали піною на неї, ніби мене тут і не було. Обізвали останньою шльондрою, налякали, що підуть до її батьків, запитували, чи вона має розум, бо старша, а все одно не думає про те, що коїть і чим це все може скінчитися. І так довбали, доки вона не одягнулась і не вискочила за двері.

А тоді вже вони звернули увагу і на мене.

3

На довгі читання моралей було вже запізно, тому базар був конкретним. Вони cказали, що я просто осел, бо, певно, хочу зруйнувати своє життя, але мені чомусь здавалось, що я хочу його почати.

Вони казали, що я, мабуть, хочу стати батьком, і таким чином школи не закінчити, загнатися, виховуючи дитину, на що я спробував щось лепетати про презервативи.

Батьки казали, що я дурний, бо маю справи з такими нікчемними шльондрами. Я намагався пояснити, що вона зовсім не повія й зі всіма не гуляє, принаймні я про таке нічого не чув.

– Вона хотіла сюди прийти чи ти сам її запросив?

– Ну, я сам, а що?

– А те, що хай вона дорогу сюди забуде.

Корочє, все трапилось, наче в якомусь тупому анекдоті. Але я не був жодним персонажем з тих історій – ані коханцем, ані розлюченим чоловіком, – я просто був школярем, якому немов по пиці заїхали мокрою ганчіркою. Сиди вдома й роби уроки. Ось так до вісімнадцяти років і сиджу вдома та роблю уроки. Така моя функція. Я навіть не знав, що відповісти. Оправдовуватися? За що? Що діваху хотів? А це – зло? А що тоді добро? Сидіти над уроками і дрочити?

На другий день погнав я до Мінде. Той, такий весь задоволений, показує мені, як уже може сісти на шпагат. Ще трохи, і буде крутіший за Ван Дама. Особисто мені ті його шпагати здавались кумедними: витягуєшся, ноги задираєш… Можливо, вигляд у нього нічого такий, може, на когось це й справить враження, а якийсь слабак навіть в штани накладе, однак якби такий клоун потрапив у руки нормально накачаному чуваку, то вважай, йому повний капець.

– Молодець, – кажу йому. – Якби ще й з плакатами справи йшли так добре, то було б взагалі зашибісь.

– А до чого тут плакати?

– А до того, що ми тут качаємося, і бабки могли б качатися разом. Пам-пам-пам – м’язи ростуть, і відсотки тільки сипляться…

– Та що з тобою?

– Х*й на буксирі! Та роби ти свої шпагати, а я зараз мушу пригальмувати – погризся з батьками.

– Що трапилось?

– Та застукали мене з Едитою. Повернулися додому раніше, а там вона лежить гола…

– То ти вдома з дівками кувиркаєшся, а мені мозок виносиш, що наші плакати стоять без діла? Тільки на цьому тижні півкласу Томаса у п’ятнадцятій школі наші плакати купили, а ми до цього часу там нічого не продавали…

– Воно то так, тільки все одно здається, що все стоїть на місці без руху…

– Мені здається, щось інше тобі без руху стоїть, а не плакати. Гаразд, проїхали. А що батьки сказали?

Йой, і як мене замахали різні волохаті слабаки, які знаходять можливість повчати тебе не гірше матері, а ти знаходишся у такій жопі, що навіть не здатен нічого відповісти їм.

– Та що казали, що казали… казали, що я дітей нароблю.

– Треба було попросити, щоб навчили.

– Аякже! Сиджу там поруч і дивлюсь, чи правильно все роблю.

– І що тепер?

– Що, що. Виписали піздюлєй, пригрозили різними байками, казали, якщо буду ще чудити, то прикриють все – не дозволять ходити на тренування і взагалі нікуди. Тому тепер потрібно трошки посидіти спокійно.

– Та візьмеш і підеш собі. І що вони тобі зроблять? Не треба тут сцяти у штани.

– Так-то воно так, але, може, не треба з ними йти на ножі. Я ж не можу взяти й сказати батькам: дякую, було приємно – і бувайте. Я ж залежу від їхньої кишені і даху над головою. Тепер потрібно трошки посидіти спокійно. Нехай вважають, що все сталося випадково. Нехай думають, що вона сама до мене напросилась.

– Гаразд. А як тоді наші справи з Ригою?

– А що Рига? В нас ще бабок немає, щоб туди поїхати. Спочатку треба всю виручку за плакати позбирати. А з тими, що ми маємо, можемо з українцями щось замутити.

– Та фіг з тими українцями, що там з ними мутити, – відмахується Мінде.

Але наступного дня ми вже никалися на вокзалі в очікуванні потяга «Львів – Рига». Це навіть не потяг, а така собі торгова ятка на рейках. Українці, що не хочуть до Риги пертися, виходять з потяга, і просто тут, поруч з вокзалом, розкладають свій товар – маргарин, олію, масло. Розкладають усе просто на ящиках, в яких привезли свій товар, і торгують без жодних прилавків. А народ нормально купує в них, і нікого не хвилює радіація чи ще щось. Якщо вони самі це їдять і від того не вмирають, то й нам можна. Тепер на вокзалі ціну на туалет так загнули, бо вони всі там миються, одним словом – бардак розвели.

Ми вирішили зробити, як завжди: українці виходять з потяга, ти підрулюєш до когось із них і кажеш, що береш всю його торбу. Тоді заходиш за ріг, рахуєш, відстібуєш потрібну суму і далі тягнеш торбу зі собою. Тут нещодавно одного підстрелили, то всі тепер врівноважені, галасу не здіймають, можна спокійно побазарити і про ціну домовитися. Тобі теж потрібно хоч якийсь бариш отримати.

Однак цього разу весь вокзал заполонили бабці. Їх було стільки, що ми думали, вони просто сумки з рук нам вирвуть і змиються. Так, ніби в нас тут, у Литві, просто гаплик – всі з голоду конають. Як не крути, але юрба пенсіонерок – це сила. Якось мєнти намагалися щось з тим зробити, бо по гучномовцю безперестанку повторюють, що на вокзалі «тарговля запрєщєна», то коли вони спробували бабкам пояснити, ті як почали волати на них: ідіть ловити рекетирів, а не ганяти тут бідаків. А мєнти теж хороші – дістають тільки тих, хто старший, а молодшим багато не пояснюють. Тепер у мєнтовці тільки такі працівнички й залишились, що здатні ганяти лише пенсіонерів та українців, котрі приїхали на гендель.