Хроніки Південного

Роздумуючи, згадав, що я так і сиджу в кущах. «Лізь у кущі», – кричали ми всякій нендзі, а тепер я сам там сиджу. Цікаво, а де Мінде? Випарувався, мов вода, я навіть не встиг зауважити, куди він подався, хоча ніхто до нього не ліз, здається, в його бік і не глянули. Скоро він ті медитації від Брюса Лі засвоїв. Можливо, таки краще змитися і випаруватися, ніж потім у кущах відсиджуватися. Хоча тут в мене вибору не було. Пригадав я Мінде і його мульку з нашої поїздки в Ригу про кров на простирадлах після першого разу. Ну, ось вам. Вперше дістав в ніс і вперше закровив простирадла.

Уже сутеніє, мабуть? Банда на майданчику вже не кóпає м’яча, всі розійшлися, треба мені теж іти додому. Нещодавно у школі задали оповідання прочитати, типу того, що на селі відчувають, коли вночі будуть приморозки, а в місті нічого не відчуєш. Я нічого не зрозумів. Все тут у місті можна відчути. Я, наприклад, чудово відчуваю, що цього вечора буде повний пипець. Стопудово. Але для вчительки так не напишеш – негарно буде. Та й нікого не цікавить, що ти там думаєш, відчуваєш, що ти зробив і як там було насправді – отримав одиницю чи в ніс, чи зад накóпали, і сиди собі в кущах. Тому все отримав і сидиш вдома весь такий багатий, втупившись у стіну, і ні про що не хочеш більше думати. Однак відчуваєш, що цієї ночі і наступних пару тижнів буде повно гівна. Хотілось би все відмотати назад, немов у тому кліпі Enigma, сказати, що, типу, нічого не було. Але знаєш, що більше не буде так, як досі.

18

Учора я повернувся додому навшпиньках, сам навіть не почув, як двері відчинив ключем і як увійшов. Однак зранку мати прочитала мораль – де вештався, мов волоцюга, чи хати в тебе немає, уже другий вечір невідомо коли приходиш, ну, і так далі.

– А що з твоїм обличчям?

– А що?

– Де так подряпався?

Я не міг сказати правду, бо почнеться дізнання, що було і як, тоді вона піде до інших батьків, а ще може звернутися у поліцію, а тоді гаплик, носом не відкупитися – прийдеться ребрами пожертвувати. Але відповіді я заздалегідь не підготував.

– Та де можна подряпатися? У кущах – а де ще?

– У яких кущах? Що ти там робив?

– Шукав… Шукав гаманця.

– Якого гаманця?

– Свого.

– І як той гаманець там опинився?

– Та один козел в мене відібрав і жбурнув туди.

– Хто такий?

– Не знаю, сам його вперше бачив. Якась шайка була.

– А гроші забрав?

– Які там гроші, гаманець був пустий. Але все одно – посвідчення, талончики. Треба було знайти. Тому й повернувся пізно.

– Зачекай, а чого ніс запухлий?

Уже хотів сказати, що на тренуванні. Але тоді був би капець. Вона піде до тренера виясняти, тоді вилізе правда, що я граю з липовою згодою батьків, а тоді вже хана всьому.

– Та це на фізкультурі. Грали баскетбол, один кретин м’ячем влучив.

– Хто такий?

– Ну, мааа…

Очевидно, що я проколовся. Якщо мова про знайомих, мати може почати з’ясовувати.

– Ну. Він ненавмисно влучив, я навіть добре не побачив, хто такий. Що вже тепер…

– А те, що мені не подобається, коли ти повертаєшся додому бозна-коли з побитим носом і подряпаним обличчям.

– Ну, гаразд. Я розумію, та іноді трапляється таке. Але нічого такого не сталося, загоїться і все.

– Гаразд. Дивись, щоб я знала, де ти є і що робиш.

– Та добре, добре.

Тепер потрібно негайно відремонтувати зуб, поки він остаточно не зіпсував справ з матір’ю, а можливо, що й з Монікою. Колишні методи здобуття грошей, коли кілька років тому я брав з гаманця батьків трошки дрібних, зовсім небагато, щоб вони не зауважили, тут не проканають. Гроші потрібні вже, і зовсім не дрібні. З копійками до дантиста не прийдеш.

Я оббігав усі комерційні крамниці, де ще торгували моїми кульчиками, однак дарма витратив пару годин. Тоді я попрямував до поліклініки. Зовсім дах поїхав – з цього й треба було почати. Але там запис до дантиста аж місяць наперед. Мені тут взагалі дуже пощастило, бо хтось щойно відкликав свій візит. Щиро вдячний за таку оперативність. Можу уявити, як я з’явлюсь до Моніки через місяць: «Де пропадав?» – «Та я уроки робив…»

Утім, я теж лох: можливо, у першу чергу треба було до Мінде зайти? Я так і не запитав, куди він так раптово змився, після того, як від удару того каратиста я шльопнувся на лавку. Я одразу про справу: слухай, маєш позичити п’ятдесятку? Не знаю, може, стільки й не потрібно, але страшенно до дантиста треба піти. Потім я ще мав викласти, чому не можу попросити грошей у батьків, вислухати його новий бізнес-план, у якому і для мене є місце. Не те що місце для мене, але я би мав трошки допомогти, якщо хочу тої п’ятдесятки. Я сильно не заглиблювався, оскільки він теж не вникав у мої пояснення щодо втоми у бізнесі і того, що тепер для мене важливі лише регбі й дівчина. Я тобі ще не казав, що маю дівчину. Здається, що на неї багато бабок не потрібно, вона любить коней, а танцювати не вміє, тому не треба її водити по різних дискотеках. Однак Мінде це не надто хвилювало, тому п’ятдесятки він мені не давав, поки я не пообіцяв допомогти йому виварювати джинси у якомусь гаражі, вантажити чортзна-які светри у бусики, а ще хтозна-де постояти на шухері. Кажуть, що рекет тепер завалює просто в хату, де джинси виварюють, тому треба, щоб господарі встигли схопити мисливські пушки і тих півнів відігнати геть. Лізуть вони повсюди, як таргани.

Коли Мінде говорить про гроші, здається, що він мене не чує, інші люди довкола для нього не існують. Усе має відбуватися за його планом, саме так, як він надумав, і байдуже, що інші кажуть, бо він придумав план і всі мають рухатися за ним, як шахи на дошці. А я б не сказав, що він добрий шахіст – скільки ми з ним грали, він завжди програвав мені.

Я повертаюсь додому, гортаю сторінки газет, шукаю якогось дантиста. А мати знов мене викликає на килимок. Вона подзвонила у школу і з’ясувала, що на фізкультурі нічого зі мною не трапилось. Тоді якимось чином знайшла телефон тренера, подзвонила і дізналась від нього, що на тренуванні зі мною теж нічого не сталося. Втім, це була чудова нагода повернутися до питання моєї гри в команді з дорослими з підробним дозволом батьків, і цього разу я вже не міг тріснути дверима й піти собі. Що мені залишалось – треба всю провину з носом звалити на ту саму банду, що ніби забрала в мене гаманець. Я навіть не мав відчуття, що брешу. І яка різниця, як той зуб відбився і що з моїм носом трапилось, я мушу залагодити цю справу, і все. Таких нісенітниць на сповіді навіть згадувати не буду.

Стосовно дозволу батьків, тут потрібно серйозніше поговорити. Не зміг більше ховати своїх аргументів. Тепер тренер точно не допустить мене до гри, поки моя мати не погодиться. Тому необхідно переконати її дати той дозвіл. Починаю пояснювати, що регбі – нормальна гра, як і всі інші, і там не тлумляться. Я й не вмію битися, сама ж бачила, як я повернувся з розбитим носом, коли алкаші мені вгатили. Краще я б умів битися. Коли б там усі билися, хіба в Англії грали б у регбі у всіх школах на фізкультурі, як у нас у баскетбол? Насправді я не мав зеленого уявлення, що коїться в їхніх школах на уроках фізкультури, але хто б це перевіряв. Ще раз повторив свою історію про травми і про те, що баскетболісти, футболісти і навіть танцюристи більше травмуються. Ймовірно, шахи – єдиний безпечний спорт. А Сабоніс[15]? Ось Сабоніс мені тут вчасно у голову прийшов, дякую, Сабас! А Сабоніс почав грати за баскетбольну команду «Жальгіріс», коли йому було сімнадцять, і лише завдяки йому команда перемогла команду ЦСКА. Пам’ятаєш, як тоді вся Литва на радощах верещала біля тєліків. А тепер уявіть, якби батьки йому говорили: ти що, з дорослими чоловіками будеш грати? Мабуть, збожеволів?! Тобі ще зарано. А грати з Ткаченком навіть і не думай, сам подивися, який він здоровий. Ми ж не хочемо ростити сімнадцятирічного сина в інвалідному візочку. А «Жальгіріс» міг би лише помріяти про фінал, і ніхто б не скандував «Литва, Литва!». Ніхто б тоді не відчув, що ми перемогли москалів, і ніхто б не говорив, що Саюдіс почався під час змагань «Жальгіріс» проти ЦСКА. Я, звичайно, не Сабоніс, але якщо далі гратиму лише у команді юніорів, то ніколи ним і не стану, а в спорті пару років – дуже багато, і під час кожного тренування з дорослими я навчаюсь чогось нового. Звичайно, нас не показуватимуть по тєліку і ніхто не скандуватиме «Литва! Литва!», але чи тому я не маю права грати в регбі? Не маю права навчатися грати краще? Я ж хочу не просто чимось займатися, щоб час вбити для того, аби батьки були спокійні, що їхня дитина кудись ходить і зайнята чимось корисним. Я граю, бо хочу грати для того, щоб чогось досягнути, а не просто час провести. У тому вся різниця.

15

Арвідас Ромас Сабоніс (лит. Arvydas Romas Sabonis; нар. 1964 року в Каунасі, Литовська РСР) – знаменитий радянський та литовський професійний баскетболіст, олімпійський чемпіон, чемпіон світу та Європи у складі національної збірної СРСР. Один із найсильніших центрових світу у 1980–1990 рр.