Хроніки Південного

Вона повертається з пирогом і морозивом. Я пирогів з морозивом ще не куштував. Смак непоганий, але все блякне перед самою Монікою. Вона кладе морозиво і сідає так, що торкається своїм плечем мого. Я не можу думати більше ні про що, крім її плеча. Так здається, що довкола нічого більше й не існує, окрім того її плеча.

А вона без жодного напруження каже:

– То як ваші змагання? Важко було?

– Та ні, нічого там важкого, – говорю і по-дурному вишкіряюсь.

Таке відчуття, що повні штани щастя, бо ми перемогли. Насправді дуже тішить, що це наше перше побачення, а я щойно повернувся з медаллю. Комусь може здаватися, що мені ті медалі вішають через день. А коли ми в Едити вдома товклися на тій складеній газеті, то не було видно, що її цікавило, що ж там про мене пишуть. Щоб не показати зайвого інтересу, я переходжу на іншу тему.

– Тобі коні подобаються? – запитую, розглядаючи її футболку з конем.

– Скакуни.

– Гаразд, скакуни.

– Велика різниця між конями і скакунами, – вона починає мені читати лекцію. – Коні – робочі тварини, а скакуни гарні, виплекані, беруть участь на виставках. Для мене вони – символ свободи.

– Як і чайки?

– Чому чайки?

– Тобі ж подобається «Чайка Джонатан Лівінгстон» Баха.

– A, ну так.

– Тому такі чайки теж можуть бути символами свободи, чи не так? А ще краще кінь, ну, скакун з крилами на спині, такий Пегас…

Нареготалися обоє. «Зовсім нічого та Моніка, – подумав я, – трошки сентиментальна, але пожартувати з нею можна». Я пояснив їй свою теорію щодо регбістів, яких порівнював з чайками, бо регбісти у Литві також вільні, оскільки ніхто не змушує їх грати – ні гроші, ні слава, ні кар’єра, – а вони все одно грають, лише тому, що самі того хочуть… Цю теорію вона сприйняла скептично, але той факт, що книжку я читав, їй сподобався. Каже: «Ну ти дивись, виявляється, що й регбісти книжки читають». А то ні! Усі вважають, що регбісти – мудаки, проте ніхто не кумекає, скільки там потрібно приймати стратегічних рішень. Тут вам не американський футбол, де надінеш шолом на голову і намагаєшся проломити стіну. Ми ще побалакали про книги. Ерліцкас їй не дуже подобається, навіть і не читала, але каже, що нещодавно прочитала «Відьму і дощ»[13], то ця – страшенно класна – вільний політ думки, сказала все про ксьондзів і про костел. Мені цю книжку позичити не могла, бо сама щойно позичила. Цікаво, думаю, що в неї за нав’язлива думка стосовно свободи: хочу бути як чайка, як скакун, як відьма – вільною. Я коли хочу щось зробити – то беру й роблю, і зовсім не потрібні мені ті чайки. З концерту «Помпи» я пішов, на тренування теж ходжу. Я не мащу собі голову різною там свободою. Хочеться побалдіти під музику BIX – балдію. Це – свобода? Не знаю, можливо.

Я подивився її касети. Касет було немало, але щоб мені щось сподобалось, я б не сказав. Ну, можливо, «Фойє». Вона слухає Бітлів і вчить англійську. У них у школі посилена англійська. Вона схопила гітару і запитує, який кавалок мені зіграти – литовського чи англійського? Англійської я не знаю, тому кажу – литовського. І вона затягнула вірш Саломеї Неріс[14] про скакуна, весну і коли прискачеш, то більше не знайдеш. Ну, ви в курсі.

Для неї гітара, мабуть, теж була символом свободи. Але навіщо та гітара, коли в кімнаті такий музичний центр стоїть, мов з льоду виточений. Усе, що лунало з того центру, звучало краще, ніж музика з будь-чого іншого. А ще й компакт-диски! Від спогаду про мою «Весну М-310 С» аж пересмикувало, як і від згадки про те пійло «Малунінінкай» в Едити. Вона поставила Deep Forest і запитує, чи я це чув? Кажу, що ні, але щось схоже слухав дорогою сюди. Показав їй Enigma, і вона попросила переписати. Каже, якщо хочу, можу позичити в неї Deep Forest. Мабуть, подумала, якщо я слухаю Enigma, то мені такий музон мусить сподобатися. Гаразд, думаю, якщо не сподобається, хоч буде привід ще раз зустрітися з нею.

– Треба спробувати щось зіграти з Enigma, – каже.

– На гітарі?

– Ні, на флейті. Я в музшколі вчусь грати на флейті.

– Не на гітарі?

– Ні, гітара мого брата, але іноді я на ній бренькаю.

– А чому флейта?

– Не знаю, мабуть, тому, що батьки так хотіли. Кажуть, це корисно для легенів.

– А що з твоїми легенями?

– Та нічого. Під час гри на флейті багато дихаєш. Можна бігати, але це трошки нудно, краще дути у флейту.

– Подобається? Дути?

– Спочатку здавалось дивно. Проте на флейті можна відтворити звуки природи. Звучить навіть дуже природно. І мені це подобається, особливо подобаються звуки вітру та води, коли чую під час їзди на коні.

– Ось на цьому? – показую на фотку, де вона на коні.

Її волосся схоже на конячу гриву. І справді, на тій знимці вона виглядала наче дитя природи, мов якась індіанка. Якби підв’язати ще дерев’яну дудку та ремінь, і уперед через поле. А в її очах виблискує та її свобода.

– А ти не просто любиш коней, тобто скакунів, але і їздиш на них? – кажу.

– Час від часу їжджу на станції юних натуралістів, але нема часу через навчання. А ще й музикалка.

І вона знову почала розпливатися в розповідях про коней, які вони сильні, мудрі, добрі, витривалі, вірні, витончені. Такий набір характеристик в одному створінні більше не знайдеш. Я раптом подумав, що й сам хотів би бути таким. Імовірно, що я навіть трошки таким і є. Можливо, таким і має бути справжній регбіст. Та блін, думаю, що тут коїться: я книжку про чайку почитав – мені регбі перед очима, говоримо про коней – мені знов регбі мариться. І що це зі мною? Мабуть, скоро коли буду їсти канапку на сніданок, буде маритися регбі, буду зуби чистити – знов, як регбі…

– Хотів би подивитися, як ти на коні їздиш, – кажу, а в моїй голові такий бардак, що відразу переводжу тему на школу.

Запитую, чому вона вчиться в центрі, туди треба добиратися щоранку, а вона пояснює, що все гаразд, їй так подобається, там у них мотивована компанія, всі думають про майбутнє і куди підуть вчитися. Вона теж хоче вступати до університету, але ще не знає, куди саме. Ну ось, я теж вчусь, профучилище – це фігня, я закінчуватиму дванадцять класів. У всьому світі найкраще живуть люди, які мають освіту і закінчили університети. Такі не пропадуть. І в нас скоро теж так буде.

Я вчився у звичайній середній школі. Середня школа нам підходила – всі там такі посередні. Школа нічим не виділялась і нічим не славилась. Іноді газети писали, що в нас проводять мавпячі дискотеки. Добре вчитися в такій школі було соромно. Там вчитися треба було нормально. Двієчники авторитетами не були, але ті, що вчилися на десятки, – тим паче. В нашій школі навіть справжніх хуліганів не було, а яких-небудь заучок, то й узагалі мови нема. Проте добре грати в регбі ніхто не заважав. А чому-небудь заважали? Наприклад, знайти собі дівчину?

Пиріг ми з’їли удвох, випили кави, хоча зазвичай кави я не п’ю, слухали музику. Здається, що найбільше наші смаки сходились на «Фойє». Потім погортали альбом зі знімками: тут вона закордоном в одній країні, там – в іншій, тут на мовних курсах, там із класом у Швеції. (Всім класом! Який тоді має бути той клас?!) Коли я гортав альбом, зауважив, що колір її волосся всюди той самий. Вона була нефарбованою брюнеткою, а ще – майже не користувалася косметикою. Жодних підводок, пероксидів, чубів, скріплених лаком, як в Едити. Це мені теж подобається. Моніці чомусь не треба цього всього. Вона мені здалась такою ж дикою, як її скакуни.

Час іде, і в моїй голові починає кублитися думка, що треба її обійняти. Якщо я її так і не обійму і не поцілую та піду додому, вона може подумати, що не цікавить мене. Або, що я – повний тормоз. Страшно дратує, коли знаєш, що треба щось зробити, але усвідомлюєш – можеш зробити тільки безглуздя.

– Уже час вчитися танцювати, мій бик хоче потанцювати з твоїм скакуном, – кажу я.

13

«Відьма і дощ» – скандальний роман литовської письменниці Юрґи Іванаускайте, 1993 р.

14

Саломея Неріс (лит. Salomėja Nėris, 1904–1945) – литовська поетеса.