Хроніки Південного

Регбі допомагало навести лад у голові. Мусиш не втратити концентрацію до самого кінця, незалежно від результату. Не можна кіпішувати, треба спокійно робити свою справу, а ще намагатися, щоб усе йшло рівно, наскільки це можливо. Наш тренер говорив, що регбі зробить з нас людей. Не знаю, як там буде, але те, що не зіпсує, це факт.

Корочє, цікаво виходить – читаю я книжку-казку, яку хтось написав про чайку, а роздумую про себе: що я роблю і для чого мені це регбі? Для чого бігаю кроси у спеку і для чого товчемося в болоті під час дощу? Для чого отримуємо удари і струси? Біжиш щосили і навіть не бачиш, як хтось вже тебе схопив за ноги. Бахаєшся так, що земля стрясається. Підводишся і біжиш далі. На тебе з м’ячем навалюються десь семеро по сто кіло, але ти підводишся і біжиш далі. Біжиш, штовхаєш, падаєш, біжиш, штовхаєш, падаєш… У твоєму роті земля і кров, а біль – це твій двигун…

Але якби це було лише стільки тої радості, регбі був би спортом мудаків. Тут справа не лише у силі та швидкості. Наприклад, якийсь спритний тип може так вдало вивертатися поміж амбалами, що не збагнеш, що це за гном пірнає поміж ногами. Коли кидаєш аут, тут важливий зріст та стрибучість. Треба відшліфувати удар ногою по м’ячу, кидок, як його зловити, штовхати у різних позиціях, приземлення, передавання, оскільки м’яч має летіти, мов куля, обертаючись довкола своєї осі. А самому треба падати так, щоб м’яч залишався на боці твоєї команди. А у стандартних ситуаціях, які практично відігруються одна за одною, треба теж мати і мізки, і стратегічну думку, треба вміти оцінювати майданчик і стан, настрій та втому суперників.

У командах були хлопці, схожі на гори – важили по сто п’ятдесят кіло, животи, як бочки – навіть важко повірити, що він ще й рухатися може. Подивишся на такого монстра – і розумієш, що важко йому свою вагу нести, а тут він бігає. Не швидко, але впевнено. І щоб таку махіну зупинити, треба аж декілька мальків, бо він такої ширини, що не обіймеш його ні за плечі, ні за живіт чи ноги.

Словом, у регбі в нас грали різні фрукти. Тут потрібні різні навички: і дзюдо, і стрибки у висоту, і волейбол, і футбол. А ще треба, щоб усе красиво було. І в нас було красиво. Важко в це повірити, але три наші основні гравці – десятий, дванадцятий і тринадцятий – ходили на гурток народних танців. Тому, коли кóпали м’яча, вони так викидали ніжку, що видовище було краще, ніж у балеті. Правду кажучи, балету я не бачив, але можу собі уявити. А навесні, коли приходив час заключних змагань, вони – на тобі, й кажуть: у нас концерт, маємо виступ. Усі на них скалилися, але вони все одно гонили чесати свою польку з капелюхами.

І для чого нам це все потрібно? Передаєш гарний пас – і задоволений, обходиш суперника – здається, що хтось в тебе підливає відро палива, біжиш іще швидше, так ніби зараз злетиш.

Приїхали ми до Пакруоїса на показові змагання з командою Паневежиса. Навіть глядачів зібралося немало. Дощило і дув скажений вітер. Коли читав «Чайку», думав, що і я так літатиму, мов на крилах. Але у такий собачий холод всі чайки сидять десь зграєю разом. А нам треба було грати. Я так думаю, хоча ми й думали про харчі і бабло, але ідеалізму нам не бракувало. За гру нікому не платили. На вихідних мужики залишали свої сім’ї й збиралися грати. А ще після роботи ходили на тренування. Ніхто їх туди не гнав, вони з того теж нічого мали, крім, звичайно, самого регбі. Кажуть, що пацани на гітарах грають, щоб дівкам подобатися. Тут навіть дівок не було, тому цей варіант теж відпадає.

Перед змаганнями тренер підійшов і дав мені бутси. Майже нові. «Дощить», – каже. Я спитав, чи можу їх залишити собі назовсім. «Подивимося, як будеш грати», – відповідає він. Але я розумів, що бутси – вже мої. Взув їх, біжиш по бетону, а вони цокають, немовби підковане лоша скаче. Хоча невідомо, чи їх підковують. Здавалось, що й холоду не відчуваю, хоча волоски на моїх руках і ногах стали дибки, як на мохеровому светрі.

Я зовсім задубів, очікуючи пас на краю майданчика, та сподівався на можливість побігати у тих бутсах, а в голову весь час лізли думки про ту «Чайку». Це дратувало. Дратувало, бо там у них було тепло. У Джонатана був учитель і різні виклики, а ми грали у місті Пакруоїс проти команди Паневежиса, а перед нами ні серйозних суперників, ні ідеалів, лише регбі – гра, в яку ти можеш грати ще краще. Хоча рівнятися нема на кого. Лому і той грає десь у теплих краях – Нова Зеландія, Південна Африка. А тут тобі Пакруоїс, де страшенно холодно. Якби не треба було думати про бабки і ми могли би грати зранку до вечора, стопудово стали би такими варварами регбі з Півночі. Зібралися би всі у якусь Північну збірну і пішли рубатися з Лому. А тепер я, мов те лоша у нових бутсах, задубію тут скраю майданчика. Я лізу всередину, щоб на нервах поштовхатися і зігрітися, бо бачу, що ніхто й не збирається передавати м’яч у кінець віяла. Коли м’яч мокрий і слизький, все вирішується в сутичках. Крім цього, в команди Паневежиса непогані краї, тому нам нема чого грати на краях. М’яч випадає із сутички, і знову б’єш, відборюєш пару метрів, і так хвилями вовтузишся і сунешся уперед. Я спробував пару нових фінтів: біжиш з м’ячем, на тебе чекають вже схилені для нападу суперники, зараз хапатимуть за ноги, а ти теж схиляєшся якомога нижче. Вигляд дурний, але іноді захисники розгублюються. А коли підбігаєш, вдаряєш плечем його знизу догори так, що неважкий захисник відлітає у бік. А тому, що летить, будь-хто може натиснути на спину, і він уже лежить. Інший фінт, що я вигадав, був трошки кращим: розганяєшся і перед самим захисником, який намагається тебе обійняти і повалити, раптово нахиляєшся вперед, щоб окрім швидкості, ще додалась сила нахилу. Якщо захисник падає, головне потім самому на ногах встояти. Але крізь сутичку я все одно не прорубався.

Найкраще сталося наприкінці гри. У нас уже було двадцять п’ять очок, і результат ніби зрозумілий. Нарешті я отримав м’яч у край майданчика. Коли вся гра була розрахована на сутички, ніхто навіть не вірив, що м’яч потрапить до моїх рук. Я зловив м’яч і жену попри самий край. Прямо на мене пре один гравець з краю суперників, міг би знести мене в аут як кульку, але він трошки не розрахував своєї швидкості і розпластався просто переді мною. Я перестрибнув через нього, але він своєю рукою схопився за мій бутс. Я звалився, але мені якимось чином вдалося зробити перекид через голову і, підскочивши, знову бігти прямо у залікову зону. Нові бутси були бомбезні, бо з гумовими я би ще довго дряпався на місці. Я уявляв, що роблю це все задля Моніки і вона якось це може бачити.

Наступного дня газети розмістили фотки. З наших змагань нічого видно не було, оскільки знімки зробили вже опісля. На чорно-білій фотці ми стояли зі суворим видом, всі мокрі, брудні – чемпіони. Ніхто з нас не усміхався, оскільки всі були виснажені. Немає значення, з ким граєш, але в таку погоду все одно втомлюєшся, та й настрій був не особливо радісним. Окрім цього, ще невідомо, чи в цьому Пакруоїсі буде нормальний душ, щоб помитися, чи треба буде стрибати в автобус і гнати, як кнуру брудному, до самого дому.

Відкрився сезон, і тепер усе тільки розпочнеться. А в мене нові бутси, які були моїм найбільшим призом. Що таке кубок чи медаль? Усі називають – золота медаль, але там золота – рівно стільки, скільки у дослідах алхіміка Мінде. А кубок можна було купити в будь-яких спорттоварах. А тут Adidas і три смужки. Оригінал. Вони зі справжньої шкіри і кістки. Тільки шкода, що на вулицю не вийдеш. У тих бутсах можна було думати вже про серйозні досягнення.

Автобус якраз зупинився в центрі на площі поруч з проектним інститутом. У такому настрої мені зовсім не хотілося йти додому, хотілося з ким-небудь поговорити. Моніки поруч не було, з компанією дорослих у команді я теж близько не товаришував, тому оглянувся і попрямував з величезною торбою до костелу Петра й Павла. Костел був великим і білим, він виділявся на сірому замурзаному тлі. Коли ми відвідували костел, ходили у цей, а не до Св. Юрія, нашого парафіяльного. Тепер навіть на нашому Південному в незавершеній будівлі будинку культури буде якийсь новий костел. Але хто туди ходитиме? Мене завжди мучило сумління, що я нечасто відвідую костел. Коли моя баба навчила мене молитов і привела до Першого причастя, я тоді дав обіцянку приходити до костелу щонеділі. Я страшенно ненавиджу, коли хтось не тримає свого слова. А ще мені завжди здавалось, що образи святих дивляться на мене з докором не лише в селі, але і в спальні батьків. Я не міг позбутися думки, що вони насправді бачать мене, немов би оцінюють.