Хроніки Південного

– Мені однокласник дав поносити.

– Дав поносити? Який однокласник?

– Реміга.

– Я зараз подзвоню його мамі.

– Ну, гаразд, я не позичав, виміняв на плакати.

– А звідки ти плакати дістав? Так і не сказав мені.

– Я ж казав, що дали мені на продаж. З кожного плакату залишається по двадцять центів.

– Тобі дали на продаж, а ти їх обміняв на куртку? І як ти тепер будеш гроші віддавати?

– Я тих плакатів вже багато продав, так і віддам. Наші філателісти аж перестали марки купувати, всі купують лише плакати.

Але, як і на кожній митниці, такою маячнею нікого не переконаєш. А різниця між справжньою та домашньою митницями в тім, що вдома хабара всунути не вдасться. Мама справді подзвонила до матері Реміги, а та пригнала до нас і забрала куртку. А я повернувся на попередній рівень, та навіть і на нижчий, бо мав вислуховувати моралі матері, що вона припинить всі мої діла з плакатами тощо. На деякий час мої справи ще більше накрилися, і домашній режим став ще більш суворим. Проте я мовчав і нікому не казав, як отримав ту куртку від Реміги.

Тойво, режим латиських митників став зовсім звірським, тому весь бізнес на цьому етапі й накрився. Треба крутити справи на місці. Але вже без паніки – з продажу кульчиків повернулось хоча б те, що було в них вкладено, Magic Crystal чуда не створив, але мою дупу з дна бочки відірвав.

Неймовірно, але чудо сотворив наш тренер! Він організував турнір. Не вдома, і не в Ризі, не в Україні. І навіть не в Польщі! А в Німеччині! І не в колишній Східній Німеччині, а у Західній! Народ, ми валимо у Ганновер!!! Отож-бо.

8

ГАННОВЕР!

Ні, зачекай, навіть не так.

Ми виходимо в Ганновері. Я вивалююсь і стою. У Ганновері! Народ, ви чуєте – я в Ганновері! Давайте всі разом: ГА-А-ННО-О-ВЕ-ЕР! ГА-А-ННО-О-ВЕ-ЕР!

Ви просікли тєму?! Я і Ганновер!

Ноги підкошуються в колінах, і голова йде обертом. Побачили б зараз мене у Ганновері наші пацани – від заздрості повсиралися б. Я, звичайно, коли повернусь додому, скорчу гримасу, типу: а що тут такого – ну, був я в тому Ганновері, і шо? Ну, звісно, файно, авжеж. Шкода, звичайно, що навчальний рік вже закінчився, і тепер до школи потраплю лише у вересні. Усі будуть базікати про різні там табори біля озера, нести різну пургу, а я от скажу, що їздив у Ганновер.

Мешкатимемо ми за стадіоном на такій галявині. Поки поставили намети, поки шмотки поскидали, поки ще щось, дивимося – а наші тренери змилися. В автобусі їхали всі тренери, які тільки в нас були, всіх вікових груп, хоча ми – гравці – були лише з двох. Усі тренери на першій же зупинці накупили собі різних журналів з автівками на обкладинках і цілу дорогу не випускали їх із рук аж до самого Ганновера. Здавалося, що всі вони – аси в німецькій. Але потім ми доперли, що не художню літературу вони читають, а набагато простіші речі: марка машини, рік її випуску, дизель/бензин, ціна, місто, номер телефону.

Лише один тренер із нами залишився. Каже, зараз будемо тренуватися. Якраз скінчилися змагання. Ну, ми переодягнулись і вперед. Нам видають м’ячі. Усі м’ячі новесенькі, немов з льоду, аж до долоні липнуть. У нас такий, може, один десь і є, але ним лише на змаганнях дорослі грають, а всі інші – обшарпані, подерті й слизькі, ніби жаби. Кидаємо один одному м’яча і бачимо, як у всіх писки в либах розпливаються. І тут уже нічого не поробиш – либишся, як придурок, бо від тих м’ячиків такий кайф, а коли ступаємо на їхній газон, то взагалі починаємо верещати на радощах.

– Та тут м’якше, ніж на цицьках моєї дівки! – кричить Саулюня.

– Дивись, тільки стояка не відламай собі! – радить хтось йому. Тут травичка – немов свіжопофарбована, рівнесенька і мов якась перина: падаєш – і нічогісінько не відчуваєш. Ми починаємо штовхати один одного і падати на землю. Ніхто того тренера не слухає. Він: «давай, давай», а ми, типу, «що давай, давай», всі тренери кудись звалили, залишили нас з чуваком, на пару років старшим, а він ще тут нам «давай». У нас удома на стадіоні, де регбістам дозволяють грати, взагалі трава росте лише по краях вздовж поля, а посередині гола земля, іноді якийсь там щебінь, а якщо після дощу, то конкретно – каша. І коли падаєш колінами просто на щебінь, то згадуєш маму, бабу і цілу свою родину.

Отже, поганяли собі по газону, повторили різні комбінації, та й на тому край. А їсти ніхто нам так і не дав! Усі свої запаси ми з’їли ще дорогою, бо далеко було їхати до того Ганновера. Ми починаємо нарікати про хавчик. Але бачимо – йде до нас такий чувачок з підносом, а на ньому якісь булочки. Ну, гаразд, хапаємо ті булочки, але бачимо, що вони фаршем перемащені. Саме так – сирим фаршем. Переглядаємось і починаємо порскати. Ми зрозуміли, що вони нам пояснюють – це, типу, корисно, багато енергії після тренування. Але шо робити? Жерти то хочемо як звірі, а ніхто вже нічого їстівного у своїх мішках немає. Аякже, беремо й обережно відкушуємо шматочок, треба покуштувати. Жуєш і думаєш, як би не виблювати. Подивишся на інших – так і хочеться поглумитися. Ото лошара, жує сирий фарш! Але й сам їси, а потім і за другою булочкою руку тягнеш. Начебто й нічого так. Ніхто не вирвав і до клозету не гасав.

Пожерли і рушаємо на місто подивитися. Всі вивіски німецькою. Ще б пак, а якою ще мовою мали би бути? Але думати чи знати, що в Німеччині всі написи будуть німецькою, – одна справа, а зовсім інша – реально бачити й читати їх та перебувати у їхньому світлі. Бути освітленим вивісками – це ніби якесь чудо. Коли ми їздили до Польщі, теж усе здавалось незвичним – вивіски не литовською, не російською, а польською. Але там ми хоч щось розуміли, а тут майже ніц. А коли не розумієш нічого, то чудо здається ще більшим.

Потинялись там і сям, подивились що до чого. Цікаво, де тут базар? Перевірили автомати на вулиці, в які кинеш монетку – і маєш жвачку. Перевіряли – це так, до слова, ми трошки постукали, раптом виплюне щось.

Ще б пак, Німеччина – це вам не Польща і не Латвія, і ми не знали, що сюди брати. Те, що звідси машини привозять, усім відомо, але що сюди везуть? Хтось підказав, що можна залізні рублі з головою Леніна добре продати. Але де тут продавати? Бачимо An und Verkauf – крамниці, де повно різного мотлоху навалено, заходимо туди, показуємо свої рублі. Ні, не цікавлять. Ми трішки розгублені – як це Ленін може бути нецікавим? Бозна-як знаходимо базар і бачимо, що ми не перші тут зі своїми ленінами. Це тобі не до індіанців припертися і цяцьками помахати. А скільки часу страчено у пошуку тих іллічів, скільки родичів обійшли, намагаючись рублі купити, та скільки часу страчено у роздумах про те, яку кількість дойчмарок відстебнуть ті спраглі екзотики німці. А за ті дойчмарки… За них у комерційних магазинах міг купувати так, як і за валюту. У комерційних крамницях було все: магнітофони, лахи, шузи, жвачка – і все оригінальне, не підробка. Може, з іллічами треба було крутитися тут? Коли той Ленін ще стояв у центрі Шяуляя навпроти політехнічного.

Ну що, залишаються цигарки. Кожен взяв з дому по блоку цигарок, більше нічого не надумали. Лише цигарки і леніни. Тут пачка – п’ять марок! Ти отримай за неї дві, і будеш мати сорок марок за той блок! Але цигарок вони теж не купують. Інші ще й огризаються, верзуть щось на кшталт «поліцай»… ну, повний пипець! Пропонуєш їм удвічі дешевше, а вони не беруть. Не врубаєшся в ту німоту!

Тиняючись по місту, підійшли до однієї крамниці. Здалека бачу, що двері зі скла, це добре, але ручок то не видно. Йдемо ближче, ну, нема тих ручок. І як увійти всередину? Ступаю ще крок уперед – і двері самі відчиняються. Ніфіга собі! Ми відходимо. Ні, ну то ващє… Двері – як у тому мультику – сезаме, відчинись. Проте без жодного чарівного слова. Стою і дивлюсь, і так, і сяк, інші заходять усередину. Там, здається, все нормально, ходять люди, продавчині навколо крутяться. Але я сюди не піду, бо коли доведеться виходити, ще якась лажа трапиться, не будеш знати як, і не вийдеш звідти. Не врубаєшся в ту німоту!