Страница 11 из 73
Ну, ось такі справи. А завтра в нас не буде уроків, тому маємо деякі плани. Будуть вчителі страйкувати. Про це навіть в газетах писали: «Теперішня зарплатня вчителя катастрофічно і недопустимо мала. Також зовсім зруйнований престиж учителя. Досі вчителі були працьовитими і терплячими, але терпеливість має межу». Ну, про що я й казав. Чого та математичка може нас навчити? Якщо сам нарікаєш, що заробляєш катастрофічно мало, то звідки візьметься твій авторитет. Тут таке рівняння, якого вчителька не знає. Авторитет дорівнює кількості бабла плюс належне їхнє витрачання. А ще на уроках литовської треба вчити прислів’я. «Хто пише-читає, хліба не прохає». І як вам таке? Хліба тепер прохають усі, але не всім дають. А ті, що все пишуть-читають, стоять у самісінькому кінці тої черги за хлібом. Інші навіть і не стоять, бо голі й босі. Тому нащо вчити прислів’я? Куди потім з ними сунутися? Ви собі можете уявити того барана, який проводить розборки з яким-небудь лохом і раптом йому каже: «Очі людини – це дзеркало її душі, тому мене не обдуриш, я все бачу й розумію». Ви це уявляєте? Всі ці прислів’я – мертва справа. Життя зараз нове, і прислів’я мають бути новими. Тому я вчителям можу так сказати: хто читає-пише, той їсть парашу. Від навчання не лише жодної користі, у наш час добре вчитися – просто ганьба. Мій братко не набагато старший за мене, але у школі я його майже не бачу. Крутить різні дільця, і всі його поважають. Бо тут все чітко – треба крутитися, а не штани протирати на шкільній лавці. Щось купив, щоб продати, але поки спихнеш, то ціни вже підскочили, а коли хочеш щось купити, вони ще раз підскочили – так і крутишся, як білка у колесі. Але як тут не крутитися – якщо зупинишся, то через місяць тими банкнотами зможеш зад підтирати, тому потрібно, щоб гроші крутилися, і самому хоча б на попередньому рівні борсатися. Припиниш крутитися – можеш вважати, тобі кришка.
А пенсіонери… Вони щомісяця вимагають підняття пенсій, але хто буде щомісяця їх підіймати. Моя мати якось трималася, але грошей майже не давала. Лише на обід, на який-небудь квиток в кіно чи дискотеку. І то за радість. Вона перукарка. Така собі професія, але стригтися потрібно всім. Звичайно, можна й самому постригтися, насадивши мисочку на голову, і матимеш вигляд, мов Джим Керрі у фільмі «Тупий і ще тупіший». Однак мати стрижку «під мисочку» прикольно лише у фільмі, а ми жили у реальному житті, і не будь-де, а в житті, яке вирувало у Шяуляї, і де діють саме ті формули авторитетів, про які я вже згадував. А тут були певні вимоги. Якщо говорити про стрижку, то можу сказати лише, що моя маманя на них не розумілася. Тому я ходив стригтися до її приятельки, яка теж стригла мене за «дякую». Потрібно було ходити з «цеглою» на голові, інші цю зачіску називали майданчиком. Ну, таку Шварц мав у «Термінаторі» чи Піппен з Chicago Bulls, чи Кріс Маллін, який разом з нашим Марчульонісом у команді Golden State Warriors грали. У нас всі: і Мінде Жукаускас, і Сланіна, і Явтокас ходять з «цеглою» на голові. Отже, навіть не виникало питань, як треба стригтися. Усе й так зрозуміло.
Мій батько працював вантажником на м’ясокомбінаті. Якщо хтось вважає, що це гівняна робота, можу сказати лише таке: про роботу він багато не розповідав, але грошей в хаті не бракувало. Саме тоді він раптом взяв і купив автівку, а до цього навіть прав не мав. Навіщо права, якщо колеса купити без шансів. А зараз – дуже прошу. Ось вам і вантажник.
То ось – він для мене з м’ясокомбінату копчених ковбас притягнув, завтра буде страйк вчителів, отже, якраз добра нагода мотнутися до Риги і назад з вагомим капіталом. А якщо вдасться спокійно з’їздити, то все буде чикаго буллз.
6
Цього разу я поїхав з одною торбою, зате добре утрамбованою копченими ковбасами. Це не до порівняння з хлібом. Тягнеш хліба два повних мішки – ні покласти, ні засунути нормально кудись. А бариш хоч і є, але його з ковбасами не зрівняти, бо тут вимальовувався втричі більший. Я прикинув, якщо все буде чікі-пікі, то зароблю на ковбасах десь шістдесят баксів, а з такою сумою вже можна побавитися. Частину її можна покласти у банк, щоб процентик крапав, а іншу – пустити на різні фронти, щоб трошки застрахувати ризики. Зараз у цю справу я втопив всі свої бабки, що мені залишилися після Польщі, а ще мій татусь трохи підкинув.
Їхали ми доволі спокійно. Та хто буде присікуватися до маленької торбинки, коли довкола навалено мішків, повних хліба? Базарили зі всіма про ціни, що й де краще піде. Одна бабця сильно шкодувала українців біля Шяуляйського вокзалу. Тепер там всі начебто будуть до них придиратися. У Ризі все інакше, ніж у Шяуляї. Одного разу представилися нам два чуваки, типу вони з комісаріату Пруделяю. Один показав старе посвідчення дружинника, а інший – чиїсь права. Та звідки українцям знати, які тут посвідчення у мєнтів. Ну, давай, платіть. А один дев’ятнадцятирічний пацан пригнав до них зі справжнім посвідченням того самого комісаріату і заспівав такому Тарасу про тисячу талонів. Той почав шум та гам підіймати, одразу повилазили інші мєнти, вже справжні, і загасили того пацана. Тепер ім’я та прізвище цього діяча з повною адресою надруковано у газеті «Шяуляйський край». Я щось не можу второпати, навіщо вони весь час адреси цих аферюг публікують. Це для того, щоб той Тарас міг піти на вулицю Кримську і нормально віддубасити того чувака? Чи це для тих, хто має власний бізнес-план, щоб забігали до нього позичити форму і мусорське посвідчення?
Корочє, цирк та й годі. Так само і з виборами президента. Мені то що – я ж не буду голосувати, але скільки тем для обговорення, щоб не сумно було їздити в громадському транспорті. Кращий за всіх Вілкайтіс. Він кандидат у президенти від литовського відділення всесвітнього руху їдоків. Гасає повсюди і всім булочки роздає, викрикуючи «хто має, нехай кусає!». Чи це не глум над людьми, каже одна бабця, коли люди не можуть дістати не лише булочок, але й хліба? По тєліку показували, як його заступник – Ерліцкас – відповідає на запитання журналістів. Той рота не розкриває, типу – черевомовець, говорить з живота і щось на пальцях показує, а інший намагається перекладати, що віце-президент говорить. Ми з Мінде хоч нареготалися, бо з балачок інших зовсім жодного толку. Хороший клоун той Вілкайтіс, а Ерліцкас – взагалі молодець. Показували уривки з його вистави, то там вони одчухрали конкретно всіх президентів та різних діячів.
Ближче до Риги Мінде повертається до старої теми:
– Що, підемо до Центрального ринку?
– До якого Центрального ринку? Я ж тобі казав, якщо нас там пов’яжуть, і я сяду на жопу.
– Ще ні разу не пов’язали нас з батонами, то чому зараз мали б? Ми одним ударом все розпродаємо і стрибаємо назад у потяг.
– Завжди щось буває вперше.
– Коли буває вперше, залишаються плями крові на простирадлі. А для нас вже не вперше.
– Що ти тут верзеш? Що за чухня про кров? Буде він тут пояснювати мені про простирадла.
– То нафіга тягатися тут з торбами, якщо не можна взяти найкращий бариш?
– Послухай, якщо хочеш – вали до Центрального ринку. Необов’язково нам ходити, тримаючись за руки. А коли повернешся з капустою, знайди собі діваху, і тоді й побалакаємо про простирадла.
Насправді в Мінде не було дівчини. Я б зауважив, якби він намагався когось підчепити, але дівки його не цікавили, і зовсім не було помітно, що він стурбований з цього приводу. Він трошки клаповухий, але путьовий пацан. Вічно біля нього крутиться зграйка таких дівах, нібито хіпарок, але зуб даю, жодної з них він не трахає. Вони наче просто товаришують, плентаються разом, але щовечора кожен іде спати до себе. Якби було по-іншому, він би давно про це розтриндів. А звідси поставало ось таке питання: якщо він дівки не шукає, то навіщо йому ці бабки? І чого він тут розривається? Звичайно, що бабки потрібні не лише задля дівок, ще на касети і на шмотки… Та все це – теж не що інше, як шлях до дівок. Його батьки мали бомбезний магнітофон – з компактами, лазерами, на дві касети. Повний звук у квартирі пустити не міг, бо зі стелі гіпс повідскакував би, а разом з гіпсом і сусіди б звалились. Я вже мовчу про відик та імпортний тєлік. Але не почнеш розпитувати: «Мінде, навіщо тобі бабки?». Таке питання, певно, суперечить усім граматичним правилам, що діють у Шяуляї. Це те ж саме, що запитати людину: «Чому ти дихаєш?», «А чого в тебе шкіра біла?». Такі питання задають діти, які щойно почали розмовляти, а згодом в них постають й не такі риторичні запитання.