Княжа гора

Ви мовчали, вам було не ясно.

— А годинник такий круглий, мов цибулина, й справно iде. — Чоловiк чудно смикнув плечима, наче пiдстрибнув на протезi й на милицях. — Я загубив, а вiн собi йде в лiсi отам…

I показав милицею на Княжу гору, що лежала ведмедем.

— Але ж зупиниться, от, бо хто йому там накрутить пружину? Сорока накрутить? Чи ворона? Й коза не накрутить, правда?

Ви хлюпнули на дядька хвилями усмiшок.

— Зупиниться годинник, не йтиме. А як же це не йтиме, коли весь час iшов, коли аж iз Берлiна йшов… Чудно так, не вiриться, що загубив. То ви пошукайте, ви знайдете, чуєте, хлопцi? А я навiдаюсь, чи по гриби приïду, чи по горiхи… Таких лiщинових горiхiв, либонь, нема нiде, тiльки у вас.

Скрипнув протез, тужливими голубами загули милицi. I як тiльки вiн суницi збирає? А гриби? А горiхи? Вже сидячи в автомобiлi завбiльшки з сiрникову коробку, дядько дивувався:

— I як вiн загубився?.. Трофейний! Кому вiн у лiсi показуватиме час? пжакам, га? Чи вужам? Так ïжакам анi час не потрiбен, анi годинник нiмецький… Так само й вужам… То ви пошукайте, хлопцi, а я навiдаюсь. Наче його ураганна буря нагнала до вас. Княжа гора обiймала село високими, грiзними обiймами. Де ж там у лiсових нетрях шукати загублений трофейний годинник? Десь мiряє час помiж папоротi, а на його циферблат заглядається мале цiкаве лисеня. Або ж сорока-бiлобока знайшла й занесла в гнiздо, бо сорока — знана злодiйка, сороцi захотiлось жити за годинником! Жаль дядька, жаль. Ви ще спитаєте в Княжоï гори за той годинник, гора вiдповiсть, вона все знає…

— Мамо, а чому в мене сестри нема?

— Вiд кого ж сестра в тебе знайдеться?

— А ти казала — вiд вiтру!

— Вiд вiтру, дитино?.. Вiд вiтру в тебе є сестри, й не одна.

— Правда, мамо?!

— Авжеж, правда. Ген сорока сидить на грушi, бачиш? То сестра твоя вiд вiтру, а ти й не знав, дурненький. Ну, чого супишся? Сорока в гостi до тебе навiдалась, хоче надивитись на свого брата. I в лiсi на Княжiй горi маєш сестер, чому ж ти ïх у гостi не запрошуєш?

— Кого запрошувати?

— Хоч би руду лисичку, вона також твоя сестра. Або козу дику, вона сестрою теж доводиться. Чи ти з такими родичами знатись не хочеш?

Сорока заскрекотала — й понесла свiй сорочий скрекiт iз грушi, низько над вулицею полетiла, всiвшись на березi бiлокорiй. А тобi чудно, що так мало погостювала, куди ж ти летиш, сестро, й не поговорили навiть, i ти бiжиш слiдом за сорокою, й скрекочеш по-сорочому, й руки розставляєш по-пташиному, бо раз у тебе сорока за сестру, то ти ïй за брата, схожi ви мiж собою обоє, ото й розмовляєш, i летиш по-сорочому. Стоïш пiд березою, поки в ïï косах примостилася сорока, а потiм знову летиш услiд за нею помiж садкiв. Сорока летить через садки, через городи, а ти ще не навчився по-сорочому, отож — де вулицею, де — межею, де — задвiрками, а тiльки не вiдстаєш вiд птахи-сестри, бо ти ж ïй доводишся братом-птахом, аж поки в лозах пiд Княжою горою до твоєï сороки прилучається кiлькоро сорок, i вони зi скрекотом летять до лiсу, скрекотом кличучи й тебе за собою, в гостi до своïх гнiзд, i тобi кортить летiти до них на гостину, але вже вечiр западає, помiж деревами табуняться кошлатi сутiнки, й самi дерева ген у хащах — наче позастигали сутiнки, прощайте, сороки, моï сестри вiд вiтру та рiдноï матерi, це ж ви до вiтру й полетiли, десь вiн там на Княжiй горi володарює, прилiтайте завтра гуртом, прилiтайте!

Липа на хатньому причiлку — як парашут iз зеленого шовку, що повиснув над обiйстям i нiяк не спуститься на траву, й добре тобi сидиться в цьому парашутi, в якому гудуть бджоли та мурашва, й залiтає пташка прощебетати тобi на самiсiньке вухо якусь найчудеснiшу звiстку, яка довго потiм бринить у свiдомостi, тривожачи таємничою загадковiстю. I звiдси, з завислого над обiйстям пахучого й свiжого липового парашута, видно село в зморшках збриженоï землi, видно Княжу гору, над якою сяйливою короною палахкотить сонце, видно кучерявi чуби молодих дубкiв на схилi за городом, помiж них долi то ворушаться, то бiгають сонячнi зайчики, й тiнi ворушаться помiж сонячних зайчикiв, i раптом iз метушнi-бiганини сонячних зайчикiв i тiней вичаровується щось несподiване, вичаровуються гострi вушка, що завмерли двома настовбурченими листочками, помiж листочками-вушками гостренька мордочка аж пронизливо подзвонює двома вiчками-дзвониками, й нiжки такi тугi й чутливi, наче ляклива музика, стримлять iз лопушиння, й ось цi лункi нiжки здригаються й ступають по зелених водах лопушиння, й ти вже добре бачиш молоду кiзку, вичарувану лiсом на Княжiй горi. Завмираєш у липовому парашутi, не дай боже тепер тобi опуститись на дiл, i поглядом чатуєш сiру лiсову кiзку, i боïшся, щоб вона не вiдчула твого погляду, бо такий вiн у тебе дзвiнкий та гарячий! Кiзка подеколи стриже вухами-листочками, вона ще в миготливих сонячних зайчиках i тiнях, та вже вийшла з дубняка — й наче роздягнулась iз тiєï мерехтливоï одежi, й залиснiла шерсть, й ще веселiше задзвонила очима-дзвониками. Грають стрункi нiжки, грають здухвини, i все в молодоï кiзки грає, начебто вона не просто дика кiзка, а дух Княжоï гори, й ось цей дух уже в вишняку за городьбою, вже легко й городьбу переступлено, йде помiж розквiтлого маку, що червонiє кривавими згустками, й не боïться, мовби телятко вертається з лугу. Мабуть, таки справдi сестра, правду казала мати, сестра вiд вiтру, iнакше б чого ïй iз лiсу вибиратись, а так прийшла в гостi, бо мають же вони зустрiтися колись, сестра з братом, гай-гай, яка ж вона гарненька! Авжеж, полохлива, але… хiба така вже полохлива, коли не злякалась прийти на подвiр'я, це ти сам полохливий, сидиш ось у цьому зеленому липовому парашутi, боïшся дихнути й гiлку порушити. Ну, хiба ж так зустрiчають сестру, спускайся донизу та пригости якщо не травою, то цiлушкою хлiба, гайда, смiливiше! А кiзка, либонь, почула твою думку, самоï думки твоєï злякалась — i наче вогонь вибухнув там, де щойно ступала кiзка помiж кривавих згусткiв червоного маку, й той лискучий рудий вогонь перебiг через картоплю, скочив через городьбу, яка щирилась кутастим камiнням, залiзом та кiстками, й ще спалахнув у вишняку, долинувши шелестом потривоженого гiлля, — i вже не стало того вогню, кiзки не стало, духу Княжоï гори не стало, наче й не спускався сюди, не дивився й не дзвонив очима-дзвониками. Отямившись, падаєш iз зеленого липового парашута на дiл, помiж макiв летиш полум'ям, уже вишняк, уже лiс, пташки перекочують у горлечках срiбнi намистинки, ворушаться сонячнi зайчики й тiнi, а рудоï кiзки нема, наче й не було, а тiльки привидiлось, еге? Ось баба Килина йде помiж кущiв, несе снiпок трави на оберемку, вжала для кролiв, i тобi кортить запитати в баби Килини про дику кiзку, чи не здибалася з нею в лiсi, та мовчиш: а раптом кiзка почує, що про неï говорять, i вже нiколи не навiдується. в гостi з Княжоï гори? Баба Килина дивується, що гасаєш у хащах, i лице в тебе чудне, мовби з якимсь дивом пострiчався, додому гайда, ось я тобi суниць нарвала поласуєш, ходiмо ж, дитино! Буркочучи, бере за рукув й веде, а ти оглядаєшся назад, мовби хочеш пересвiдчитись, що кiзка не визирає з лiсовоï гущавини й не дивиться тобi вслiд очима-дзвониками.

Мати розказує, слова ïï — малиновi дзвоники, що видзвонюють журливу мелодiю, ця мелодiя починає болiти в твоïй душi, i цього погiдного дня, пiсля недавнього дощу, який блищить тремкими краплями на листi дерев, на травi та на картоплиннi, свiт одмiнюється перед твоïми очима, Княжа гора постає такою, як у материнiй розповiдi, — зима притрусила землю пухнастим снiгом, дуби-нелинi позодягались у сиво-золотi кожухи, берези стоять непогасними свiчками, стовбури грабiв чорнi, мовби вугiллям ïх намальовано, грона калини мерехтять рубiновою кров'ю, снiгурi жаристо квiтнуть на кущах, сяє соснова глиця, вiтер дихає шпарким морозцем, а дiтлахи, розлетiвшись зграєю по Княжiй горi, спускаються схилом донизу, перегукуючись помiж собою, i голоси ïхнi гостро спалахують у студеному повiтрi, аж осипаються жолудi з дубiв од голосiв, аж глиця сiється на снiжок, що бiлiє збiглим iз горняти киплячим молоком, i шишкарi спурхують iз ялин, бо такi дитячi голоси тривожно яскравi, такi дзвiнко ламкi, повпугуванi в зимову одiж, дiтлахи йдуть забродом, i тобi починає здаватись, що ти йдеш разом iз усiма, йдеш зi своєю маленькою матiр'ю, яка зовсiм не така, як тепер, а наче сiльська дiвчинка, й ти також кричиш гострим голосом, що аж кришиться вiд тривоги на iскристi уламки, й морозець щипає за щоки, й зашпори голками всмоктались у пучки пальцiв, i, наляканi вашою ватагою-зграєю, наляканi вашими батогами-голосами, то з-пiд одного, то з-пiд другого куща схоплюються зайцi, прудко бiжать униз по схилу Княжоï гори, вони пiдстрибують клубками сiрого вогню, вони петляють помiж дерев, зникають помiж кущiв, ген i дикi кози майнули, з-пiд ïхнiх ратичок снiжок пурхав легкими хмарками, кози скочили в ярок, десь там i пропали в хащах, i сороки стрекотiли, то летючи поперед зграєю дитячою, то летючи позаду зграï дитячоï, i тут ударив пострiл, шаркнуло раптовим звуком, наче то зовсiм i не пострiл пролунав, потiм кiлька пострiлiв злилось докупи, наче хтось iз виляском ударив молотком по залiзнiй рейцi, i дiти, широко розтягнувшись по схилу Княжоï гори, закричали ще голоснiше й розпачливiше, лиця ïхнi горiли рум'янцями, крiзь якi пробивались бiлi, сипкi плями холоду, й очi ïхнi цвiли колючими квiтками, дiти йшли помiж дерев i кричали, полохаючи дичину й женучи ïï попереду, на пострiли, в поле, яке вже просвiчувалось помiж деревами, — й ти почув, як куля просвистiла помiж тобою й твоєю маленькою матiр'ю-дiвчинкою, куля навiть не просвистiла, а проспiвала невидимою пташкою, й ти зовсiм не злякався, й твоя мати-дiвчинка також не злякалась, ви вдарили ще дзвiнкiшими голосами, бо якийсь заєць бiг не поперед вас, а на вас, i вiд вашого крику заєць сахнувся вбiк, щезнув помiж кущiв, i знову неподалiк проспiвала куля тонким пташиним звуком, i ви не злякались, нiхто не злякався, дiти широким забродом посувались по киплячому молоку снiгiв, лиш один хлопчик, що йшов iзбоку й трохи попереду, ген через глибокий яр, чорнявий хлопчик, закутаний у вовняну хустку й озутий у битi валянки, що сягали до пояса, раптом цей хлопчик спiткнувся й став осiдати, хапаючись руками за яворину, пальцi його повзли по корi, й ти побачив його скривлене вiд болю обличчя, на якому корчились губи, й очi його так само корчились, i жебонiв у нього з грудей чи то стогiн, чи то хрип, i ви з матiр'ю-дiвчинкою поспинялись, дивлячись на осiлого хлопчика пiд явориною, а решта дiтей, нiчого не помiтивши, й далi йшли та кричали, полохаючи дичину, вже наближались до узлiсся, за яким проглядалось поле, що било пострiлами, вiд тих пострiлiв там i сям позлягали зайцi, й дикi кози позлягали, а одна кiзка бiгла назад, кiзка бiгла помiж тобою й матiр'ю-дiвчинкою, й ви повмовкали, не лякаючи ïï скриками, кiзка залишала слiд, вона торочила снiг краплями кровi, вишивала снiг червоним узором, збiгала схилом Княжоï гори все вище, тiкаючи вiд пострiлiв i вiд смертi, а дитяча ватага-зграя все йшла на тi пострiли, й вам би йти на пальбу, та ви з матiр'ю-дiвчинкою вiдстали вiд гурту, намагаючись через яр перебратись до хлопця, що осiв пiд явориною, сяючи сльозами на зсудомленому вiд болю обличчi i тримаючись обома руками за ноги, ви таки перебрались до нього, пораненого, намагалися звести з землi, беручи попiд пахви, а вiн клигав на однiй нозi, й там, де щойно сидiв, ятрилась червоно пляма на снiгу, вiд цiєï плями ви не могли вiдiрвати очей, наче завороженi, i хлопець той чорнявий обiзвався раптом, сказав, аби ви хутчiй iшли по шоколад, бо нiмцi вже перестали стрiляти, отже, нiмцi вiддячують шоколадом усiх дiтей, якi полохали й гнали дичину з Княжоï гори на узлiсся, отже, бiжiть хутчiй, бо нiмцi позбирають здобич, сядуть у машину й поïдуть собi, а ви зостанетесь без шоколаду, й попросiть для мене шоколаду, казав той чорнявий хлопець, бо я ж кричав найголоснiше, хiба я винен, що от тепер ногою не годен ступити, ну бiжiть, бiжiть, бо нiмцi поïдуть зi здобиччю, шоколад пропаде ваш i мiй, а вони ж обiцяли вам дати по плитцi шоколаду, сорока стрекотала над вашими головами, пiдбитою птахою чорнявий хлопчина у вовнянiй хустинi висiв на ваших плечах, з поля вже не стрiляли, зима на Княжiй горi смiялась безмежною срiбною усмiшкою, скоро долинуло гарчання мотора, й машина з нiмцями рушила, зоставивши зграйку дiтлахiв на узбiччi дороги, й чорнявий хлопець у вовнянiй хустцi плакав, що йому не дiстався шоколад, i ми з матiр'ю-дiвчинкою вели його з лiсу, вже в полi побачили кров на снiгу вiд забитоï дичини, й так само торочка кривава слалася за вами, наче калиновий сiк…