Княжа гора

Зоддалеки гора Княжа — як бурий ведмiдь превеликий, що розлiгся на березi рiки. Пливучи в човнi по рiцi, поволеньки наближаєшся до цього сонного горбатого ведмедя, котрий переднi волохатi лапи витягнув низькими кручами ген-ген уперед, поклавши на них довгу морду. I коли придивитись iз човна пильнiше, можна вгледiти опукле нашорошене вухо, яке i ввi снi не опускається, прислухається до безмежжя простору, можна розрiзнити й приплющене ведмеже око, над яким куцi вiï здригаються так, як на вiтрi здригаються дерева. Цей ведмiдь спить на березi рiки не тiльки взимку, а й улiтку, коли, здається, грiх не проснутись i не поласувати доспiлими ягодами та медом диких бджiл, вгамувавши спрагу блакитною рiчковою водою, в якiй хлюпочеться довга шерсть на переднiх лапах. Величний i грiзний, вiн втрачає своï ведмежi обриси, коли наближаєшся в човнi до берега, й ти вже не бачиш нi простягнутих уперед лап, на яких у сонному супокоï лежить ведмежа гостра морда, не бачиш i могутнього горбатого хребта, а тiльки — гористий берег, що круча за кручею спинається до гори, а на кручах живими зморшками брижиться лiс, який тут, унизу, з первозданною нiжнiстю зеленiє шелюгою по бiлих пiщаних обмiлинах, де в святкових веселощах грає риба й де чайки лiтають i плачуть, мов неприкаянi душi померлих. Тепер пливеш повз Княжу гору — й не видно ведмедя, й не страшно його заснулоï звiриноï сили, вже твою душу опанував одухотворений, легкий i чистий простiр величноï рiки, що в якомусь пiсенно-музичному екстазi струмить i стелить то зеленi, то синi хвилi води, й ця серпанком повита рiка — попереду нескiнченна, обрiєм не обмежена, бо отам он на млистому овидi вона видимо переливається за порiг обрiю, й ти пливеш по ïï пiсенно-музичнiй течiï, що взяла тебе пiд свою незбориму владу, не можеш вивiльнитись вiд неï — та й не маєш такоï душевноï потреби, вже не вiдчуваєш часу й простору, бо вони не те що зникли, а розчинились у тобi, й ти розчинився в них, ставши ïхньою невiд'ємною часткою, творячи з ними єдину сутнiсть, ставши матерiєю цiєï незнищенноï вiчноï рiки, яка несе тебе, й гори Княжоï, що не зникає, а тiльки постає все в нових i нових своïх вiдмiнах…

У давнiшi часи чи й не такi давнi роки дiд Гордiй зодягав свою голову в бiлу хмару, що кiльчилась розвiяними баранячими кiльцями. Щоправда, хмару йому на голову нагнав не вiтер, а бурi життя, так що хмара не з синього неба, а з чорноï землi, бо на землi вiдцвiло його чорне волосся, на землi…

У той пам'ятний для всього села весняний день дiд Гордiй, у розкуйовдженiй хмарi посивiлого волосся, свiтячи лискучою шкiрою дубленого обличчя, не так прийшов до сiльськоï крамницi пiд яворами, як статечно приплив на довгих вусах, схожих на сомовi. Пiд кущистими бровами очi в старого сидiли так тихо, як до пори й до часу сидять чорти в болотi, лиш лукавi iскорки-бульбашки спливали з ïхньоï кароï глибини. В руцi пiднiсши для показу надутий шкiряний капшук iз грiшми, дiд Гордiй голосом спiвочим, як калинова сурмонька, став замовляти товари, що лежали на полицях, брав ïх у зачудованого лавошника й складав до великого лозинового кошеля, з яким уже десяток лiт ходив на рибу, а кошелю зносу не було. В розверстiй пащi кошеля вмiстились крам на хустки для баби, гостинцi для невiстки та для внукiв, битi i шитi валянки для сина, всяка всячина на хазяйство, а ще й усякi несподiванки для родичiв, бо в старого душа була щедра, як сонце в небесах.

Рахiвниця в руках лавошника на прилавку клацала, як голодний пес, що марно ловить мух, аж поки в пащi лозинового кошеля вже не вмiщалось нiчого. Лавошник, заïкаючись, немов нечисту силу вгледiв, спантеличено назвав суму, яку виклав кiсточками на рахiвницi, й незворушний — наче Княжа гора в гожу днину! — дiд Гордiй заходився розв'язувати пузатого шкiряного капшука. З капшука на зжолоблений прилавок тугим потоком проллялись металевi грошi, брязнули срiблом та золотом, замерехтiли таким барвистим свiтлом, якого стiни цiєï староï крамницi не бачили ой як давно!

Кiлька покупцiв, що трапились у крамницi на таку пригоду, геть збаранiли на лицях, i лавошник також збаранiв, а що баранкуватiсть на роботi йому була не до лиця, то мав озватись не блеянням, а людським голосом. А як ти озвешся, коли язик iз рота начебто вiдбiг аж за надцять верст, за Днiпро, й звiдти не повертається? Лавошник перебирав монети, й пальцi в чоловiка тремтiли, немов корчились на золотих жаринах, на срiбних жаринах, на мiдних жаринах, на бронзових, на алюмiнiєвих, на залiзних та ще на якогось металу жаринах, iз яких i палахкотiло вогнище на прилавку.

— Вiдлiчуй, Семене, скiльки назвав, — калиновою сурмонькою просурмив дiд Гордiй.

— Так ви, дiду, не тими грошима платите, — зрештою спромiгся на слово лавошник.

— Аз яких це пiр золотi й срiбнi грошi перестали бути грiшми?

— Дiду, ви… не викидаєте коникiв?

— Та хiба я кониками плачу за товари?

— Платiть нашими грошима, а не такими!.. I без коникiв!

— Людоньки, якi ж це коники? — Дiд Гордiй iз сивою кучмою хмари лукаво поглядав на решту спантеличених покупцiв. — Та в оцiй крамницi вже ого-го з яких пiр не розплачувалися золотом i срiблом.

— I не будуть розплачуватися! — зверескнув лавошник, чуючись зовсiм дурнуватим, наче й розум од нього забiг ще далi за Днiпро, нiж бiгав недавно язик.

— Ну, гаразд, золото й срiбло в тебе не в цiнi, — сурмив у калинову сурмоньку дiд Гордiй. Видлубав iз свого скарбу iржаву монету з малюнком якогось бородатого царя в коронi. — А за цi грошi що в тебе можна купити? Солi? Гасу?

— Такими грошима, дiду, розплачувались пiвтисячi рокiв тому! Отодi б ви купили за них i корiв, i волiв!.. Старий та древнiй ви, дiду Гордiю! Скiльки живете — тисячу рокiв? Чого ж забулись потратити своï грошi тодi, коли були молодшим?

— То, може, вернутись менi в молодiсть? Бо ж не пропадати добру!

— А вертайтесь! Ви такi, що вернетеся. Сьогоднi тут, а завтра там, якщо тiльки не перепинять по дорозi хвацькi хлопцi…

Поки лавошник хапливо, наче ось-ось мали наскочити злодiï, спорожняв лозиновий кошiль вiд товарiв сiльськоï крамницi, якi за срiбло й золото не купиш, дiд Гордiй священнодiяв над скарбом, ховаючи монету за монетою до шкiряного капшука, вiд чого капшук надимав i надимав боки. Взявши в руку порожнiй кошiль, старий сказав на прощання:

— По-всякому випадало базар'ювати i ярмаркувати, а отак — iще нiколи й нiде!.. Пiшов, увiрвавши пiдошов!

Та й подався з крамницi дiд Гордiй у хмарi кучматого волосся, що порскими хвилями заливало чоло, й очi його карi, вже не лукавi, двома хижими кiбчиками линули з дубленого обличчя — й не могли зiрватися з-пiд кущистого надбрiв'я.

Лавошник став на порозi крамницi — як iз хреста знятий i не вiдривав погляду вiд жовтого капшука в дiдовiй руцi, аж поки дiд iз капшуком пропав за деревами. Тодi лавошник iзнадвору замкнув крамницю на двi кутi залiзнi штаби, зайшов до крамницi через пiдсобку, випив одним духом пляшку пива й, заïдаючи пряним iржавим оселедцем, заплакав ïдучими, як руда сiль на iржавому оселедцi, сльозами.

То не грiм гримiв у захмарених високостях, то гримiла баба Килина; губи ïï в'юнились блискавками, що корчились на худому щелепастому лицi; плескате пiдборiддя злiтало й опускалось, як злiтає й опускається дерев'яний праник, яким при праннi вибивають шмаття на водi; помiж в'юнистих губiв-блискавок язик скидався на зiнське щеня, що сiкається й сiкається, а вилiзти з буди боïться. На диво, очi в баби Килини зоставались лагiдними й чистими, хоч би краплина гнiву схлюпнулась у ïхнiх озерах зеленого, наче затягнутих ряскою, мудрого спокою… То ти, урвителю, зламав соняшник, щоб ïздити, мов на конi? Ось я тим соняшником поïжджу по крижах твоïх, урвителю! Де це бачено — красу губити? А якби з твоïх в'язiв твiй соняшник зiрвати, голову, — чим би ти думав? А може, земля думає тим соняшником, га! Добре, що на городi ще соняшники позоставались, по людських городах ростуть, по всiх селах. То ïхнiми головами земля думає, урвителю! Думає картоплею й гарбузами, цибулею й часником, кропом i огiрками. А ще як же вона славно думає пiвонiями й красолею, ружами й чорнобривцями, любистком i матiркою. То в неï думки такi, пiснi такi — i ластiвка, й зозуля, й соловейко. Та в неï пiсня — мурашина кожна, а що вже тодi про звiрину в лiсi казати, про очерет у лузi чи про калину в байрацi! Та земля думає навiть твоєю дурною головою, чекає, поки вона порозумнiшає, i всiма людськими головами думає, а ще дощами й туманами, градом i снiгом, пшеницею i кукiлем у пшеницi, зiрками й мiсяцем, хлiбом i яблуками. Навiть твоєю многогрiшною бабою Ки-линою думає земля, о, i твоïм дiдом Гордiєм, о, бо земля жива-живiсiнька. На Княжу гору поглянь — яка думка висока стоïть, а Днiпро якою думкою стелиться, от би тобi цi думки в голову вкласти, щоб розумiв землю, щоб шанував землю. Де ще таку живу книжку надруковану знайдеш? А ти соняшник ламаєш, урвителю! Гай-гай, сам себе зламав, тепер збiднiв на сонях, на думку золоту соняшникову збiднiв… Баба Килина громом гримить, ув очах — лiтепло ласки, й здається, що то вся видима земля озвалась бабиним голосом, озвалось ïхнє яблунево-яворове дворище, город квiтучий, село ïхнє приднiпровське, при Княжiй горi схоже на велетенську вощину диких бджiл, озвалася й сама Княжа гора джерельним бабиним голосом, а ще ж i Днiпро, що в'ється за Княжою горою, небеса й сонце в небесах озвались бабиним голосом, i нiкуди не сховаєшся вiд нього, й вух не затулиш, бо, либонь, то вже й ти говориш бабиним голосом, то вже й ти став його джерелом… Зламана золота корона соняха гiрко осмiхається гаряче-вогнистими пелюстками, начебто плаче в сльозах, — ага, то ти плачеш соняхом, то твоï сльози в'януть на його молодому обличчi, то твоï печаль i жалоба мертвiють на його сонячному виду, бо ти сам себе зiрвав, каже баба Килина, сам понiвечив свою золоту думку.