Княжа гора

Голоси плюскають, мов ковильний шовк на вiтрi плюскає.

— Еге ж, водолази дiстали з Днiпра, бо де ж це бачено, щоб таку рибу зловити без водолазiв! о. — Примоцували до цiєï риби залiзнi ланцюги…

— Бо на капронову жилку не витягли б, трiснула б капронова жилка!

— Зловили в рiчцi навпроти Княжоï гори, Днiпро берiг iще з вiйни, ще з тих боïв за Княжу гору… Там вир, там нурт не засинає, в тому нуртi гай-гай якi можуть бути страшнi й чуднi улови!.. Не тiльки човен козацький, а й, дивися, варязький, а то й скiфський зав'язнув у мулi…

Через село повiльно суне вiйськова машина-тягач, у кабiнi сидять зосередженi солдати в зелених, як молода трава, сорочках, на твердих вилицях у них зернистий пiт чи то краплi днiпровськоï води набубнявiли, а за машиною-тягачем на морозно-блискучих тросах, наче на залiзних жилах, повзе тупоносе, виловлене з рiчковоï глибини погрозливе диво, повзе на плескатих гусеницях, погуркуючи, й жерло гармати хижо дивиться в золотаво-густу синяву дня.

Танк — у баговиннi, в мулi, обснований якимсь вузлуватим корiнням, облiплений черепашками, поцяткований п'явками — на сяйливих залiзних жилках важко пливе сiльською дорогою, зоставляючи рванi драбинки слiдiв у сiрiй пилюцi, танк погримує траками, жерло гармати похмуро всвердлюється в сонячне бузкове повiтря, жерло перевито кiлькома розквiтлими водяними лiлеями, либонь, хтось перев'язав iще на Днiпрi, коли танк витягували з води, й тепер лiлеï цвiтуть на шерехатiй iржавiй бронi, позирають розплющеними та усмiхненими очима своïми.

Танк пливе сiльською дорогою в живому людському вiнку, що сплетений iз облич-квiток, i цi обличчя-квiтки чо овiчi та жiно гi, обличчя-квiтки дiдiв та дiтей, а ще його в'яжуть летючi синi ластiвки, лелека перелiтає через цей iдучий вiнок, багрянi пiвнi бiгають помiж його пелюсток — самi як гарячi пелюстки, й соняхи з-за плотiв перехиляються, горнуться до цього вiнка, яким наче обвито порятований у Днiпрi танк, на якому вже не побачиш зорi, хоч як видивляйся, бо згорiла зоря не в бою, а згорiла у водi, присвiчуючи вдень i вночi рибам та iншiй днiпровськiй живностi, перетлiло ïï свiтло у млисто-беззоряному баговиннi.

— Дiдуню, а де танкiсти?

Дiд обличчям кiстлявим також цвiте в барвистому вiнку, свiтиться сивою хмарою розмаяного волосся, i дiд такий високий, що врiвнi з танком, який, здається, ось-ось покладе йому на плече своє витягнуте вгору жерло, немовби грiзний птах пригорнеться шиєю.

— Танкiсти? — перегодя запитує, а перед собою дивиться так, немов усе геть-чисто знає про отих танкiстiв, тiльки вiдповiдати не квапиться.

– Їх побило, га? — питаєш, позираючи з острахом на вiдчинений люк танка.

— Цiкаво — й страшно почути вiдповiдь дiда-всевiда.

— Танкiсти? — знову перепитує, зiтхаючи, i його долоня на твоïй головi

— наче лiтепло. — А чом би ïх мало побити?

— А танк затонув!.. А вiйна!..

— Так нема ж ïх у танку, бачиш? Значить, порятувались хлопцi. Живуть хлопцi, як оце ми з тобою. На тракторах роблять, на машинах… Мало де, мало що…

— Дiду, ви бачили? Бачили ïх? Де роблять на тракторах, де на машинах?

— Мало де!.. Скрiзь. Бо ïм почот, бо вони фронтовики. — Дiд замовкає i додає значуще: — Пiсень спiвають, аякже.

Лiлеï бiлi погойдуються на жерлi, наче згiдливо покивують на дiдову рiч, а танк уже випливає на сiльську околицю, й людський вiнок довкола нього меншає, збiднiвши на багато облич-квiток, проте не бiднiє на синiх ластiвок, що в'ються-перевиваються у цьому вiнку, вже скоро танк пливе у полi, помiж лискучих хвиль пшеницi, й гусеницi побрязкують, наче долинає з кузнi вiдгомiн ковальського молота.

— В музеï поставлять, — каже дiд. I дивується: — Таку машинерiю — i в музей…

Танк вiддаляється — i такий здається несправжнiй у сонячному зеленому полi, немовби видиво, наче мана, яка має зникнути, вже зникає, збиваючи куряву, танучи в курявi.

Наче вийшов допотопним мамутом зi свого далекого буття-небуття — й тепер ось повертається назад у своє буття-небуття.

Замислений дiд шелестить подихом-вiтерцем:

— Царство ïм небесне…

А може, лиш причувається тобi на сiльськiй околицi, де пiняться пшеничнi смарагдовi хвилi?..

Чорна птиця ночi вже вiдлетiла, де-не-де ще виднiє розгублене з ïï крил темне пiр'я — чи то тiнi в ровах, чи то затiнки поза хатами й хлiвами; рожева птиця ранку вже простерла крила пiд небесами, й малиновi вiдблиски вiд ïï швидких крил проливаються на село, над яким iще далекими краплями радiсних слiз догорає кiлька останнiх зiрок. Помiж садками i в левадах тануть, розсiюються пасма туману, й пiвнi перегукуються клекiтливо-огнистими скриками, що не прочахають у ïхнiх горлянках, i все вiдчутнiшою дзвiнкою Прозорiстю сповнюється повiтря.

В рожевому сяйвi iще невидного сонця Княжа гора чорнiє погордо, те рожеве сяйво все потужнiше виростає з-за ïï верхiв, падаючи вiдсвiтами на пелюстки бiлих хмар, що, забарвленi, мовби обертаються на обiрванi пелюстки небачених квiток. Навiть летючим птахам передається чар отого рожевого сяйва, зарожевленi птахи видаються легшими, святковiшими, несправжнiшими.

Мати з бабою Килиною йдуть стежкою попереду, несуть на плечах граблi, а в руках вузлики з пiдобiдком, обiдом та пiдвечiрком. Ви з дiдом Гордiєм ступаєте вслiд за ними, дiд несе косу на плечi, а в торбинi через плече — всякий свiй косарський надiбок. Загорнутий в бабину хустку, ти несеш глечик молока, а тому-то гостро боïшся оступитись чи ненароком ударити глечиком об дерево.

Лiтнього досвiтку ви йдете на Княжу гору.

Йдете на Княжу гору в цю ранню годину не самi, бо зрiдка долинають веселi скрики з лiсу перед вами, значить, там також сходять на гору, а коли на схилi обернутись i подивитись на село, що розбiгається внизу, — теж виднiються людськi постатi, що поволi простують, наче течуть, iз села сюди, на Княжу гору, все вище й вище.

Ось i шатристий дуб iз дуплом заввишки з людський зрiст, де зовсiм недавно довелось перечiкувати грозу, коли обвалювались блискавки й громи, а ти сам собi увижався дубом, що закоренився в земну твердь, що пiднiсся до небесного безмежжя. Обережно заглянув до дупла — й раптом в обличчя вдарило шумом, плюскотом крил, i якась налякана птаха вирвалася звiдти на волю, вiйнувши в очi порохном.

А ось i галява на схилi, всiяна лобатим камiняччям мертвих чужинецьких голiв, вони похмурою ватагою сiрiють у травi, насиченiй духом материнки.

— Ось тут закропимось, — каже баба Килина бiля камiнноï стiни, з якоï там i сям дзюркочуть джерела.

Дiд Гордiй припадає до цiвки, баба Килина п'є, ти з матiр'ю п'єш, свiжiшаючи й дужчаючи душею, а бiла кров iз каменя ллється, не має впину, бо невичерпна й невмируща в живих грудях землi.

Вiд кам'янистоï стiни ступили в море молодоï горiшини, й раптом помiж листя заворушилось грубе гiлляччя, саме собою заворушилось, i страх уступив тобi в п'яти, бо таке диво з див побачив, а коли гiлляччя ще й посунуло через кущi, шарудячи й шелепаючи, то душа й зовсiм обмерла.

— Бач, лось який! — стиха мовив дiд Гордiй. I лиш по дiдовiй мовi ти застерiг, що це й справдi лось подерся через кущi, понiсши на головi важкi гiллястi роги, схожi на грубе гiлляччя.

— Дiду, а це що таке чубате?

Смугаста птаха, вся з жовтих та чорних пер, сяяла рудим чубом, сидячи на сучку осики, а дзьоба мала довгого й тонкого. Ну, не птаха, а цiлiсiньке тобi свято, що лiтає, гнiздо в'є, пташенят годує.

— Одуд, — сказав дiд. — Присiв коло свого гнiзда.

Трохи далi в дубняку лунав сухий i чiткий перестук: почiплявшись пазурами за стовбури дерев, строкатi дятли знай довбали дзьобами кору, дiстаючи з-пiд неï поживу. Хазяйновито, з дивною розсудливiстю вони трудились, нагадуючи i дiда Гордiя, i бабу Килину, i матiр, якi вже коли заходжувалися коло якогось дiла, то так пильно, мовби оцi строкатi дятли.

I ти всмiхнувся своïй думцi. А ще всмiхнувся вiд утiхи: мабуть, дорiс… мабуть, хоч трохи дорiс до Княжоï, що тебе ось сьогоднi взяли з собою на гору!