Блуд

… послухай, може, пригодиться. Як я сьогодні посварилася зі своїм Жориком через собаку, через мого доберман-пінчера, ти бачив, який у мене доберман-пінчер, я доглянула його з цуценяти. Я сама знаю, шо тепер такого собаку тримати невигідно, він більше їсть м'яса, ніж ми з моєю мамою, а що робити? Ми з мамою самі не їмо, а йому віддаємо. А Жорик учепився — продай та продай, тепер таких собак можуть тримати тільки злодії і колишні партократи, які влаштувалися в кооперативи чи в спільні підприємства. Ходила я на Пташиний базар, водила свого доберман-пінчера, але там за нього давали так мало, шо образили мою жіночу гордість, не продала. Ми живемо вдвох з мамою, то нам собака не заважає, собака нам заміняє сім'ю — і дітей, і чоловіка в сім'ї. А Жорик — вредний, він то до мене чіпляється, то до собаки. Усе бубонить, шо роботи біля мене багато, бо я розтовстіла, а раніше роботи було менше, бо я була худіша, що тепер він багато дурної роботи біля мене робить. А я кажу, що ти ж і винуватий, бо раніше ти ніякої роботи коло мене не боявся, ні розумної, ні дурної, допадався, як йолоп до мила, то я й була худіша, й фігура в мене була фігуристіша. А тепер зледачів, сам розжирів, ніякої роботи взагалі не хочеш робити, ділиш на розумну й дурну, а вона якою була — такою й зосталася, не треба вигадувати, ось через твої лінощі я й потовстішала, й фігура моя не така фігуриста, хоч коли подумати — фігура моя якою була, такою зосталася. Я ж тебе, кажу, годую, коли приходиш, годую не гірше за свого доберман-пінчера, то чого наїсися — й хропеш, замість мене обняти й помасажувати так, щоб кістки тріщали, щоб у мене сауна була в ліжку? Неінтересно, каже. Як то неінтересно, питаю, раніше було інтересно, а тепер неінтересно, чому неінтересно? Бо неінтересно, каже. А я йому цицькою вазь по морді, вазь, другою цицькою — вазь по морді, вазь. Тепер інтересно, питаю. Інтересно, каже, тільки не дуже, тобі з собакою інтересніше, каже, ніж зі мною. А хто винен, кажу, що мені з собакою інтересніше, ніж з тобою, ти ж і винен. То Жорик тут уже вчепився до собаки. Як собака, вчепився до собаки. Мовляв, любиш свого доберман-пінчера більше, ніж його. Каже, є такі жінки, є, що мають діло зі своїми собаками. Ти проснися, кажу, що ти мелеш, що ти верзеш, як це я можу мати діло з собакою, коли в мене є такий собацюра, як ти. Е-е, каже, не придурюйся, бо коли й не займешся ніяким ділом зі своїм доберман-пінчером, то думаєш займатися, ось тому й вигодували його завбільшки з слона. Каже, не ти перша й не ти остання, жінки люблять займатися скотоложеством, ще з найдревніших часів займаються — хто з ослом, хто з конем, хто з собакою. Цариці Катсерині вистачало чоловіків — і князів, і графів, і генералів, і солдатів, але ж неспроста розказують що вона шанувала й жерсбців зі своєї царськоі конюшні, а вже коли цариця не цуралася жеребців, то що тодi казати про якусь бабу, якій, буває, припече, тоді давай те, що трапляється: жеребець — так жеребець, осел — так осел, собака — так собака!.. Ох ти рило, кажу, паскудне-препаскудне, так подумати про мене, таке наплести. А він; до того йдеться, бо й мені з тобою неінтересно. То я не витерпіла — й розперезалася, а ти знаєш, як я можу розперезатися. Жорик слухав — і тільки зубами клацав. Я йому виклала, щоб не думав, що я нікому більше не потрібна, що він мені дуже потрібен. Я йому називала імена — й пальці загинала на руці. Спершу на лівій руці, потім на правій. Потім загинала пальці на нозі — спершу на правій, потім на лівій. Далі почала вже загинати пальці на його руках, тут він уже не витерпів, хоч я ще до його ніг не добралася, ще не почала загинати пальці на його ногах. Це все, кажу, ще до нашого знайомства з тобою, так що заспокойся, а як познайомилася з тобою, то не зраджувала тебе ні разу, не хотіла, бо ти мене задовольняєш, після тебе я нікого не хочу, я чистоплотна й бридлива, не те що ти, сволота. Але не думай, що ніхто вже й не подивився в мою сторону, дивилися — ще й багато, ось поглянь, скільки позалишали своїх телефонів, я можу по цих телефонах подзвонити будь-кому й будь-коли. Хочеш, питаю, хоч зараз подзвоню. От Василю Васильовичу подзвоню. Хто такий Василь Васильович? А хрін його знає, хто він такий, познайомилась в метро, їхав кудись у п'яній компанії, вся п'яна компанія витріщилась на мене, як я зайшла на станції метро «Хрещатик», а в Василя Васильовича був у руках, величезний букет гвоздик, він до мене підпливає — і віддає гвоздики, і залишає візитну карточку, якийсь кооператор чи підприємець, шкода, що вони зразу й повиходили, на Лівому березі, а я далі поїхала. То подзвонити? Або подзвоню Степанові Онуфрійовичу, з райгастрономторгу, я з ним познайомилася тиждень тому в Елки на дні народження, привіз мене на таксі додому, все хотів познайомитися з моєю мамою і з доберман-пінчером, але я його через поріг квартири не пустила, все думала про тебе, й дурна була, що думала, треба було пустити, він уже віку такого, як моя, мама, хоч би чаю з нею попив. У моїй записній книжці— сто різних чоловічих імен і сто різних телефонів — я беру на всякий випадок, а чого мені відмовлятися. Так що ціну собі знаю. Тільки ти не хочеш знати моєї ціни, а інші знають, і добре знають, тільки я не беру. Так що не треба мене принижувати й не треба гудити мого доберман-пінчера. Ото якби вас поставити поряд, тебе і доберман-пінчера, порівняти вас і проаналізувати, га? Ти йому в підметки не годишся, повір. Він же красень собака, любо глянути, без живота, живіт підтягнуто до хребта, а в тебе? А в тебе — як футбольний м’яч. Жінка, яка знає толк у собаках, так як цариця Катерина знала толк у жеребцях, ніколи б не віддала тобі переваги перед моїм доберман-пінчером, можеш не сумніватися. Я вже не буду порівнювати твою генеалогію з його генеалогічним древом, бо в нього древо — справді древо, є серйозні документи на його древо, а твоя генеалогія — це ніяке не древо, а бур’яни, чортополох. Мама мого доберман-пінчера з його татом шлюб у кропиві не брали, це точно, у них усе було, як у високопородних собак, у кімнаті, на килимі, я тобі навіть адресу можу назвати — на вулиці Десятинній, може, номер квартири назвати і номер телефону? А ти що сам розказував мені про своїх батька-матір? Де вони тебе зачали? У Пущі-Водиці, в лісі, посеред білого дня? Сховалися в густій папороті — і прямо в папороті на сирій землі, біля мурашника. Може, тому ти весь у зелених веснянках, схожих на лісових мурах, бо мурахи тоді в папороті пожалили твоїх батька-матір. Ну, задоволений тим, що почув від мене? Ото я так само задоволена всім тим, що почула від тебе, Жорику!.. А тепер, кажу йому, одягайся і взувайся. Тільки не білій і не червоній, я тебе не проганяю, бо тобі доведеться без мене кепсько, а мені без тебе, звикла. Ото бери на повідець доберман-пінчера й прогуляйся з ним у парку, на свіжому повітрі. Побачиш і почуєш, як на мого доберман-пінчера реагують суки, бо в нашому парку сук прогулюють. І потім скажеш, як там реагуватимуть на тебе жінки, бо в парку й жінки прогулюються. Порівняєш. А потім прийдеш і подякуєш мені, дурний, що я, дурна, все-таки віддаю перевагу тобі, а не красеневі доберману-пінчеру.

… так мені шкода мою матусю-сироїдку, матусю-есперантистку, матусю-перекладачку! З кожним роком усе жалкіше, я сама дивуюся зі своїх жалощів, де вони тільки беруться. Ще зовсім недавно їй було сповнилося п’ятдесят, а давали сорок, потім сповнилося — шістдесят, а їй давали п’ятдесят, а це-от сповнилося сімдесят, і їй дають усі сімдесят, якось різко постаріла. Раніше вона гасала по всіх есперантистських таборах — чи в Прибалтиці, чи в Болгарії, чи в Польщі, а потім тут, у Києві, приймала гостей-есперантистів, усе чоловіків, жодна жінка-есперантистка ніколи до неї в гості не приїхала, вона чомусь жінок-есперантисток ненавиділа лютою ненавистю, а до чоловіків спокійно ставилася, то ці чоловіки-есперантисти приїжджали в гості до неї, а по два-три тижні жили в мене, я їх годувала з базару і з магазину, бо мама казала: хай поживуть у тебе, дочко, я все ж таки есперантистка, а не куховарка! Тепер уже й вона по есперантських таборах не їздить, і до неї есперантисти не їздять. Вік. І пам’ять стала пропадати. Засунула була десь ощадну книжку — не могла знайти, викликала мене по телефону — ми вдвох не могли знайти, аж потім у подушці знайшла, випала з подушки. А то принесла їй ліки з аптеки, матуся на дивані читає якусь перекладну книжку й свариться — дуже їй переклад не подобається, з німецької, чи не Ервіна Штрітматтера. А я кажу, матусю, це ти сама перекладала. Та не могла я так перекласти, сердиться матуся, ось які тут мовні перли, пху, яка стилістика дубова, які звороти казенні. Я їй показую в книжці, де зазначено, що перекладачка таки вона, а не хтось. Подивилася — й каже, що не могла вона так перекласти, що хоч і стоїть її прізвище, але це не її прізвище, це якась однофамілиця, от! Геть не стало пам'яті, а яка блискуча пам'ять була — й на іноземні мови, й на все-все… Дивиться телевізор — і не впізнає Горбачова, питає, хто це такий. І за Єльцина питає, хто такий. Я їй нагадала, то вона зразу їх і переплутала: Горбачов для неї — це Єльцин, а Єльцин — це Горбачов, усе в голові перемішалося. Але якби тільки цих чоловіків плутала, по телевізору, то нічого б, але ж… Сяде в квартирі в чотирьох стінах — і сидить день, забуває вийти в гастроном купити хліба чи сиру, то я принесу їй увечері хліба чи ковбаси, й давай іди, кажу, матусю, надвір, на свіже повітря. Сама одягну її, сама виведу надвір, сама й прогулюю біля озера Тельбиного. Й зустрічаємо старенького дідка, схожого на облізлого коня, й морда в нього кінська, й довга шия кінська, й труситься по-кінському. В одній руці в нього ціпок, а в другій чорний цуцик. Зупинився, глянув кінськими посоловілими очима й каже: «Добрий вечір». А моя матуся перелякалася й відказує: «Добрий вечір». І смикає мене за лікоть, щоб хутчій іти від нього. Відійшли ближче до залізниці, й вона питає: «Хто це такий? Хто це привітався?» — «Ти не знаєш, хто з тобою привітався?» — питаю. «Якийсь нахаба, не знаю», — каже матуся. «Зовсім не знаєш?» — «'Зовсім не знаю.» — «Зовсім-зовсім не знаєш?!» — «Та перший раз бачу, ніколи не бачила, якийсь геть старий, вижив з розуму, обізнався або з усіма отут вітається». Мені й заціпило на матусині слова. Це ж їй так пам’ять відняло — свого колишнього коханця забула! Та ж через нього вона з моїм батьком розлучилася, батько пішов жити до своєї сестри, потім виїхав аж у Хабаровськ. Я ж через цього її коханця колись божеволіла, коли він до нас додому приходив, кінська морда і кінська шия. Оце я вам газетку обласну приніс, а в цій статті згадано ваше ім’я, то збережіть цю газету у своїй книгозбірні — для майбутнього. А це я вже приніс болгарський есперантський журнал, у цьому журналі вміщено ваш переклад на есперанто вірша нашого сучасного українського поета, вірш його слабенький, зате переклад на есперанто блискучий, то хай ваша праця займе місце у вашій домашній книгозбірні. А це в Угорщині вийшов ротопринтний довідник про есперантистів Східної Європи, тут згадується й ваше ім’я поміж найдостойніших, а можна так сказати, що біля вашого найдостойнішого в Східній Європі імені згадуються імена й інших есперантистів, то хай цей довідник займе почесне місце у вашій книгозбірні — для майбутнього… Як я його ненавиділа! Матуся не могла без його лестощів, а він розливав патоку цілий день, зовсім не те що мій батько, який наказував їй ходити в овочевий магазин і варити борщ — з буряком, з капустою та ще з мозковою кісткою. Я творча натура, я творча натура, кричала моя матуся, мені борщі не в голові, щастя не в каструлях, їжте перловку, будьте вегетаріанцями, гріх споживати плоть свиней та корів, гріх бути плотоїдними, наче звірі. О, вона ще ділила всіх на плотоїдних і травоїдних, а мій батько був для неї плотоїдним, він так і говорив: «Учора консервована капуста з бляшанки, сьогодні знов консервована капуста, а я хочу м’яса, м’яса, м’яса!» То вона в очі й поза очі дражнила його: «М’ясо, м’ясо, м’ясо!..» Я там біля озера Тельбиного питаю: «Матусю, ти справді не впізнала?» — «Кого?» — «А того, хто з тобою привітався?» — «А хто зі мною привітався?» — «Ти не пам’ятаєш, що з тобою привітався старий дідок, ішов з чорним цуциком, уже не видно?» — «Та ніхто зі мною не вітався, перестань». Я тільки зітхнула й перехрестилася. Навіть пам’яті не лишилося про нашу сімейну драму, про мої сльози, про батьків відчай. Наче ніколи й не було нічого. Не життя, не минуле, а пустеля, випалена напалмом забуття. Повнісінький маразм. А може, прикидається, бо ж хитра-прехитра, може, свідомо вдає з себе руїну, бо лінується принести з магазину й кілограм картоплі, та навмисне працює на мене, щоб я двічі на день прибігала до неї з продуктами — вранці і ввечері? Питаю в неї, щоб перевірити свої підозри: «Матусю, а ти свого хорошого партнера пам’ятаєш?» — «Якого це хорошого партнера?» — бурчить матуся. «А хіба в тебе їх так багато було? Особливо хороших? То згадай хорошого партнера». — «Що ти вигадуєш? Ніякого хорошого партнера я не пам’ятаю», — бурчить матуся. Ну, думаю, не прикидається, а так і є, повнісінький старечий маразм. Не пам’ятає хорошого партнера. А сама ж мені розказувала років двадцять тому. Я цілих двадцять років пам’ятаю її хорошого партнера, наче він мені дуже потрібен, а вона забула. Матуся завжди вдавала з себе хвору, знаходила в себе десятки болячок, яких у неї ніколи не було. О, люди творчі — люди з підірваним здоров’ям, з відхиленнями у психіці, бо вони займаються самоспаленням в ім’я мистецтва! Хоч матуся й займалася самоспаленням, але стояла на всіх мислимих і немислимих обліках у поліклініці та диспансерах, і як тільки можна вирвати безплатну чи пільгову путівку на курорт чи в санаторій — вона вже вирвала путівку, вже поїхала лікуватися, а ми з батьком удвох на все літо. У неї ніякого туберкульозу легень не було, але хтось із знайомих лікарів допоміг їй поїхати лікувати легені, й вона поїхала в санаторій під Одесу. З дороги стомилася, хоче відпочити, а в кімнаті — не сама, а ще якась жінка — і з кавалером. Матуся терпіла їх якусь годину, відвернувшись до стіни, а потім гаркнула — якщо кавалер негайно не забереться, то заявить адміністрації. Чужий кавалер злиняв із своєю дамою, матуся заснула з дороги, просинається поночі — хтось стоїть навколішках біля ліжка й гладить її по спині. Якийсь голий чоловік. Матуся як зарепетує. А чоловік той до неї — ша, тихіше, не кричи, я не грабіжник (а там у санаторії крали по кімнатах), я хороший партнер. А матуся спросоння як закричить — геть! Голий чоловік навколішках спокійно питає в неї. «Ти хто така, що так кричиш?» — «Есперантистка!» — «Есперантистка? А я есперантист і хороший партнер». — «Та який ви есперантист? Не знаю я таких есперантистів!» — «Не біда, що не знаєш, а я справді хороший партнер. Я тебе заспокою, щоб ти не кричала, я всіх заспокоюю, тут усі спокійні, а їдуть звідси всі заспокоєні… А то налякала свою сусідку, так кричала. Ти їй позаздрила! Позаздрила, що в неї є кавалер? Твоя сусідка прибігла до мене — рятуй, іди її заспокой, а я тобі півлітру поставлю, коли вона заспокоїться. Так що в тебе дуже порядна сусідка, турбується про тебе, про твоє здоров’я, з такою сусідкою не пропадеш. Тихо, тихо, я хороший партнер». А в матусі на тумбочці стояла миска з виноградом, то вона схопила миску з виноградом — і йому на голову. Схопила графіна з водою — і йому на голову. Геть!.. Я розказала все це матусі біля озера, вона слухала, а потім як засміється: «Пам'ятаю. Не забула. Згадала. Ага, есперантист. А який він есперантист? Я всіх есперантистів знаю — вдома, і за кордоном, а це якийсь безсовісний самозванець, то я запам'ятала». Е-е, думаю, не такі вже в неї й провали в пам'яті, не така зона безнадійна. «Може, ти не розчула тоді? — питаю. — Може, ти йому сказала — есперантистка, а він тобі сказав — сексперантист?» — «Як?» — «Сексперантист'.— Я між есперантистів не чула про сексперантистів». — «А він, мабуть, не чув раніше про есперантистів!» — «Може, я тоді щось не так зробила, ти мені дорікаєш?» — «Ні, все правильно. Правильно ти з ним повелася, хоч він і хороший партнер. А може, тільки нахвалявся, підбадьорював себе». Е-е, хоч і великі провали в пам'яті у моєї матусі, а ще пам'ятає, ще не безнадійна, ще в мене є надія — на матусю.