Блуд

… чорна кішка біжить через вулицю, хай біжить, а ми перечекаємо. О, тепер ходімо. Ні, я не забобонний, але… Коли інші забобонні, то мимоволі себе відчуваєш жертвою забобонів. Особисто я проти чорних кішок не маю нічого, але… Згадалося про одну чорну кішку, яка пробігла колись поміж мною і моїм другом Андрієм, з одного села ми з ним, разом до Києва приїхали, його рідний дядько взяв нас на завод, ми ПТУ закінчили перед тим, а дядько ще й гуртожиток нам зробив, красота. Андрій був схожий на французького кіноактора Алена Делона, всі жінки й дівчата на нього оберталися — на вулиці, в кафе. А коли я з ним був, то мені вдавалося, що й на мене обертаються. У гуртожитку… Я коли пізніше заїкнувся своїй жінці Галці про гуртожиток, то вона мало не вбила, місяць до себе не підпускала, аж поки я її силою взяв, а якби силою не взяв, то й розлучилася б зі мною, клята дуже. Ми з нею були на якомусь весіллі, я все придивлявся до нареченої, придивлявся, а потім і кажу своїй Галці, що цю наречену я начебто вже бачив років п'ять-шість тому, щось вона дуже пізно виходить заміж. А Галка вчепилася — де бачив та коли бачив, а чом вона тебе не впізнала й ти її спершу не впізнав? Якби я не випив, то я б не розказав, а то ж випив. Може, бачив, кажу, може, не бачив, бо хіба всіх запам’ятаєш. І розказав за наш гуртожиток, там хлопці жили з нашого заводу. Розказав за Андрія, за нашого кіноактора, ми його ввечері посилали з гуртожитку на вулицю, щоб яку-небудь дівчину привів, а то й дві, а то й три, бо нас троє хлопців жило в одній кімнаті. 3 дівчатами по всякому виходило, інколи вони скоро тікали з кімнати, інколи не скоро тікали, а то залишалася одна — з ним, з Андрієм, її підпоювали вином чи горілкою, у вино чи горілку підсипали якоїсь хімії, щоб їй зовсім задурманити голову, й тоді вже з нею по черзі робили все, що хотіли… Ех, тільки я сказав своїй Галці, що ми по черзі робили з дівкою все, що хотіли, як вона сказилася. Може, питає, ви і з цією нареченою щось робили по черзі. Не знаю, кажу, не пам'ятаю, а так наче я вже бачив її. То піди спитай у неї, каже, чи вона часом не пам'ятає. Та все, що розказував мені, розкажи її нареченому, йому цікаво буде послухати. Зірвалася — й полетіла з весілля, а я вже мусив досиджувати, і все мені кортіло підійти до нареченої, еге, підійти до нареченої й бодай жартома запитати, чи ми з нею раніше не зустрічалися, чи не пам'ятає вона Андрія та нашого гуртожитку. Тепер не віриться, коли згадаю. А якби я ще розказав своїй Галці, як ми посварилися з Андрієм — вона б мене звела з цього світу. Стояли ми з ним у неділю на зупинці трамвая біля парку Слави, задумали поїхати на іподром і зіграти в тоталізатор, може, пощастить виграти якусь десятку-другу, бо збідніли, ото залишилося копійок хіба що на трамвай-автобус-метро. Під’їжджає чорна «Волга», у машині за рулем якась жінка, чорнява, розмальована, у золотих перснях, у браслетах, у срібних ланцюжках, у чорних окулярах. Відчинила дверцята, подивилася на нас — на мене й на Андрія. Й ми дивимося: чого вона хоче? А вона каже сідай і киває на мене. Куди сідай, чого сідай? Ми з Андрієм переглядаємося. Ми вдвох, кажу. А я запрошую одного, тебе каже вона, сідай. А я все не можу повірити, що вона запрошує мене, а не Андрія, і він, бачу, не може повірити, бо коли запрошує не вдвох, то мала б насамперед запрошувати його, жіночого серцеїда. Й куди запрошує, навіщо, хто вона така? І була не була, сів я в машину, кажу — на іподром, на кінні скачки. Які скачки, питає — й не дивиться на мене. Кінні скачки, кажу. А-а, кінні скачки, говорить вона, поїхали-поїхали… Не розказуватиму, як ми їхали й куди їхали. Аж пізно ввечері опинився я в гуртожитку — й розказую Андрієві про свої пригоди. Мовляв, загадкова брюнетка привезла мене до себе додому — шампанське лилося рікою, бутерброди з ікрою, краби! А потім зашторила шторами та ще й важкими портьєрами закрила вікно — і в кімнаті посеред білого дня стало темно, як уночі. А потім почала роздягатися й сама почала мене роздягати. Груди в неї — це фантазія, стегна — це фантазія, і все інше в неї — це фантазія. Ніякої такої фантазії ми в своєму гуртожитку ніколи не бачили й ніколи не побачимо. Видно, вона сексуальна маньячка. Ой, вона таке в ліжку виробляла, таке виробляла! Але без музики не може, от що цікаво. Там у неї в кімнаті стоїть біле, як молоко, фортепіано, то вона разів три чи чотири вставала й сідала за фортепіано, мабуть, так настроюється на секс. Пограє на фортепіано — лягає в ліжко, полежить у ліжку — сідає до фортепіано. Гарно грає, жаль, що я в музиці не розбираюся, мабуть, у неї без музики нічого з сексом не виходить… Розказував я Андрієві ще багато всякої всячини про брюнетку з «Волги», а потім питаю, чи він щось виграв на іподромі на кінних скачках. Тут він уже не витримав, іподром і кінні скачки його доконали. А може, його доконало фортепіано, шо брюнетка без музики не може. Побуряковів і питає, чому я не вернувся за ним. А як я міг вернутися за тобою, кажу, то не моя «Волга». Ні на який іподром я не їздив, каже, а стояв на трамвайній зупинці й чекав, коли ти повернешся за мною, а ти не вернувся, ось який ти друг. Та як я міг вернутися, серджуся на нього, коли не я сидів за рулем, а брюнетка? А ти повинен був її переконати, каже, щоб вернулася, бо ми звикли тільки вдвох, а поодинці не звикли, а ти про свого товариша не подумав, тільки про себе, егоїст. А я ніколи не був егоїстом, я завжди з вами ділився, приведу з вулиці дівку — й поділюся з вами, й цілу ніч граємо на ній, як на фортепіано. Розсердився Андрій на мене, зібрав своє майно — й подався жити поверхом вище, до товариша, якраз їхнє вікно над нашим вікном. Я побіг миритися, а він не хоче миритися. Я признався, що набрехав про брюнетку, не був я в неї, не пив шампанського, не їв бутербродів з ікрою, не грала вона на фортепіано. А як було? Вона мене переплутала з якимсь там своїм сантехніком, у неї у ванні трубу прорвало, хотіла хутчій поремонтувати, а як почула, що я не сантехнік, то відразу й висадила з машини, я аж образився на неї, груба дуже. Андрій вислухав і, бачу, зрадів, що не було ніякою шампанського і білого, як молоко, фортепіано, що я все вигадав про музику. Але сказав, що назад у нашу кімнату не вернеться, бо я дуже образив його. Та я ж ні в чому не винен, кричав я, а коли не винен, то навіщо мене карати так, ми ж стільки дружили, стільки разом прожили в одній кімнаті!.. І тієї ночі я не спав. Через відчинені вікна з верхнього поверху таке чулося, таке чулося! Видно, Андрій заманив з вулиці якусь дівчину чи й двох дівчат, хлопці там не дрімали, а я слухав, перевертався з боку на бік, мучився. Й де взялася «Волга» на мою голову? Ота брюнетка? Сантехнік їй був потрібен, а щоб тобі всі труби позривало! Й навіщо я набрехав Андрієві про ії жіноче скаженство, що вона сексуальна маньячка? Я ж сам з вулиці отак запросто дівку не приведу, мордою не вдався. Скільки я втратив! Ото, дурню, не будь дурнем…

… привіт, Люсю, привіт, Надю, не сподівалася побачити вас тут, на Володимирській гірці. Випогодилося, сонечко, сніг блищить, а то весь час оця чорнобильська понурість, оці важкі чорнобильські хмари висять і висять над Києвом, у всіх депресія, всі не знаходять собі місця, всім не хочеться жити. А ви гарно придумали: дітей у коляски — й на Володимирську Гірку. Скільки це вже твоєму, Люсю, п'ять місяців? А твоєму, Надю, шість місяців? Майже одночасно у вас вийшло, синхрон. Молоко у вас ще є чи вже немає? Бо ж тепер біда з цим материнським молоком — усе через Чорнобиль. А грошей дітям на харчі вистачає? Гм, кому ж їх тепер вистачає, це правда, за якусь пачку сухого молочного порошку три шкури деруть, і ще ж того молочного порошку не знайдеш. Ви дуже відчайдушні, що понароджували, бо тепер ніхто не хоче заводити дітей — це треба мучитися ще й дитині, а не тільки самій. Кажете, чоловіки наполягли, захотілося мати хлопців, ну, тепер мають хлопців. Подивіться, зараз у такий славний день, у таку погоду вас аж дві мами на Володимирській гірці, а по всіх київських парках, особливо ж у парку біля університету, біля пам'ятника Шевченкові, так і снували з немовлятами, з малими дітьми. А тепер? Страшно, бояться народжувати, навіть не спокушаються чорнобильськими копійками допомоги на дітей… А ваші чоловіки — оптимісти, і ви у них — оптимісти. Добре, але ж оптимістам і дітям оптимістів треба щось їсти, правда? В мене ідея. Підробити хочете? Чоловіки ваші не знатимуть. У мене є знайомі араби, вчаться и нашому інституті легкої промисловості. Хороші араби, щедрі, вони мені й духи французькі подарували, й колготи, й бюстгальтери, й пухову куртку. Вони тут скучають за дівчатами, зрозуміло? Хочете, познайомлю, їх двоє, Саддам і Арафат, вони зараз сидять у моїй квартирі. А діти, шо робити з дітьми? Я вас познайомлю, залишу на квартирі, а сама в дворі доглядатиму ваших хлопців в колясках. Араби чесні-чесні, ні разу не обманули, вони й за квартиру мені платять, аякже. Нічого з вашими дітьми не станеться, гарантую. Ой, які ви! Мені про Таллінн розказували, про фінів, які туди приїжджають, вони ж там з естонцями якісь близькі родичі, то у них взаємна ностальгія. Приїжджає такий фін у Таллінн, зупиняється в готелі. А в тому готелі на першому поверсі яке-небудь кафе, і естонські мами зі своїми дітками приходять сюди їсти морозиво. Сидить собі отака мама з дитиною в кафе і їдять морозиво. І заходить у кафе приїжджий фін, дивиться. Вподобав собі якусь маму й киває головою: ходімо. Мама зводиться і йде, а дитина сидить і їсть морозиво. Фін заводить її в номер, там вони займаються любов'ю, і через якихось максимум півгодини мама повертається назад у кафе, а її дитина спокійно сидить і їсть морозиво. Повертається мама не з порожніми руками, а з подарунками від фіна — там і помада, і кофточка, і прикраси. Й каже своїй дитині, що затрималась в туалеті, і ніяких непорозумінь. Але ж то Таллінн, вважайте, був закордоном — тепер ще більше закордон. Хіба у нас, у Києві, є такий готель, а в готелі кафе, щоб туди зимою чи літом могла прийти мама з дитиною поїсти морозива і щоб приїжджі іноземці спускалися в кафе зі своїх номерів і вибирали собі якусь маму до вподоби? Ха, Київ не був ніколи закордоном і ще не скоро стане закордоном! Але ж треба якось викручуватися, пристосовуватися. То договорилися? Ходімо, дуже хороші араби, знають їх з минулого року, їм ще два роки вчитися, так що сподобайтеся їм, сподобайтеся, ви ж це умієте, а вони вам віддячать, і ви вже якось мені віддячите. Може, ви в них щось попросите й для своїх чоловіків, це вже як договоритеся, то що, ходімо?