Блуд

… давно ви з нею бачилися, зрідка ти чув її голос по радіо, в якійсь там республіканській програмі вона виступала ведучою, — і тоді вмикав радіо голосніше, прислухаючись до її хрипкуватого, грудного голосу. Прокурені тютюном бронхи. Й, коли ви познайомилися десь на самому початку сімдесятих років, у неї вже тоді були прокурені тютюном бронхи, й тоді вона теж працювала на радіо, й тоді теж вела якусь популярну програму. Й тоді теж багато курила. Зустрічаючись з тобою, один раз чи два рази на тиждень, вона водночас зустрічалася з іншими чоловіками, й тобі про це ставало відомо від спільних знайомих, які працювали на республіканському радіо. Повертаючись із відрядження зі Львова чи з Маріуполя, де записувала на магнітофонну плівку розмову з передовими виробничниками чи переслідуваними новаторами, вона дивилася на тебе якимись журливо-безмежними очима, сповненими жалісливої провини, й ти знав, що не тільки дні при сонці, а й ночі при місяці вона бурхливо провела там з якимось передовим виробничником чи переслідуваним новатором, вони там щиро сповідалися одне одному, й не тільки сповідалися, ти знав її ці щирі сповіді, — й тепер вона, курячи цигарку та дрібно сьорбаючи каву, жалібно-провинно застерігала тебе від підозр, бо нічого там у неї у Львові чи в Маріуполі не було й не могло бути, що вона там пам'ятала тебе й хотіла якомога швидше повернутися до тебе у Київ. А ти не наполягав на підозрах, ти слухав терпляче й не без якоїсь своєї дражливої винуватості, що змушений вислуховувати її виправдання, скільки вже було цих поїздок, цих виправдань, цих томливих з'ясувань стосунків, і ти не переставав дивуватися з цієї особливості жіночого єства — постійно зраджувати й постійно виправдовувати свої зради, відмовляючись від них так, наче їх насправді не було, а ти, саме ти винуватий, бо смієш підозрювати, ах, як ти смієш підозрювати, значить, ти і є нечистоплотний, ти і є зрадливий у ставленні до неї! Нітячись, ти починав її заспокон1вати, авжеж, у тебе нема ніяких підозр, авжеж, вона справді квапилася швидше приїхати до тебе в Київ, ви начебто мирилися, але між вами однаково зоставалася прозора, добре відчутна стіна. Й ще — оця винуватість за свої підозри… Потім ви тривалий час не бачилися — вона поїхала проводити літню відпустку до сестри під Москву, в Чорноголовку, де центр ядерних фізиків. Там сестра, будучи замужем за ядерним фізиком, висватала її заміж за ядерного фізика Рахліса, й тепер вона розривалася в поїздках між Києвом і Москвою, між Москвою і Києвом, зрідка дзвонила по телефону, вона пожаліла талановитого ядерного фізика Рахліса, в нього трагедія, молодою померла дружина, зосталася малолітня дочка, хтось же повинен йому допомогти виростити дочку, а в дочки епілепсія, таке горе, то їм ще допомагає московська старенька тітка Рахліса, але тітка зовсім старенька, то скільки вона може допомогти. Але в той шалений рік вона так і не вийшла заміж за талановитого фізика Рахліса, епілептичну малолітню дочку доглядала московська старенька тітка, тепер ти частіше чув по радіо знайомий глухуватий голос з хрипами в бронхах, аж поки ви зустрілися за цигарками й кавою, й вона знову курила весь час, дрібно сьорбаючи каву, й дивилася безмежно-журливими очима, трохи винуватими, але й не зовсім винуватими, а жертовно-мученицькими, глибоко-страдницькими, ви говорили про всякі київські дрібниці, й аж перегодя вона сказала, що зовсім не збиралася заміж за талановитого ядерного фізика Рахліса, що його старенька московська тітка не така вже й старенька, що вони вдвох доглядали малолітню епілептичну дочку, бо хтось же мусив змилостивитися й допомогти нещасному чоловікові в його трагедії, і ти не заперечував, терпляче слухав, так, хтось мусив допомогти, жалко дитину з її невиліковною хворобою, і ти відчував свою винуватість, що начебто маєш якісь претензії до неї, хоч які тут можуть бути претензії, коли йдеться про тяжке горе і про звичайне людське милосердя!.. Й ви знову зустрічалися один раз чи два рази на тиждень, ядерний фізик Рахліс усе далі відступав у тінь. Як через якогось півроку вона подзвонила й сказала, що виходить заміж за хірурга, за головного лікаря однієї з київських лікарень на Солом'янці — саме тієї лікарні, де вона торік провела два тижні на обстеженні, а ти ні разу й не навідався. Що головний лікар її любить, полюбив ще за торішнього обстеження, що от вони випадково зустрілися на площі Космонавтів — і він мало не з першої фрази признався в своєму почутті, а любов у наш час така рідкість, така рідкість, люди розучилися любити, люди не хочуть любити, люди не вміють любити навіть самих себе, а їй нічого остерігатися, вона жінка зріла і з досвідом, знає, що чоловікові потрібно від жінки, і в неї є чим обдарувати свого закоханого хірурга, й вона обдарує, ти ж бо добре знаєш, як вона вміє, а з тобою вона мало що втрачає, бо саме цей її дар обдаровувати чоловіків ти ніколи в ній не шанував, не розумів і навіть осуджував! І зона пішла заміж за хірурга, й ви не спілкувалися, ото хіба шо ти чув її хрипкуватий голос по радіо, аж десь років через чотири задзвенів у квартирі телефон, і ти почув цей глухий голос у телефонній трубці біля вуха, чи ти впізнаєш мене, ага, впізнаєш, а я думала, що ти не захочеш мене впізнати, було б дуже жаль, що ти забуваєш старих друзів, але ти не забув, ти мало змінився, і як добре, що ти залишився такий самий, як колись. А в неї горе, вона пережила своє велике горе, в неї помер чоловік, ти ж пам'ятаєш, я тобі казала, хірург Вовка, головний лікар на Солом'янці, то його не стало, весь медичний персонал плакав, його дуже любили, бо він був і спеціаліст, і справедлива людина, такі рідкість — і такі ще й помирають першими. Шкода, що ви були незнайомі, ви б дуже сподобалися один одному, але тепер пізно про це говорити, Вовку не вернеш, сира земля йому пухом. Давай з тобою зустрінемося, поговоримо, у нас є що згадати, — згадаємо… І ось вона знову курить цигарку і сьорбає каву, очі її безмежно-жалібні, страдницько-мученицькі, шоколадної барви шкіра на обличчі зів'яла, шкіра на шиї померхла, й ви знову говорите про якісь київські дрібниці, наче у вас не було в зустрічах перерви в чотири роки, цієї прірви часу, яку ви й не відчуваєте прірвою, й тобі жаль цю жінку, й самого себе в її присутності жаль, хоч сам себе ти ніколи не жалієш, і вона усміхається кволим усміхом, який тобі мимоволі хочеться порівняти з квітнево-блідим усміхом студеної весни чи з листопадовоблідим усміхом студеної осені, й ти мимоволі вдячний цій жінці за те, що спізнав її саме такою, й ти дякуєш, спасибі тобі, спасибі, а вона дивується — за віщо ти дякуєш, нема за віщо дякувати, не дякуй, а самій тривожно-цікаво й тривожно-приємно, що ти дякуєш, що ти начебто втратив контроль над собою і схожий на того, двадцятирічної давності, коли таки справді втрачав контроль над собою й вона втрачала… Знову зникає, зникає на півроку, й тобі невідомо, що з нею відбувається, але ж щось неодмінно відбувається, як раптом дзвінок по телефону, у її голосі тривога, вона хоче негайно зустрітися з тобою, й ви зустрічаєтеся в парку Слави, йдете до церкви Спаса на Берестові, й вона допитується, чи це правда, чи це правда, що ти одружуєшся. Здається, їй твоя відповідь не потрібна, вона твою відповідь знає наперед, і вона просить тебе не одружуватися, не одружуватися, не одружуватися, бо вона добре знає тебе, ніяка жінка не принесе тобі щастя, а тільки ти єдиний їй і потрібен. І це ти повинен зрозуміти нарешті, а вона зрозуміла, й ще не пізно, у вас є час, треба отямитися. Й вона впаде перед тобою на коліна, аби ти змінив своє рішення— й одружився не на комусь, а на ній… Ви повільно ходили довкола церкви Спаса на Берестові, ти вкотре перечитував пам'ятну дошку з написом, що церква є усипальницею князя Юрія Довгорукого, сина князя Володимира Мономаха, похованого тут у 1157 році, й тобі вкотре було жаль цю жінку — таку, якою вона є, якою вона була завжди, й ти нітрохи не жалкував, що вже не зміниш свого рішення, що все відбуватиметься так, як відбувається, й ти чомусь був знову вдячний їй за те, що вона кинула справи в радіокомітеті й прибігла сюди, в Лавру, сподіваючись щось змінити, хоч уже нічогісінько не можна змінити, й тільки як вона не здатна зрозуміти, що пізно? Й ще вдячний був за те, що, по суті, ви вдвох прожили зо два десятки плутаних років, і ці плутані роки не могли бути іншими, бо так на роду написано, такий фатум… І ще минуло кілька років без зустрічей, ото хіба що лунав зрідка для тебе хрипкуватий голос по радіо у якійсь черговій популярній передачі, цей голос лунав близько, водночас зостаючись десь далеко, віддаляючись усе далі у безвість, — як раптом ви зустрілися випадково на площі Незалежності, біля фонтанів, що били вгору сонячними струменями, поміж молодих фотографів у джинсових костюмах, які закликали киян і гостей міста Києва фотографуватися на спомин про столицю саме в них, і ви засміялися радісно від невимушеної цієї зустрічі, подалися в поблизьке кафе з металевим ажурним ліхтарем на вході, замовили тут по чашечці кави й розмовляли. Обличчя її ще більше зів'яло, та розумні співчутливі очі світилися нев'янучим страдницьки-мученицьким почуттям. Як завжди, ви знову говорили про якісь київські дрібниці, наче тільки вчора чи позавчора обірвали свою нескінченну розмову, наче за вами не розверзлася ще глибша прірва буття-небуття. І тобі були дорогі і її голос, і розмови, і вираз її обличчя, і ти вже наперед здогадувався, що вона ще скаже, що між вами відбудеться в майбутньому. Ви не згадували про вашу останню зустріч біля церкви Спаса на Берестові, хоч тобі ця зустріч бачилася всі ці останні роки, ви чомусь обоє уникали говорити про справи особисті, хоч раніше завжди говорили про особисті справи, й раптом вона замовкла, приглядаючись до тебе, усміхаючись своїм квітнево-блідим усміхом холодної весни чи то листопадовоблідим усміхом студеної осені, й раптом сказала, що завжди любили тільки тебе одного. І щоб ти зовсім не думав, що вони будь-коли любили будь-кого іншого. І ще до зустрічі з тобою, ще не знаючи тебе, вона мріяла про зустріч з тобою. І її перший чоловік був лише прелюдією до зустрічі з тобою. Увертюрою, пожартував ти. Але вона зовсім не захотіла прийняти твого жарту, попросила не жартувати, бо ти нічого не розумієш, а коли б розумів, то не став би говорити про якусь увертюру. Йдучи до інших, насправді вона ніколи не покидала тебе, то в інших чоловіках вона шукала тебе, то в інших зона розчаровувалась, бо в них не знаходила тебе, а в тобі ніколи не розчаровувалася, у тобі шукала тебе — і більше нікого, й дуже шкода, що ти ніколи не хотів цього розуміти, що ти кепкував, що ти не цінував її почуття, та й, коли подумати, не цінуючи її почуття, ти не цінував самого себе. А вона любила тільки тебе одного, більше нікого, й чи ти задумувався коли-небудь над тим, що жінка все своє життя любить одного чоловіка? Вона любить лише одного чоловіка, вона шукає лише одного чоловіка — й не знаходить, і в цьому її трагедія, її споконвічна трагедія. І так само чоловік любить лише одну жінку, все його земне буття — це пошуки лише однієї жінки, яка б його задовольнила розумово й статево повністю, він шукає — й розчаровується, шукає — й розчаровується, бо все не те, не те. Правда ж, не те? І в тебе знову не те, й вона добре знає, що в тебе знову не те. Бо ти знайшов її — і не зрозумів, що нарешті знайшов її, що в інших віднині ти шукатимеш тільки її, але ні в кому не знайдеш, бо не зумів її роздивитися, ех ти, дурник у літах, а вона ж стоїть ось перед тобою, надивляйся, поки стоїть, бо зараз піде, — й вона, поцілувавши тебе в щоку, справді пішла з тісного кафе, не оглядаючись, пішла, ти вийшов надвір під ажурний металевий ліхтар на вході, гірко дивився їй услід, не сумніваючись, що почув якусь дивну правду, яку повинен освоїти, й не зовсім уже будучи впевненим у тому, що вам знову колись удасться отак зустрітися бодай випадково.